Книга вибраних поезій Наталії Пасічник «Пастух бджіл» зацікавлює вже самою назвою. Авторка одразу ж проектує свою творчу розмову на гру з читачем. Вдумливий реципієнт одразу ж зрозуміє, що пастухом бджіл є пасічник, тому завуальований образ автора є наскрізним для збірки.

         Вибране складається із трьох розділів: віршів із другої книги «Портрети доби Ренесансу», третьої «Гра в три руки» та власне найновіших текстів «Пастух бджіл». Гадаю, що про попередні збірки вже все сказано. Тим паче, що у 2009 році я писала рецензію «Третя рука не зайва». Тому волію детальніше зосередитися на останньому розділі найновіших текстів.

         Ліричний герой впевнено заявляє про безпомилковість життєвого вибору вже з перших рядків: «пораховано соти позначено ціль». Авторка вдається до метафоричного осмислення символів, трактуючи у своєрідний спосіб феномен пам´яті: «грудка попелу-пилу датована роком - / це загублена шапка її пастуха». Індивідуально-авторські неологічні метафори Наталії Пасічник виокреслюють своєрідне герменевтичне коло і лише для вдумливого читача будують певні асоціативні ряди: «кровоточить стріла», «голомозі дерева», «бурштинова сльоза», «холодне віття ран». Яскраві оксюморони живлять тексти поетки: «німіє бурхлива вода», «прийми в дарунок німотність мови/ якою сказано ці слова». Авторка застосовує в цікавий спосіб прийом парономазії: «тягнеться справа спиваю вину вино мов».

         Звірі є наскрізним образом збірки: «що браму відкрито і звірі втекли», «важко стукати в серця/ до звірів що стоять на задніх лапах», «зозуля кує звірі нишкнуть під віттям». Вбачаємо алегорію під якою розуміємо людей, що в певних життєвих моментах уподібнюються до звірів.

         Авторка порушує екзистенційні проблеми внутрішнього світу людини: «їх душі що врятуються опісля/ вже зараз щось карбують на корі». Нічого не кане в Лету, бо душа - вічна скарбниця таємниць: «безмежно углиб проростає дорога/ і знаки лишає на дні підошов»  І тільки обрані мають право на правду, адже «кому слова кому щілини в дверях». Ліричний герой апелює до булгаковського «рукописи не горять»: «ми - те що інші знайдуть на папері/ і те що потім зникне у вогні».

         Астральне зіркове склепіння порівнює із людськими душами, витворюючи оригінальний образ-метаморфозу:

         тричі по три і не свічі горять а душі

         чорна вода прозора а смерть - безлика

         бачиш он тіні блукають по морю й суші?

         то дві ведмедиці бурі - мала й велика.

         Метафоричний образ зникомих шиб спровокував віднайти алюзію до роману Валерія Шевчука «Тіні зникомі»:

         два оазиси світла - дві майже зник омі шиби

         і дарма що минав їх - опинишся знову там

         під прозорою кригою тихо куняють риби

         лиш собаки не спатимуть доки ти їдеш сам

         Риторичні запитання постають із тіні екзистенції як опір забуттю та небуттю: «свічка горить та чи встигнеш усіх відмолити/ зваживши лиш на сумну послідовність імен?». В цьому контексті на часі є авторське змалювання пустотливості душ: «бо всередині мушлі пісок/ а всередині тебе - провалля».

         Знаходимо у збірці й тексти-присвяти, до прикладу замальовується безсмертний образ Богдана-Ігоря Антонича:

         там ратуша спить і хропе монотонно

         і дихає димом наче вігвам

         там вкотре воскреслий письменник антонич

         дорогу вночі переходить котам

Є також вірші написані за мотивами інших авторів: Тараса Федюка, Романа Скиби.

Зринає й образ мандрівного способу життя поетів: «голос чергової чи провідниці уранці/ так і заснемо - я в поїзді в номері ти». Колись у рецензії я вже говорила про Наталину «геометрію почуттів», і, мабуть, не помилилася, бо у «Пастусі бджіл» вона також присутня: «ламана поцілунку близькості коло...». Особисті переживання ліричного героя зводяться до найвищої квінтесенції Любові - наповненості у всіх її проявах: «і там де вчора була пустеля/ вже на світанку зросла трава». І нехай завершення рецензії стане невипадковим.