Як мрійниця з 30-літнім стажем авторитетно заявляю, що й найпотаємніші, й найкарколомніші мрії здійснюються, навіть якщо хтось немудрий каже, що вони нездійсненні. Шукати чоловіка своєї мрії втомилася ще в дитячому садочку, зате натомість знаходила багато справжніх мужчин - в книжках - тож тепер маю прекрасну колекцію неймовірних персонажів, якій позаздрила б найавторитетніша бібліоманьячка. Вертер, Фауст, Дон Кіхот, дон Жуан, Свирид Петрович, Перфецький, Базаров, дон Хуан Так-от... віднедавна моя чоловіча компанія несподівано збагатилася: прошу, знайомтеся - мій новий фаворит, не побоюся бути банальною, чоловік-мрія - Юрій Юрійович.    

Він справжній герой повісті Євгена Положія, здавалося, раніше ніде в природі таких чоловіків не було. Уявіть лишень: мужчина, але не брутальний, красень, але не бабій, хоч улюбленець жінок, але ж однолюб і вірить у велику любов. Понад те, не курить, не п´є і вміє виховувати дітей, які вже до виховання ніяк не надаються, бо вони - дитдомівські. А головне, цей мужчина розумний і з неабияким почуттям гумору! Ось він, істинний секс-символ усіх часів і народів! Інша річ, що хороші хлопці ніколи не мали й не матимуть як в житті, так і в літературі тої гучної слави, яка любить якраз поганих. Тотальна поразка цього світу: доброті, безкорисливій і нераціональній, тут немає місця. Бо яка нормальна українська жінка захоче щось мати до діла з хлопом, який грошей не заробляє? Те, що людина хороша, ніц не змінить: на зарплату вчителя історії інтелігентна людина може вижити й вірити, що то її покликання, а не безглузда робота, проте. Проте утримувати сім´ю яким коштом? Це справді трагедія і трагедія країни, яку позбавили історії. І без неї нема нічого й нікого: ні героїв, ні злочинців, ні батьків, ні дідів, ні тепер, ні завтра. Жоден Шпенглер тут не допоможе. І дуже добре, що насправді ця історія наперекір всьому була і є, бо її не може не бути тільки через те, що країні історики не потрібні.

Юрій Юрійович навчався на історичному факультеті - за покликом серця, працював вожатим у піонерському таборі, бо дуже любив дітей. Із дамою серця у сердешного чоловіка не складалося, бо (знов-таки) жінки зважають і на те, що в галантного кавалера за душею. Не щастило не лише на інтимному фронті, а й з роботою. Бедлам в країні, безлад в житті, безгрошів´я, безробіття, болісне розчарування у всьому, до чого б не брався. Навіть коли нарешті став головним редактором в газеті, де йому не платили грошей за роботу, нехай і високі наклади розходилися (він сам їх і продавав), а видання стало комерційно успішним, - нічого, за великим рахунком не змінилося. Ніхто не цінував зусиль Юрія Юрійовича, бо люди, які спроможні досягати неможливого, як правило, в наших палестинах зайві. Життя без смаку і без смислу. Тут в авторку цих рядків можна сміливо стріляти, як і всіх, хто займається переказом тексту книжки. Та я беру останнє слово в свій захист і кажу: цю повість неможливо переказати. Те саме, що спробувати переповісти сартрівську нудоту чи передати як пахне свіжа випічка з кондитерської Юрія Юрійовича. Так, він ще й готує. Але у Штатах. Ще один талант країна ледь не занапастила.

Хто в тому винен, що герой полишає поле битви і їде туди, ближче до фабрики мрій (?) В одному з інтерв´ю письменник Євген Положій, який, між іншим, працює головним редактором комерційно успішного тижневика, констатує: «Дуже багато чого залежить від особистих рис людей. Але перед тим, як почати щось будувати, ми повинні визнати, що якість людського матеріалу в нас дуже низька. На жаль, у цій частині світу є дуже мало дисциплінованих людей, які вміють системно працювати, які мало бухають, і т. ін, які вміють системно мислити. Подвійна мораль, подвійне життя - це все характеристика нашого суспільства. Систему потрібно демонтувати».

Власне у повісті, позірно гумористичній, простій і доступній (передусім за мовою викладу, якою мислять люди звичайні й без поважних соціальних статусів) багато сумного - ряд соціальних проблем, які можуть призвести до непоправних катастроф, які торкнуться всіх сфер нашого життя. По-перше, система педагогіки, яка зазнала фіаско. Бо що ж поробиш: діти з дитбудинків, інтернатів і всіляких спецзакладів у нас ізольовані від решти «нормальних дітей», задля їхньої ж безпеки. А насправді, про що свідчить світова практика, глухі діти стають назавжди глухими й демонструють затримку в розвитку мовлення саме у відповідних школах, а вовченята перетворюються у вовків тільки в ізоляції від інших дітлахів. Згодом, коли ці діти залишать стіни спецзакладів, отож-бо, вони ж не житимуть в окремому світі, а в тому, де і всі... Добре, якщо з них виростають «бєлиє рози» юри шатунови, але однозначно зле, коли якийсь «доктор пі» з клінікою манії величі. Наступне питання: що відбувається з освітою й гуманітаріями, як довго чекати наслідків гуманітарної катастрофи, яка, якщо вірити Юрію Юрійовичу, жахливіша за обвали ринку чи дефолти - ніхто не відає і навіть не замислюється. Табачником втрачені покоління не злякати, а застереженнями сучасної футурології - так. Завжди складно дошукатися причин, однак навіщо винаходити велосипед - можна, наприклад, дослідження USAID почитати. Екс-керівник Агентства США з міжнародного розвитку Лоренс Гаррісон ще 1985 році опублікував дослідження «Малорозвинутість - це стан розуму: приклад Латинської Америки». Там науковець аргументовано довів, що у більшості країн Латинської Америки культура була головною перешкодою для розвитку. Не один економіст з однойменного поважного видання довго протестував, мовляв, колего, помиляєтеся, головне - економіка й невидима рука ринку, вільного й всюдисущого. Аж ні, культура - значно «товстіший опис», бо вона - інтелектуальні, музичні, літературні, мистецькі продукти суспільства, або «висока культура», а взагалі спосіб життя суспільства, його цінності, настанови, вірування, практики, символи, інституції та, врешті-решт, людські стосунки. Латинську Америку не варто недооцінювати за її магічний реалізм і достойних письменників, що їх вона породила. Та якщо мислити ще категоричніше, то наша гуманітарна аура нації скалічена й безплідна. Та не будем про невтішне, адже якщо літератор Положій написав про трагедії маленького українця без плачів і ридань, то зітханнями теж не зарадиш. Хоч повість - художня, та її персонажі справжні, настільки, наскільки можуть бути справжніми тільки діти.

- Втомився? - Юрій Юрійович дбайливо подав піонеру склянку води. - Попий трохи, перепочинь. Чи, може, ти не хочеш відповісти на фундаментальне питання філософії?!

- Дайте ліпше щось інше...
- Добре. Відкривай, наприклад, сторінку 17.
- «Фрідріх Ніцше. Антихрист. Досвід критики християнства. Прокляття християнству. - Почав, збиваючись, бубоніти Тєлік собі під носа. - Передмова. Ця книга для зовсім не багатьох. Можливо, жодного з них ще немає на світі. Можливо, вони ті, що розуміють мого Заратустру... - на цьому місці Тєлік замовк і зовсім жалібно подивився на Юрія Юрійовича, який задоволено кивав головою в нерівний такт читання(...)

З тих пір кара читанням філософських текстів із «Сутінків богів» стала найстрашнішою в нашому таборі. Це покарання називалося «бібліотека».

Методи виховання героя повісті - на грані фолу, та список прочитаних книг - це не лише спосіб довести, що ти ідіот, як сказав добрий і нещадний Микола Вересень, це ще засіб пізнати, який ти ідіот і що з цим можна зробити... На превеликий жаль, бібліотека є страхіттям і карою для багатьох дорослих дядечків і тіточок, які вже мають і статус, і навіть місце в парламенті, та досі не навчилися читати. Євген Положій красномовно описав особливий тип гомо сапієнс - людей, які не читають і батьки яких теж не вміють цього робити. Смішні й трагічні водночас історії дітей малих і великих, які мріють бути багатими, мати дві машини, два відака, два телевізора, великий холодильник і стати ментом «як тато». Щоб усі боялись і не насміхались (з несвідомих жертв культу споживання). Байдуже, що «настає такий час, коли нас розуміють лише пси... Давай краще вип´ємо», - така невибаглива філософія життя героя-оповідача. Кому тут виставляти вічні претензії в цій юдолі абсурду - богу, автору чи їхнім асистентам... До останніх, точніше, коректорів, маю запитання: де вони вчилися української мови і чи знають слово «калька» (?)