Re:цензії

28.02.2009|08:30|Тетяна Дігай

Гра під скромною назвою «життя»

Євген Положій. Дядечко на ім’я Бог. – Харків: Фоліо, 2008. – 347с. (серія «Література»)

У письменника Євгена Положія, головного редактора газети «Панорама» з міста Суми, у творчому доробку п’ять  книжок прози. Роман, про який ведемо розмову, був презентований  автором на творчій зустрічі в Тернополі у лютому цього року. Автор і його книга  викликали неабияку цікавість у тернопільських шанувальників, небайдужих до розвою української літератури.

Останнім часом у сучасній українській прозі склалася ситуація повної свободи експерименту, і зокрема, виник досить помітний образ фрагментарної, і навіть у чомусь  дискретної стилістики прози, котра підриває сталі авторитети, котра принципово запрограмована на розмаїтість напрямів. Окрім постмодерної «гри в бісер» і національної зацикленості на психотравмах минувшини, з’являються твори, в яких автори прагнуть увібрати в себе безліч різних доль своїх сучасників, гостро особисто, емоційно висловити і розкрити їхні індивідуальності та узагальнити поодинокі екзистенції до рівня спільного національного досвіду. Саме таким я побачила  цей роман.

Роман «Дядечко на ім’я Бог» написаний в стилі психологічної і поліфонічної прози. Розповідь ведеться від імені героїв, у формі внутрішніх монологів кожного з героїв по черзі, декотрі монологи-сповіді  згущені до притчі. Літературні засоби композиції, як роману в цілому, так і окремих його частин, наслідують  кінематографічну техніку монтажу епізодів. Перед нами словесна тканина, де помітні більш-менш опуклі рельєфи, але нема нічого випадкового і зайвого – все сплетено в загальну складну картину. Наново усвідомлюється і вибудовується шкала цінностей, де панують зовнішні обставини життя. Письменник досліджує, як герої впливають один на одного, часто-густо не в змозі передбачити наслідки. Він розповідає  історії про любов і помсту, про випадковості, що зводять докупи тих, хто без них ніколи не зійшовся би, і так само розводять без жалю й співчуття. Спритним рухом фокусника, прозаїк  вихоплює героїв із контексту, надає їм можливість помітити і встановити нові, до того неочевидні зв’язки речей і вчинків.  Манера висловлювання персонажів  – найжахливіші моторошні історії розповідають  зовні спокійно, як очевидці та безпосередні учасники, – допомагає сприймати ці розповіді, котрих у романі багатенько і ще трішки, як вельми подібні на правду.

В оповідях персонажів присутня    іронія різних тональностей:  це – іронія абсурду (що йде від француза Ф. Рабле, від німецьких  романтиків, зокрема,  Новаліса, Е. Т. Гофмана) – авторський  переспів  відомих  біблійних мотивів: «Правду кажуть:   якщо  ти розмовляєш із Богом, то це молитва, а якщо  Бог розмовляє з тобою, то це шизофренія»;  це – іронія плотського гротеску, (певне, під впливом східних міфів і легенд): «Відтоді кожної ночі Шейха пустелі приходила до генерала в прохолодну глиняну тюрму і кохала його (…) Гарних коханців Шейха страчувала особисто: відрізала голову і кидала в натовп підданців. Головами цих страчених діти, майбутні воїни пустелі, вчилися грати в футбол. Зазвичай команда, що вигравала, отримувала право помочитися на страченого »; це – зла іронія сарказму: « – Але це ж твір, оповідання, це – література! – я був здивований, розлючений і збентежений. – Це там, на волі, література. А тут, у божевільні, – історія хвороби. Діагноз. Маніакально-депресивний синдром, психоз, якщо на те буде ваша ласка. Вам усе зрозуміло?». Ще б пак! Послухаймо героя:  «Нарешті, все стало зрозуміло, я потрапив у цейтнот, і, хоча в білих ще вбачалося кілька начебто непоганих варіантів, неминучий кінець був лише справою часу, було зрозуміло, що партія вирішена» – трагічна «іронія долі», що логічно пов’язана з поняттям філософської «іронії історії» (за  Гегелем) – «У мене ледь вистачило сили підняти руку, щоб зробити черговий безглуздий хід, який міг хіба що продовжити цю безглузду агонію на рік, на два, може, на десять чи на двадцять, але не встиг – червоний прапорець, зрадницьки здригнувшись, упав. Десь прокукала зозуля: «Ку-ку»  – сказала вона коротко – і затнулася».

 Письменник чітко висловлює своє громадянське кредо – у світі, де ми живемо, не приймати участі в соціальних протестах – злочин. Сторінки, котрі описують теперішні реалії життя нашої країни, народжені болем і гнівом, віриться, що з найшляхетніших мотивів, але  виглядають  такими, що  написані поспіхом, стихійно, спонтанно і мають вигляд скоріше політичної статті, ніж художнього твору. Талант автора сильний, незвичайний, але дещо невироблений.

Євген Положій немало поблукав по світу, побачив немало країн і міст, тому найцікавіше сприймається  саме перша третина роману, де читачеві пропонується авторський варіант «феєрії мандрів». Письменника цікавить усе:  вивчення genius loci міст Близького Сходу: Дамаска, Стамбула та інших, їхня культурна історія, чисельні  пам’ятки, вузенькі вулиці, османські вілли та канали. Мандрівник знайомить нас із  художниками, журналістами, письменниками, з такими самими як він, мандрівниками та аборигенами, божевільними щасливчиками і нещасливими божевільними. Повторюю, що читати неймовірно цікаво, бо автор, як він сам розповів на згаданій зустрічі  у Тернополі, бачив усе те своїми очима, і його спостережливе око журналіста дарує подробиці    й деталі, котрі не вичитаєш у жодному путівникові.

 Ставлення автора до своїх героїв далеке від прямолінійності. Воно мігрує від точки зору стороннього спостерігача до майже пророчого викриття, і в підсумку нейтралізується самознищувальним висновком у фіналі роману – катастрофою, вибухом, що перетворює на попіл усі попередні 347 сторінок концентрованого і багатошарового тексту. І я зовсім не жартую, навпаки, моє спостереження, як ніколи серйозне – це безжальна констатація очевидного факту гірко-песимістичної суті роману. Психологічні наслідки насильства, атмосфера невпевненості та,  особливо, зневіри, –  нема переможців і нема переможених. Попри те, що попервах гуманізм автора досить активно наповнений закликами  до  боротьби у різних ситуаціях, автор твердо переконаний сам і переконує читача: найгірше, що може статися з людиною – не фізична смерть, а втрата мужності, волі, віри, зневага до  минулого, упокорення злу. І тоді ніщо і ніхто не порятує людину, навіть « Дядечко на ім’я Бог».     

Від редакції: Цей матеріал надійшов на
конкурс літературних критиків       



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери