Адже справді, перед нами ніби як ті самі постаті-персоналії, кумедні випадки з їхнього вельможного життя, ляпи і бульки у транслюванні ними високих державних істин за умов низенького такого рівню власної освіти, але головне, звісно, не це. Автором сих рядків уже мовилося, що Руденко - це насамперед поет, поет-сатирик і безперечний пародист з хитро-професійним поглядом на обраний аналітичний матеріал. Хитрим - тому що в Україні без цього не можна, інакше це буде не по-українськи, а серйозно, і люди, відповідно, образяться. Що ж до професійности автора енциклопедії, то наразі варто, мабуть, зауважити, що досвід «смолоскипового» покоління вивів його таки на стезю справжнього філософа. Задля порядку згадаймо, кого серед наського письменницького люду можна наректи філософом. Підписував було саме таким соціяльним статусом власні тексти на початку 90-х відомий поет і письменник Анатолій Дністровий, але згодом і він відмовився від такої практики (хоч на «філософа», здається, вчився, і начебто має право). Залишилися самі лише тихі добродії на кшталт пасічника наших душ Анатоля Щербатюка і редактора журналу «Ї» Тараса Возняка. Що ще довкола? Ну, Андрій Шеченко іде з київського «Динамо», а Бред Піт - від Ванеси Параді, але майже те саме - в енциклопедії Руденка.

Щодо філософії розглядуваного тут явища, тобто укладеної Сергієм Руденком збірки назвою «Yanukopedia» слід виснувати ще ось яку важливу сентенцію. Вже мовилося на маргінесах нашого друкованого світу про політичну, ба навіть літературно-мистецьку вагу цього видання, оскільки згадується у ньому різного штибу дефініції, які ці дискурси, пардон, визначають. Знов-таки, іменні, звичайно. Анна Ахматова і Гулак-Артемовський, Ісак Бабель і Антон Чехов. Не бракує решти соціокультурних складових у цьому народному довіднику з життя і творчості нашої політичної еліти. Тобто чимало про музику і спорт. З першої категорії літерних статистів будь-якої передвиборної кампанії - плавчиха Яна Клочкова, і гімнастка Лілія Подкопаєва, футболіст Андрій Шевченко і тренер Олег Блохин. З другої - заспівувачі не менш універсального характеру щодо власної ангажованості: Ірина Білик і Ані Лорак, Альона Вінницька та Іво Бобул, Кузьма Скрябін і Руслана Лижичко, Наталя Могилевська і Таїсія Повалій.

А ще філософська мудрість автора енциклопедії полягає ось у якому реверсі щодо згаданих у ній персоналій. Пригадуєте ходульні моделі альтернативної історії, які свого часу тішили радянських дисидентів? Так, Брежнєв за цього розкладу був лише правителем епохи Бродського, а Єльцин всього лише жив за часів Пугачової. Чи не те саме відбувається у тісному контексті збірки Руденка, адже сановиті прізвища наських каліфів на годину мішаються із високо-хрестоматійними іменами-позиціями вищезгаданих історичних осіб. Історичних, розумієте? Себто бути згаданим у цій книжці - означає поріднитися з «епохальними» персонажами, стати врівень з ними, мовивши не сакраментальне «вас тут не стояло», а відповідне «вам на «пе», а мне на «ем», як у суперечці Маяковського з Пушкіним, тобто увійти до історії. Якщо ця фішка досі не зрозуміла, то варто, мабуть, на мигах тексту роз´яснити закони такої зручної ідентифікації. «Пользуясь случаем, я кричу этому сраному народу: кто вы, еб вашу мать всех! Кто? - гукав свого часу Едуард Лимонов. - Не важны вы все, как мальки в той воде, стекли вы в канализацию жизни. Важен только странный мальчик в плавках, смотрящий на вас. И чтоб он вас заметил, подняв свой взгляд от мальков, тритонов и головастиков. А не заметил - ну и нет вас».

Ось і виходить, що у справі надання несподіваної популярності тому чи іншому політику, авторові енциклопедії, який включив у неї того чи іншого персонажа, варто ще й доплачувати - за згадку у контексті епохи. А там вже чи в трусах наш мальчик, а чи в самих лише окулярах - великого значення для суми можновладного відкату не має. Хіба не так? І витратити все на видання енциклопедії не в паперовому варіянті, як збирається зробити її автор, а в гранітному. Щоб уже навіки зафіксувати химерну орфографію з кульгавою пунктуацією нашої вельми дорогої політичної абетки.