Погода Київ

Re:цензії

06.12.2011|08:23|Богдан Пастух, Львів

Завинений у слово ген свободи

Ihor Pavlyuk and Louri Lazirko Cathing Gossamers. A doubl hat trick in Poetry. – New York: 2011. – 164 p.

Не так давно зустрів старого товариша, ще по студентському гуртожитку знаного. Дружили тоді міцно, за одну команду університетську стояли, після тренувань разом в одні сади на Майорівці, у Львові, по яблука лазили. Не бачились півжиття, зустрілись випадком, в кафе одразу, про режим спортивний забули давно вже, чарка, розпити - «що», «як»? Та й до мене питання дійшло, старе таке, хрестоматійне: «Що ж я роблю по роботі? Чим цікавлюсь?» «Читаю» - кажу, - пишу трохи про прочитане, таке-от». Він подивився на мене так дивно (за освітою сам економіст) і запитав, повівши очима по залі, де ми сиділи: «Поглянь навкруги, кому це потрібно, хто зараз книжки взагалі читає?». Там тоді різні люди сиділи, кафе доволі демократичне, «без марципанів», як кажуть в Галичині. Щось тоді зміг я протиставити його скепсису, але опонував йому більше так, «для годиться», прийшовши ж додому не міг журу відігнати. Не буду зараз про провали українського книжкового менеджменту, про згортання території українства та подібні негаразди, які все більше крокують в ногу з нашим часом, з нами. Це речі очевидні і роздумувати про них зараз зайве. Тут хотілось би поставити акцент на трохи іншому моменті. На причині цього виразного українського провалу. А полягає він, попри економічні та політичні наші реалії, ще й у недовірі до письменника, недовірі саме буквального характеру. Не до «картини життя», яку він представляє через художній образ, вона може бути до краю впізнавана, адекватна і промовиста, може бути фантасмагорична, але все ж зрозуміла, йдеться про недовіру до власне письменника. Розумію, що теза ця викликає амбівалентні роздумування, та все ж коротко спробую дещо розглибити цю тезу.

У вимірі літератури є така специфічна особливість - вірити написаному, вірити тому, що написано це нутром, хочете, як казала Леся Українка - «написано кров´ю», або не вірити, коли відчуваєш порожній звук на місці слова. Саме тут коріння літературного краху, коли глибоке почуття підмінюють чуттєвим подразником, хепіендять, бавлять, а не насторожують читальника, викликають легеньке зудіння, а не різкий нестерпний біль сприйняття. Цей процес спаду глибокої напруги почуття, ходіння лиш «по кісточки» у плесі Духу, власне і сформувало великий об´єм літератури, після прочитання якої, після власне закритої книжки, читач забуває про «світ твору», який щойно читав, він (твір) не оживає в ньому з часом, не кличе подумати про «свій світ» ще і ще. Але є ще одна форма недовіри, яка стосується проблеми письменник / текст. Іншими словами, йдеться про те, що автор, проговорюючи певні гасла у пресі навколо свого твору, стає наче сам частиною написаного, своєрідним продовженням тексту. У сучасну добу реклами це - річ доволі очевидна. І тут вже читачеві вирішувати - довіряти письменникові, чи ні, як, зрештою, усім прорекламованим продуктам - такий закон маркетингу. Ілюстрацією сказаного можуть бути запросто ескапади реальних довколалітературних дій Марії Матіос, Василя Шкляра, Сергія Жадана та інших авторів, які активно несуть твір «у люди», тексти яких обростають ґронами рекламних доважків, які часто перекривають чисте сприйняття того чи іншого роману, повісті. Одним словом, життя автора, скоріше його персона, як репрезентація себе у вітчизняному літературному панно є тепер для читача важливою складовою у виборі книжки і довіри до неї.

Складно не згадати тут і спрофановану Спілку письменників, спрофановану її лідерами. Літератори - люди чутливі, мали би реагувати у різний спосіб на виклики часу, коли вони існують ще у зародковому стані, а тут, за винятком кількох імен - мовчанка у такий етапно-складний час. Спілка, яка в ідеї - цех по майструванню духовних дисциплін (повірте, з усією відповідальністю розумію вершини сказаного пафосу - говорю лиш для увиразнення) перетворилась на бакалійну лавку, і сказати у такому дусі про неї вже вважається комільфо. Хто буде вірити цій спільноті, хто їй буде відкривати власну думку для формування там цих дисциплін? Як можна відкривати внутрішній простір цеховикам духу? Це ще одна траєкторія падіння довіри до людини з пером в руках. Зрозуміло і очевидно, що зараз не йдеться про окремо взятого письменника-спілчанина, оскільки існують Євген Пашковський, Василь Портяк, Василь Голобородько, Павло Вольвач... Тут затинаюсь, бо розумію, що список цей може виростати, та все ж йдеться про те, аби показати, що є автори, у яких видирається слово з нутра, клекоче горлом, стає в рядок наповненим змістом. Їм не довіряти не зможеш. Як, з іншого боку, не довіриш свій внутрішній світ Павличкові, або Яворівському, яких завжди у літературному просторі багато з порожніми національними заявами, пафосом і вже вичерпаною риторикою, які завжди біля сильних світу цього поглядають масляно на них знизу. А де ж їхній рух «проти течії», що складає основу письменницького буття? Ось у таких, здавалось би звичайних для української дійсності речах, власне і полягає відсутність у людей бажання читати, бо читаючи, насамперед потрібно довіряти письменникові. Довіряти його здатності бути вільним.

Вчинок може бути індикатором людини. Поет Ігор Павлюк, наприклад, вийшов з президії Спілки. Подібне можна охарактеризувати як поведінку незалежника. В такий спосіб рідко чинять. Майже завжди усміхнений, безконфліктний, товариський Павлюк не очікувано вийшов - і все. Ті, хто не згідний з офіційною позицією Спілки, просто заглиблюються в себе, працюють, ігноруючи все навколо, плекаючи світ ідеальний, тим самим подекуди втрачаючи позиції у світі реальному. Імена творяться не у колі інших імен, а у важкій роботі духовного механізму. Звідси власне і походить феномен Ігоря Павлюка. Поета, що існує в контексті вітчизняного поетичного світу самостійно, не тулиться до літугруповань, говорить самотужки, уникаючи епатажу та голосного крику. Криклива самореклама відсутня і на ранніх етапах творчості поета, коли крики «Бу-Ба-Бу» роздирали поетичну тишу, Павлюк говорив до себе, дихав в тон своєї волинської землі, а вона, вдячна, що «проізросла» такого, промовляла його голосом. І для цього крик навряд чи потрібний, скоріше тиха розмова з собою, як розмова в рукав: «І тулитися вухом до задишок землі. А народження звуків не спинити, як вдих». Читаючи поезію Павлюка, можна збагнути здатність ґрунту, розсипних грудочок землі говорити до людини, бути живими, не кажучи вже про їхній тотальний диктат над людиною, владу землі не лише утилітарного порядку, про яку вже колись писав Іван Франко, а владу як духовний трепет перед землею, яка конституює в людині людське, що викликає неспроможність поета бути десь там, поза територією її одвічного подиху.

Останнім часом можна бачити активний прорив кордонів, репрезентацію українських письменників на інших національних теренах. Не говорю зараз про авторів, які стабільно працюють на ґрантах, мова йде про тих, хто не лаштує своє слово під західний поетичний канон, говорить про «тут» і «тепер», і вже з цим виходить на інші літературні території. Саме цим, голосом своєї ідентичності, письменники якраз і цікаві іншим національним літературним досвідам. Нещодавно поїздка до Стамбулу групи українських письменників засвідчує виламування (в хорошому розумінні) вікна у світ. Роман «Кляса» Павла Вольвача, що перекладений турецькою, попри його незаперечну вартість, обережно сприймається консервативною читацькою аудиторією навіть тут, у нас, але письменник говорить про складні суспільно-психологічні конфігурації, які специфічні лише для українця. Якраз це і мало би зацікавлювати турецького читача, як цікавлять, приміром, нас романи Орхана Памука - саме побутовими реаліями, що мотивують часто психологічні колізії героїв. Це зовсім не письмо «для Європи», ґрантоване, яке нагадує дистильовану воду, подразник чуття, це письмо «для себе», і саме цим воно змусить зацікавитись іноземного читача українською сучасністю.

Подібне бачимо і у книжці перекладів поезії Ігоря Павлюка, що видана у Нью Йорку. Переклад виконано російською та англійською мовами, виконавець останньою - Юрій Лазірко, який є також автором поетичного корпусу цієї книжки. Не говоритиму про якість перекладу - це територія перекладознавців, але у довільному доборі поезій Павлюка хочеться упізнати сховану за лаштунками поетичних слів подобу автора, через яку пізнаватиметься українська література на інших культурних територіях.

Насамперед слід сказати, що Ігор Павлюк належить до тієї групи авторів, які сумлінно тримають попруги своїх Пегасів, аби їхні срібні підкови не занесло на територію авангарду. Це поезія, яку називають традиційною, але часто плутають значення цього слова, докладаючи до нього відтінок негативного смислу, у сенсі процесу поетичної стагнації, відсутності власного розвитку. Якщо підходити до питання про традиційну поезію, то слід сказати, що традиція - це процес траншу поетичних досвідів з минулого в сучасне, а зовсім не зупинка в еволюції художнього письма. Інша справа, наскільки збалансована доза індивідуального новаторства та попереднього літературного досвіду у творі, наскільки авторові вдається оживити поетичну форму індивідуальним стилем.

Серед багатьох рис поезії Ігоря Павлюка можна визначити сентиментальність. Вірш («Дівчинка») випрозорює світ дитячих, дещо наївних переживань. Дитина, налита осіннім смутком, коли природа огортає печаллю, яку складно логоцентрично пояснити, вихлюпує своє почуття через плач, а зовсім поруч «Розчарована осінь / Клигає по дворі». Ця поезія має виразний настроєвий план, де через ліричну маленьку героїню автор окреслює психологічний ескіз відчуття пори року, яка налаштовує на певний чуттєвий регістр. Це поезія настрою, причому настрою мінорного, яким, що слід підкреслити, відкривається ця добірка, у такий спосіб пропонуючи читачеві налаштуватись на журливу тональність.

У одному з віршів подибуємо рефлексії про матір, як про людину, наділену сильним захисним механізмом, що здатний оберігати сина від усього; її відсутність змушує вдаватись ліричного героя до сурогату спокою: «Була би мама - зняла би вроки, / А так - горілка... / І хрест на грудях тонкий, високий - / немов сопілка» («За право бути самотнім вовком»). У цій поезії присутня окрема висока нота, яка стверджує вольовий акт ліричного героя, що спрямований на осягнення можливості вибору, окреслення власної території свободи «За право бути, за право вмерти / Самим собою». Подібні волюнтаристичні гасла можна зустріти і в наступній поезії «Вертатись пізно». Тут, у короткому сюжеті рефлексії, читачеві репрезентовано межовий стан героя, у якому вже перейдено крайню межу терпіння, де «Душевне серце / Зробилось дзвоном». Центральним гаслом, яке формує смисл цієї поезії, є зміна пісні молитвою: «Вертатись пізно. / Вже гра - як битва... / На зміну пісні / Прийшла молитва.» Цей чотирирядок оздоблює початок і кінець вірша, акцентує на цій зміні. Молитвою говорять перед самим боєм, це опис межового стану, за яким мала би розпочатись дія, яка відсутня у сюжеті, але передбачена змістовою інерцією.

Слід відзначити, що у поетичних текстах Ігоря Павлюка можна знайти певну афористичність, яка подекуди формує аподиктичність вислову: «Ліпитиму коня. / Бо дешева воля без повстання. / І давно неголена стерня / Коле, як приборкане кохання.» («Сніг чадить»). Лишень про цей чотирирядок можна розгорнути цікаву розмову, оскільки наповненість подібної смислової композиції доволі велика. Образ «дешевої волі» можна інтерпретувати у різних контекстах, але виразно напрошується один - це воля у спадок, коли її власник не задумується над актом її отримання тими, хто її залишив. Тут автор проартикулював певний тезис, коли спадкова воля не викликає гострого відчуття, що зрештою здатне призводити до національної індиферентності, а в кінцевому підсумку - до лібералізму.

У цій добірці поезій можна часто наштовхнутись на використання автором образів, які задають параметри певного смислового коридору для читацьких алюзій, дають своєрідну «наводку» на певний настрій, смисловий контекст, створюють рваний темпоритм поетичного говоріння: «А шрами на правій, / Що хрест і перо полюбила / І п´яної шаблі / Тримати змогла рукоять. / Придумано струни, / Тугі, безкінечні, як жили. / Придумано м´якуш / І кулі червону печать. / Ту дірку від кулі / Уже не затулиш тим хлібом, / Коли попливе під ногами / Гаряча земля» («Придумано»). Ці рядки володіють можливістю стимулювати читацьку рецепцію до стрибків в історичний час, «довигадувати» собі образ ліричного героя за допомогою постатей Володимира Сосюри, Симона Петлюри, Євгена Маланюка. Тих, кому не заважали пухирі на руках від шаблі тримати письменницьке перо. Звісно, це суб´єктивна рецепція читача, але тут ходить про те, аби показати, що художній матеріал поезій Ігоря Павлюка є добротним плацдармом для вправ нашої національної пам´яті, він здатний кликати з архівів свідомості історичні постаті, оживляти їх, надаючи їм людської чуттєвості.

Крик розпачу серед сірого начиння буднів, фіксування сталих картин життя можна розгледіти у поезії «У скляній корчмі», де ліричний герой опиняється у корчмі, серед колишніх «каторжан» і рефлексує на тему життєвого розмаїття, на тему того, що життя здатне поєднувати непоєднуване : «Тим, що сидять тут, / Не раз довелося / Братися за наган. / Шрами у них, / «Татуйовки» сині... / Бляді... і мало слів. / Що їм до віршів, / До батьківщини, / До журавлів?...». Це мотив поєднання контрастних персонажів у ліричній оповіді - персонажа-наратора і вуркаганів, яких він випадком зустрічає у своїй подорожі. Ця тема лежить у поетичних ресурсах на метафізичному рівні і подеколи проговорюється поетами. Слід окремо сказати, що використання ненормативної лексики загалом не притаманне поетичній артикуляції Ігоря Павлюка. Обходиться він у своїй розмові без цього, зберігаючи у такий спосіб цнотливість сказаного, але подекуди заразом не цурається експериментів у плані форми вірша, надаючи їм жорсткого темпу, коли рядок складається з одного-двох слів («У скляній корчмі»). У подібний спосіб формальної забави утворюється своєрідний темп, коли придихами «розбивається» пунктуація. Це викликає алюзії до того, що колись писав Юрій Липа про гекзаметр у своїй праці «Бій за українську літературу», начебто цей спосіб віршування виник з темпів людського дихання, а воно у даному випадку виразно частішає від хвилювання ліричного оповідача.

Контекст настрою поезії Ігоря Павлюка назагал журливий, подекуди трапляються апокаліптичної візії життя, як наприклад у вірші «Красивий вітер», де закінчення показує очевидний онтологічний фінал: «Кому ми будем знамениті, / Як всім хана?..».

Одним із найсильніших текстів цієї добірки є поезія «Христос». Тут автор ворохобить читача, показує сучасну синонімію буденного і сакрального, «розбожнення» людини, яка ставить кому між походом до церкви та до супермаркету. Ці два «заклади» поволі стають рівнозначимими у нашому житті. Але заразом він творить образ Христа як того, хто порушує конвенцію, будоражить: «Вітер метро - запах тунелю, / Яким у вічність душі вертепні летять. / Прийшов Христос, як у пустелю: / Не розп´яли... / Сіли. / Їдять. // Владу «ругають» земну й небесну. / Натовп стиснувся в кулак і затих. / Хреста по спині поплескали ніжно, чесно, / Питаючи - за тих він, а чи за тих... // А він, хто втомився від революцій, / Підкинув суху галузку в старий вогонь / І запитав, як колись Варраву: / Як вони звуться? / Бо він був тесля. // І цвяхи цвіли / Із його / Долонь».

Слід сказати і те, що у поезії Ігоря Павлюка існує також чимало прогріхів. Вони мають різну природу, але насамперед є певна кількість алогізмів. Вкажу тут вибірково. Абсолютно зайвий вірш, який псує поетичний ландшафт добірки, це поезія «Жінка». Перехресне римування ще більше додає тут поетичної безвиході: «Жінка, що хотіла бути морем, / І яку як пісню я люблю». Жінка, море, розпливатися, об´ємність, відсутність тендітності - не хочу продовжувати асоціативний ряд, який викликає словозлука «жінка - море». Подібних висловів можна знайти тут доволі - «Не свята вона і не повія, / Бо жила й родила, як усі». М´яко кажучи, не до кінця зрозуміле протиставлення. Повії також живуть і народжують. Або наступний вірш «Читаючи мої вірші»: «Ти тілом читала вірші мої - / Худенька, немов весна, / Ті, що від світу в жилах таїв, / Наче ковток вина». Таїти ковток вина може людина з абстинентним синдромом, не хочеться вдаватись до подальших асоціативних ходів. Тут фанатам санітарної критики було би цікаво попрацювати, якщо би вони виявили сумлінність у своїй роботі. Це навряд чи зашкодило би поетичному феномену Ігоря Павлюка.

Насамкінець слід сказати, що Ігор Павлюк окрім власних занять з поетичними дисциплінами, має ще таку рису, яка рідко зустрічається у поетів - супроводжувати у поетичний вимір молоде покоління. Уводити чесно, без голосної риторики. Нещодавно поет написав передмову до збірки поетичних творів Романа Лаврентія (львівського молодого автора), який родом з Волині, у якому, вочевидь, старший колега побачив себе колись. І, знаючи на власній шкірі, що таке крокувати поетичним шляхом, підставив плече.

Чи читатимуть іноземці поезію Павлюка мені особисто сказати складно, оскільки це залежить від багатьох факторів (реклами і всякого іншого маркетингового підходу), але якщо візьмуть до рук цю добірку, прочитають, то те, що повірять - це точно.



Додаткові матеріали

25.03.2010|08:41|Новинки
Ігор Павлюк. «Стратосфера»
01.10.2009|12:59|Новинки
Ігор Павлюк. «Україна в диму»
16.07.2010|16:49|Новинки
Books LLC видало книгу про українських письменників
21.09.2010|12:22|Новинки
Ігор Павлюк. «Письменники у пресі»
15.12.2009|20:08|Події
Шевченківський комітет визначився із претендентами на премію-2010. ПЕРЕЛІК
28.05.2009|22:40|Події
«Коронація слова» оголосить імена переможців на початку літа
15.09.2010|13:30|Події
Ігор Павлюк презентуватиме у Львові «Стратосферу»
23.02.2011|10:25|Події
Звернення українських письменників підписало вже 165 осіб
20.02.2011|21:39|Події
Українські письменники звернуться до співгромадян
17.11.2010|18:36|Події
«Вертеп» Ігоря Павлюка поставлять у львовському театрі
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Партнери