Монографія, в основу якої покладена докторська дисертація Івана Володимировича Лучука «Мистецтво поетичне в дискурсі української лірики та письменницької критики», що була виконана в докторантурі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України, стала помітним явищем у царині нашого літературознавства.

Іван Лучук є відомим дослідником-поезієзнавцем, автором книжкових видань «Ніби поезієзнавчі шкіци» (1996), «Трохи поезієзнавства» та «Поезієзнавча кафедра» (1997), «Триєдине поезієзнавство» (1998), «Сумніви сорокалітнього» (2008), «Дикі думи» та «Літературний джаз» (2011). Він є теж упорядником серії антологій «Дивоовид», у якій побачили світ, зокрема, антологія української поезії ХХ століття «Дивоовид» (2007), антологія української любовної лірики кінця ХІХ - початку ХХІ століття «Літургія кохання» (2008), антології української поезії для дітей «Зелене Око. 1001 вірш» (2008) та «Зелені очі. 1001 вірш» (2010), антологія «Вертоград: Українське поетичне тисячоліття» (2009), книга-пастиш «Історія світової поезії» (2010). За темою дисертації І. Лучук видав антології «Ars poetica: Українська лірика про мистецтво поетичне» та «Мистецтво поетичне: Хрестоматія української літературної критики й есеїстики про поезію» (2012). І. Лучук є автором сотень публікацій у наукових збірниках, альманахах, журналах, газетах, електронних носіях. Його статті часто мають широкий резонанс, адже закроєні цікаво й інтриґуюче, подеколи на дискусійному матеріалі. У більшості публікацій видно ґрунтовну академічну школу, гідний філологічний вишкіл автора, а теж вільний політ фантазії, каскади асоціативних спостережень.

Коли я лише поглянув на саму назву монографії, спершу звернув увагу на формулювання «мистецтво поетичне». Одразу ж подумалося - а чому не «поетичне мистецтво»? Та відповідь не забарилася. У вступних заувагах автор дослідження аргументує такий порядок розташування слів у ключовому, скажімо так, формулюванні, посилаючись на латинську традицію, а теж на авторитет Максима Рильського, який і трактат Ніколя Буало, і вірш Поля Верлена переклав саме під назвою «Мистецтво поетичне».

Позаяк формулювання «мистецтво поетичне» є ключовим, як вже було сказано, у назві дослідження, то варто поглянути, що ж пише про нього сам Лучук: «Саме формулювання "мистецтво поетичне" є калькою з латинського "ars poetica", тобто калькою є розташування слів у ньому, адже в латинській мові прикметник у сполученні з означуваним іменником стоїть у постпозиції. Згадаймо хоча б "Hortus poeticus" ("Сад поетичний") Митрофана Довгалевського. Позаяк латинський порядок цього формулювання прижився у традиціях різних літератур, то варто поглянути хоча б на одну з них, французьку, найпоказовішу в цьому сенсі. Свій віршований трактат Ніколя Буало назвав "L´art poétique" (1674), а Максим Рильський переклав його під назвою "Мистецтво поетичне". У Поля Верлена є вірш "Art poétique", який вважають його поетичним маніфестом. Григорій Кочур переклав його під назвою "Поетичне мистецтво". Цього ж вірша Ігор Костецький переклав під назвою "Уміння поетицьке". До слова, М. Рильський назву цього вірша, як і назву трактату Буало, переклав саме як "Мистецтво поетичне"».

Методологією дослідження є поезієзнавство, авторський винахід І. Лучука. Цій методології притаманний інтерпретаційний поліфонізм, що цілком відповідає нашій строкатій постмодерній добі. Цікавим є й те, що автор-дисертант саме літературознавство трактує як коментар до коментарю. Одразу видно, що поезієзнавство своїми коренями сягає Аристотелевої «Поетики».

І. Лучук посилається на такі слова з «Абетки дисертанта» Юрія Коваліва: «Новітній філолог, зокрема літературознавець, послуговується широким вибором методологій. <...> Варто також розуміти, що деякі з них можуть бути несумісними. Наприклад, порівняльний метод обстоює впливи, наслідування, концепцію міграційних і зустрічних течій, типологічні ряди, натомість інтертекстуальність їх не визнає, протиставляє їм принцип цитатності і коментування готових текстів». Із цієї цитати випливає, що компаративістика й інтертекстуальність не можуть уживатися в одному дослідженні. Автор із цим наче дискутує (зрештою, дискутувати радить сам Ю. Ковалів: «...форми суперечок можуть бути присутні і в самому дослідженні, в якому пріоритети віддано дискусії, але в жодному разі не полеміці»), але не полемізує, посилаючись на тезу Дмитра Наливайка: «Значного поширення в компаративістиці останніх десятиліть набув інтертекстуальний метод». Лучук робить висновок: «Тож компаративістика й інтертекстуальність у поезієзнавстві, так би мовити, "не покусаються"». І доводить це у своєму дослідженні.

Видно, що І. Лучук має своїх «фаворитів», на думки яких найчастіше посилається. Це - Іван Франко, Олександр Потебня, Борис Навроцький, Борис Якубський, Ганс Ґеорґ Ґадамер, Моріс Бланшо, Цветан Тодоров, Микола Жулинський, Микола Сулима, Микола Ільницький, Тарас Салига. Похвально, що автор-дисертант не зловживає посиланнями на Мартіна Гайдеґґера, Поля Рікера, Ролана Барта, Жака Дерріду, інших «модних» мислителів. Вплетені у тканину дослідження доречні цитати з іноземних письменників, зокрема слов´янських, що дуже характерно, коли згадаємо про базову славістичну освіту Лучука. Знайдемо в дослідженні поклики на Іво Андрича, Їржі Тауфера, Вітезслава Незвала, Станіслава Костку Неймана, Яна Парандовського, Ярослава Івашкевича. Із зарубіжних поетів автор дослідження влучно використовує доречні думки Йоганна Вольфґанґа Ґете, Фрідріха Шіллера, Федеріко Ґарсії Лорки, Езри Павнда.

Складається враження, що І. Лучук перечитав сливе всі створені досьогочас українські поетичні твори; це враження не зовсім оманливе, коли згадаємо, скільки поетичних антологій він упорядкував. Цей упорядницький досвід став у пригоді і при написанні рецензованої праці.

Цікавою та стрункою є структура дослідження, з якої проглядає виважена архітектоніка самої монографії. Робота складається зі вступу, трьох розділів і висновків. Я б сказав, що робота складається таки з чотирьох розділів, адже вступ, поділений на чотири підрозділи, «тягне» на окремий розділ і за своєю будовою, і за обсягом. Проте це все ж вступ, адже в ньому намічено вектори цілого подальшого дослідження. Йдеться у вступі і про поезієзнавство як методологію, і про поняття дискурсу (яке фахово розтлумачене, бо ж винесене у назву самого дослідження), і про два аспекти осмислення мистецтва поетичного в українській ліриці, і про письменницьку критику.

Перший розділ «Осмислення поетичної сутності в ліричних творах українських авторів», як і два наступні розділи, складається з семи підрозділів. Це: «Питання виникнення поезії», «Про природу натхнення», «Процес поетичної творчості», «Ліричні визначення поезії», «Поет і завдання поезії», «Автор і ліричний герой», «Спрямованість на реципієнта». У моє завдання не входить аналізувати деталі; скажу лишень, що наповнення розділів загалом відповідає їхнім назвам.

Базовими підрозділами другого розділу «Українська лірика про мистецтво віршування» є п´ять початкових підрозділів: «Поетичні мова, слово, твір», «Еволюція українського віршування», «Погляди на ритм і віршові розміри», «Погляди на поетичний образ і тропи», «Ставлення до рими». Другий підрозділ про еволюцію українського віршування велику увагу звертає на дві поетичні форми - сонет і верлібр, а з назви підрозділу якраз тут цього не видно. Можливо, треба було б якось відобразити в назві підрозділу і розвиток віршових форм. Можна було перейменувати цей розділ хоча б таким чином: «Еволюція українського віршування і віршових форм». Завершують цей розділ два підрозділи - «Мистецтво паліндромії: від бароко до ар´єрґарду» і «Мистецтво візуальної поезії», які розташовані наче дещо відрубно. Але їхня присутність саме в цьому розділі дуже доречна, бо вони, пам´ятаймо, написані людиною, яка є не лише науковцем, але і практикуючим поетом, який досягнув значних успіхів саме в паліндромії та візуальній поезії. Це автентичні свідоцтва, сказати б.

Знову базовими підрозділами третього розділу «Українська письменницька критика про мистецтво поетичне», є п´ять підрозділів: «Письменницька критика про поезію загалом», «Письменницька критика про призначення поезії», «Письменницька критика про різночасові тенденції віршування», «Письменницька критика про поета-автора», «Письменницька критика про місце поета в суспільстві». І знову відрубно стоять два завершальні підрозділи: «Літературознавча думка про мистецтво поетичне» і «Питання мистецтва поетичного в українських літературних маніфестах». Ці підрозділи наче доповнюють письменницьку критику.

У дослідженні знаходимо й певні, можна сказати, відкриття. Вони продиктовані, так здається, науковою й поетично інтуїцією автора. Про те, що поезієзнавство є авторською (скажімо, «івано-лучуківською») підгалуззю науки про літературу, вже й так знаємо. Варто звернути увагу хоча б на те, що І. Лучук думи називає протоверлібрами. Це свіже формулювання, є й інші схожі свіжі спостереження в монографії.

Список використаної літератури складається з 575 позицій, а це чимало. Кількість їх, слід відзначити, паліндромна.

Виникають і певні зауваги до дослідження. Впадає у вічі, що осмислення мистецтва поетичного в ліричних творах значно переважає за обсягом осмислення цих же матерій письменницькою критикою. Виглядає на те, що письменницька критика є наче доважком до загалом глибоко розробленої теми, проте це все ж виправдано, адже письменницька критика наче відтіняє загальну тему, слугує допоміжним матеріалом. Якщо зважити на те, що поети найвлучніше висловлюються про поезію у своїх ліричних творах, а не критичних текстах, то такий непропорційний підхід можна виправдати. Принаймні, будемо вважати, що саме так автор і замислив. Адже маємо хоч і диспропорційний, але таки авторський підхід.

У деяких місцях авторову думку виражають саме цитати з інших науковців і критиків, проте, якщо згадати думку Едварда Касперського про те, що «гуманітарні науки, на відміну від апріорних та емпіричних, спираються головним чином, але не виключно, на розуміння та інтерпретацію чужих висловлювань», - тоді все стає на свої місця, адже часто відповідне поєднання позичених думок і є їхньою інтерпретацією, а розуміння їх полягає в тому, що саме їх залучено до розгляду.

Деяких поетів І. Лучук наче іґнорує - можливо, в них він не знайшов відповідних текстів, або має певні табу. Хоча в дисертації цитовано багатьох авторів, які не входять до жодного канону, випадаючи з більшості розглядів, - тому мова про табуйованість є не зовсім виправданою.

Ці зауваги не є суттєвими, бо, за великим рахунком, дисертаційне дослідження, оформлене в монографію, є доволі монолітним, виваженим, чітко продуманим. Це завершений твір літературознавчої науки, що сама прагне бути художньою літературою, принаймні мати деякі її важливі ознаки.