Збагнути сутність поетичного мистецтва, виявити секрети поетичної творчості, вловити найтонші нюанси її перебігу літературознавча думка та й сама поезія намагаються від найдавніших часів свого існування. Від Горацієвого «Послання до Пісонів» поезія осмислює себе, розповідає про себе, відкриває себе. І в цьому - іманентна й непроминальна ознака її буття. Загально беручи, поезія завжди ставитиме перед собою одвічні питання: що я є? Навіщо я є? Чому є?

Українська поетична творчість, звісно ж, не виняток. Хто є поет і яке його призначення, що є завданням поезії і про що вона повинна вести мову, як і для кого писати, - над цими та багатьма іншими сутнісними проблемами неодноразово замислювалися в поетичних творах і критичних виступах про поетичне мистецтво М. Довгалевський, І. Величковський, Г. Сковорода, І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Зеров, Є. Маланюк, В. Стус, М. Вінграновський, Ліна Костенко та багато й багато інших поетів: і ті, котрі визначали розвиток української поезії, й ті, що просто творили добрі вірші.

Власне, давно назріла потреба зібрати воєдино, узагальнити й систематизувати медитації й рефлексії української поезії про себе ж. Монографія Івана Лучука «Мистецтво поетичне в дискурсі української лірики та письменницької критики», котра недавно побачила світло денне, саме таке завдання й виконує. У ній охоплено багатющий емпіричний матеріал - у хронологічних межах існування української літератури (ХІ - ХХІ ст.), який дає сучасному читачеві змогу зрозуміти, як наші поети й наша письменницька критика вирішували складні питання про виникнення поезії, про природу натхнення, завдання поезії, процес літературної творчості, вплив на читача, про мистецтво віршування тощо, як полемізували між собою з приводу цих визначальних проблем.

Цю книжку можна назвати своєрідним (проміжним, ясна річ) підсумком тривалої праці І. Лучука на ниві поезії, поезієзнавства й антологістики. При її читанні неодноразово виникала думка про той щасливий випадок, коли автор знайшов тему дослідження, а тема - свого автора. Бо й справді: син відомих поетів Володимира Лучука й Оксани Сенатович, змалку надиханий атмосферою книголюбства й закоханості у слово; сам поет-«лугосадівець», ар´єрґардист, майстер у мистецтві відроджуваної паліндромії, тобто активний учасник літературного процесу кінця ХХ - початку ХХІ ст., процесу, що його добре знає зсередини; поезієзнавець, автор кількох окремих студій і численних публікацій у періодиці, в яких вивчає мистецтво поетичне; упорядник і співупорядник багатьох антологій, серед яких найпомітніші «Дивоовид: антологія української поезії ХХ ст.» (2007), «Літургія кохання: антологія української любовної лірики кінця ХІХ - початку ХХІ ст.» (2008), «Зелене Око. 1001 вірш: антологія української поезії для дітей» (2008), «Вертоград. Українське поетичне тисячоліття: антологія» (2009), нарешті «Ars poetica. Українська лірика про мистецтво поетичне: антологія» (2012), - тільки Іван Лучук міг взятися за написання такої монографії.

Її написано в науково-методологічному руслі поезієзнавства як окремої галузі літературознавчої науки. Але, конкретизує автор, «поезієзнавство й саме може бути досить таки художньою літературою, а не лише наукою. Воно може бути літературою про поезію. А в ідеалі поезієзнавство і само хотіло б бути поезією». Будучи філологічною наукою, - йдеться в книжці, - поезієзнавство тісно контактує з філософією, психологією, історією тощо, залежно від конкретної ситуації чи потреби. У цьому й полягає ситуативність поезієзнавства, коли розгляд може бути і завуженим чи локалізованим, і багатоохопним чи глобалізованим.

У студії чітко окреслено методи дослідження, а саме лінґво-естетична концепція О. Потебні, психоаналіз, компаративістика, літературна герменевтика, феноменологія, рецептивна естетика, формалізм, семіотика, структуралізм, а також постмодерні постструктуралізм, деконструктивізм, інтертекстуальність: «словом, для поезієзнавства як методології властива інтерпретаційна поліфонія». Та все ж, за словами автора, «наріжним каменем у поезієзнавстві є коментар (або ж фрагментарний коментар), він є не лише поясненням текстів, тлумаченням творів, він є заодно й нотатками на певну тему, і розпливчасто глобалізовану, й відносно чітко конкретизовану. [...] Можна висловити сміливе припущення (яке схожим чином, либонь, ословлювалося вже стократно чи тисячократно), що літературознавство від найдавніших своїх глибин і в найширших своїх просторах було і є власне коментарем до коментарю, а поезієзнавство й поготів». Курсив авторський. - М. Л.). Можна сперечатися з цим судженням, адже наука про літературу (поезієзнавство теж) не лише коментує, вона ще й інтерпретує, пояснює, стверджує, аргументує, відшукує, концептуалізує, актуалізує тощо, проте не можна закинути І. Лучукові непослідовності в застосуванні методологічних принципів.

Об´єктом дослідження монографії є насамперед поетичні й літературно-критичні тексти, в яких так чи інакше йдеться про специфіку поетичного мистецтва. Власне, автор у Вступі веде мову про два аспекти його осмислення в українській ліриці, а саме про ословлення сутності поезії (проблем виникнення поезії, природи натхнення, розмежування автора й ліричного героя, визначень поезії й т. ін.) та осмислення мистецтва віршування в ній. Кожен із цих аспектів «може розглядатися окремо, проте не може бути відрубно самодостатнім. Бо ліричне осмислення поетичного мистецтва буквально вимагає симбіозу цих двох аспектів».

Монографію структуровано відповідно до такого підходу. Перший розділ має назву «Осмислення поетичної сутності в ліричних творах українських авторів», другий - «Українська лірика про мистецтво віршування». У пошуках відповідей на запитання логіка дослідницької думки розгортається від мотиву до мотиву, од вірша до вірша, хоч підбір поезій-ілюстрацій цілком довільний. Так, ведучи мову про процес виникнення поезії, зафіксований у поетичних текстах, І. Лучук звертається до творів «Рана ведмедя» Ліни Костенко, «Кольори і слова» С. Гординського, «Робітня» О. Ольжича, «Слова» М. Мірошниченка і т. д. Концепт завдання поезії у розумінні того чи того автора проілюстровано уривками з віршів М. Драй-Хмари, М. Зерова, Д. Загула, М. Рильського, М. Терещенка, Є. Плужника та ін. Хай там як, та слід відзначити розкішну обізнаність Лучука з українською поезією, добрий філологічний вишкіл, міцний методологічний і теоретичний підмурівки роботи. З того чи того приводу монографія залучає до аналізу поетичний матеріал від давнини до сучасності («від бароко до ар´єрґарду»), спирається на досвід Р. Барта та Й.-Р. Бехера, Н. Буало й Ф. Ґарсія Лорки, Г.-Ґ. Ґадамера, Ґ.-Е. Лессінґа й М. Бланшо, П. Рікера, О. Потебні, О. Білецького, Д. Чижевського, М. Ільницького, Т. Салиги, М. Сулими та багатьох інших дослідників.

Висновки й узагальнення, здобуті з двох розділів, немовби верифікуються в третьому - «Українська письменницька критика про мистецтво поетичне», котрі в сукупності наближаються до розсекречення таїн поетичного мистецтва. Адже письменник, який виступає в ролі критика, «радше розкриває свої творчі секрети, свою творчу систему, свій творчий метод»; поети, пишучи про інших поетів, цим самим висвітлюють і своє розуміння поезії, деяких її нюансів.

Відзначивши, що до головних традиційних жанрів літературної критики належать рецензія, стаття, есе, інтерв´ю, полемічний виступ, репліка, бібліографічні нотатки і що жанр статті має низку різновидів: проблемна стаття, оглядова стаття, дискусійна стаття, стаття-спогад, стаття-дослідження, І. Лучук констатував, що дослідники виокремлюють специфічні жанри, властиві лише для письменницької критики. Це «автокритика» (варіант автохарактеристики), «авторецензії» й «автокоментарі» (критика власних творів), «антикритика» (полеміка з приводу критичних міркувань про свої твори). До цього виду літературної діяльності зараховують шкіци, ремарки, читацькі щоденники письменника, сповіді, афоризми-шаржі, памфлети, парадокси, іронічні панегірики, травестовані трактати, драми, поеми в мініатюрі. Цей список далеко не вичерпує всієї розмаїтості виявів письменницької критики, адже письменники часто модифікують звиклі жанри критики (стаття, рецензія тощо), а то й витворюють цілковиті дивогляди в жанровому сенсі. Теж сюди слід додати й літературний портрет, що є наче своєрідним діалогом двох творчих систем.

Таким чином, дослідник провадить дискурс про дискурс, дотримуючись при цьому настанови, що його властивістю, «одним із головних його правил, має бути його ясність, прозорість, коли сприймаємо його чи узагальнено, чи звужено-конкретизовано. Ясність має бути присутня у будь-якому підході». В основу концепції покладено формулювання С. Павличко: «Поняття дискурсу є ширшим за поняття тексту. Дискурс багатьох древніх текстів, наприклад, не піддається реконструкції. Якщо текст є формальною конструкцією, то дискурс її актуалізує». Формальні конструкції віршів про поезію чи критичних виступів практикуючих поетів, уточнено в книжці, таким чином, актуалізуються в дискурсі української лірики та письменницької критики.

«У дискурсі поезієзнавства, - веде далі Лучук, - розглядаємо будь-які матеріали, що стосуються поезії, та й саму поезію, зрозуміло. Із поезієзнавчого дискурсу можна виділяти різні дискурси, хоча б дискурс лірики, дискурс мистецтва поетичного. Або ж дискурс осмислення мистецтва поетичного українською лірикою та письменницькою критикою. Існує (якщо його творити) й дискурс літературних маніфестів, який найбільше тяжіє до дискурсу письменницької критики, адже автори деклараційних текстів є зазвичай і практикуючими поетами (що є властивим і для письменницької критики про поезію)».

Автор переконаний, що жанрові окреслення не відіграють вирішальної ролі у визначенні поезії, бо для неї взагалі є властивою розмитість граней між жанрами, «тому-то поезію слід вважати наджанровим (але не позажанровим) поняттям. Поезія може бути присутньою в будь-якому тексті, вона сама може бути яким завгодно текстом».

Звертає на себе увагу й запропонована спроба періодизації історії української поезії. «Чесно кажучи, - стверджує дослідник, - строгої періодизації історії української поезії не може існувати; така періодизація нолєнс-волєнс приречена на приблизність та умовність». Ось шкіц одного з її (періодизації) можливих варіантів.

«А) Х - І пол. ХІІ ст. Початки сягають «Псалтиря» в кирило-методіївському перекладі з коректурами невідомих південнослов´янських і давньоукраїнських перекладачів і переписувачів. Давній фольклор, безумовно, існував ще до хрещення України-Русі; деякі його архетипні зразки відтворені, до слова, за виданням «Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі» (1988) в упорядкуванні М. Москаленка. Трактовані в поетичному сенсі фрагменти творів найдавніших авторів - митрополита Іларіона, ігумена Даниїла, князя Володимира Мономаха.

Б) ІІ пол. ХІІ - ХІV ст. Авторські «Слово в неділю по Великодні» Кирила Туровського та «Слово Данила Заточника», анонімні «Слова». Різні варіанти «Хожденія Богородиці по муках» доповнюють цілий період, слугують наче замінником браку текстів (також і в ХV-ХVІ ст.).

В) ІІ пол. ХV - поч. ХVІІ ст. Латиномовна ренесансна поезія.

Г) ІІ пол. ХVІ - сер. ХVІІ ст. Поезія книжною українською мовою на основі церковнослов´янської, із потужними розмовними вкрапленнями та нашаруваннями.

Ґ) ХVІІ ст. Чужомовні або двомовні чи тримовні автори, які писали й латинською, і польською мовами.

Д) ІІ пол. ХVІІ - ХVІІІ ст. Барокова поезія (найяскравіші представники - Іван Величковський, Григорій Сковорода).

Е) Кін. ХVІІІ - поч. ХІХ ст. Зародження новітньої літератури на основі народної мови (трансформоване низове бароко), «Енеїда» Івана Котляревського.

Є) І пол. ХІХ ст. Національне відродження: Маркіян Шашкевич із «Руською трійцею» в Галичині, Олександр Духнович на Закарпатті (на Пряшівщині), перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка.

Ж) Сер. ХІХ ст. Романтизм: від попередників і сучасників Тараса Шевченка до першої збірки Івана Франка «Баляди і роскази» включно.

З) ХІХ - поч. ХХ ст. Класична поезія з антуражем. Визнані класики в супроводі менш вагомих поетів.

И) Від поч. ХХ ст. Модернізм та іже з ним».

Окремі тези цієї періодизації викликають певні застереження. Так, романтизмові в українській поезії відведено середину ХІХ ст., тимчасом як його зародження співвідноситься з початком позаминулого століття (пункт «Ж»); конкретизації потребують визначення «класична поезія з антуражем» («З») і «модернізм та іже з ним» («И»). Однак відмовити їй в оригінальності й перспективності годі.

Монографія Івана Лучука, переконаний, стане вагомим здобутком поезієзнавства, викличе резонанс у наукових колах, стане в пригоді всім, хто цікавиться секретами поетичного мистецтва.