Re: цензії

18.11.2018|Валерій Ткачук
Роман про реінкарнацію Наіля Ісмайлова
18.11.2018|Галина Жубіль, Дрогобич
Сонячна книжечка
16.11.2018|Світлана Махно
"Я тут живу" Міли Іванцової
14.11.2018|Михайлина Копчак
«Опускання» літератури
12.11.2018|Нгуєн Суан Хоа, літературознавець, кандидат філологічних наук, доцент Ханойського університету
Тетяна та Сергій Дзюби: «Колись ви вигадаєте нас…»
11.11.2018|Оксана Шипош, Львів
«Принц України» — незвичний і незвичайний
«Пребудь, Людино, вічно на землі!»
11.11.2018|Богдан Дячишин, Львів
«І виправдалася мудрість своїми ділами *»
10.11.2018|Наталія Михайлівська
Український Кім
Пісня пісень Павлікова

Re:цензії

20.10.2011|15:32|Олег Соловей

Який-небудь інший сад і його неможливість

Степан Процюк. Маски опадають повільно: Роман про Володимира Винниченка. – К.: ВЦ «Академія», 2011. – 304 с. (Серія «Автографи часу») .

За революції розстрілювали кляси.

Чи не треба було розстрілювати психологію?..

В.Домонтович. «Без ґрунту»

 

Я не втомлююсь повторювати своїм студентам банальну, у певному сенсі, істину: пощастило тому українському письменнику, про якого захотів написати Юрій Шерех. І це, попри те, що вельми шанований мною Ігор Костецький вважав Шереха талановитим лінґвістом, але доволі поверховим і кон´юнктурним критиком. Не бездоганне, здавалося б, твердження, але водночас, бездоганним є І.Костецький, тож йому довіритись можна завше. Але це уже справа минула, архівна, історико-літературна; це уже виключно наша внутрішня справа. Ми ж маємо ще і власну сучасність, прекрасну й водночас - не дуже. Наразі я думаю, що пощастило й тому письменникові, чию белетризовану біографію захотів написати наш сучасник, письменник Степан Процюк. Він уже встиг написати про себе (декілька пронизливо-відвертих, чесних і майже хворобливих романів та деяку кількість есеїв, не минаючи, звісно, й вірші, з яких він колись починав у «Новій деґенерації»). Він уже написав про Стефаника, і написав так, що в читача місцями волосся рухалось на голові. Не від страху, звичайно, і навіть не від болю. А через усвідомлену, врешті, власну причетність до того великого та непересічного, яким виявляється український духовний всесвіт. Можливо, невдовзі він напише про Архипа Тесленка. А сьогодні - новий роман, белетризована біографія одного з найскандальших модерністів першого українського призову, прозаїка і драматурга Володимира Винниченка.

Винниченко, навіть не друкуючи дражливих і провокативних маніфестів (як це робив, приміром, Михайль Семенко у 1914-му році), чи не з перших кроків у літературі викликав як гостру неприязнь у одних (І.Нечуй-Левицький і С.Єфремов), так і щиру схвильовану прихильність у інших (і тут чи першим варто згадати Івана Франка) критиків старшої ґенерації. Це може свідчити про відсутність кон´юнктурних і кар´єрних інтенцій у письменника-початківця. Це може свідчити про пошук своєї дороги в літературі, яка таки виявилась лише його одноосібною дорогою першопрохідця. І це вже, погодьмось, чимало. Приміром, у наші славні часи нічого подібного не трапляється. Зрештою, й свого Єфремова в нас немає (направду, ну не ІБТ ж призначати на роль непідкупного у вишиванці під піджаком); як немає й І.Франка (хоча бажаючих посісти аж настільки вакантне місце, можливо, і не бракує). Має рацію Ірина Славінська: теперішня ніша літературної критики в нас цілковито порожня й вакантна, - мабуть, критиків кепсько годують. От тільки, даючи поради майбутнім критикам, вона забуває про найголовніше: цій літературі не потрібні клоуни й блазні, таких уже вистачає; цій літературі передовсім потрібна відповідальність за мовлене й писане слово. Як не дивно, власне письменники з цим завданням дають собі раду значно частіше. І одним із таких письменників є Степан Процюк.

Отже, сього разу на психоаналітичній канапі у Степана Процюка опинився добре знаний усім невротик, письменник і майже політик, Володимир Кирилович Винниченко. Що з того вийшло, - судити, зрештою, читачеві. Єдине, що можна стверджувати з відомою долею суб´єктивности, - так це те, що вони анітрохи не посварилися. Натомість, мило поспілкувалися, обмінявшись заради потенційного читача доволі інтимною інформацією, пожурилися трохи над долею України, а ще більшою мірою, - з приводу сізіфової праці будь-якого українського мистця, письменника, політика. Формат їх уявного спілкування виявився вирішальним і щодо добору матеріялу. По суті, С.Процюк подає на читацький розсуд не так образ письменника-новатора европейського, без перебільшення, рівня, як ексцентричного невротика, вперше в україністиці створивши психографію цієї людини з відчутно драматичною долею. С.Процюк у своїй праці спирався не так на художні й публіцистичні твори В.Винниченка, як на його епістолярій і щоденники. Зі щоденниками В.Винниченка Процюкові явно пощастило. Майже кожного письменника, у принципі, буває досить багато навіть у його власних художніх творах, що вже говорити про жанр щоденника. Додам принагідно, що в часи Винниченка щоденники писалися не для сучасників (як сьогодні їх пишуть К.Москалець, П.Сорока, Є.Баран або А.Дністровий, не говорячи вже про блоґерів-двотисячників, ім´я яким леґіон), а для нащадків чи пак - для історії. Це - в кращому разі, але передовсім, приватний щоденник (зокрема, й письменницький) виконував ролю психотерапевтичну. (Пригадаймо, приміром, блискучий щоденник 1941-го - 1945-го років Аркадія Любченка з його виразно акцентованим антисемітизмом. Нормальна людина не напише подібне, маючи на думці друк. Але Любченко однозначно потребував саме такого відвертого письма, аби зберегти власну психіку від неврозів, що визрівали у ньому впродовж 1930-х років, і врешті-решт, виявили себе у щоденнику. Нічого кримінального в цьому немає - на те і щоденник; інша справа, якби щось подібне потрапило до творів художніх або якихось інших, власноручно запропонованих автором до друку (про що, зрештою, вже писав Юрій Шерех у статті «Так було чи так мало бути»).). Тож щоденникам В.Винниченка можна цілком довіряти, використовуючи їх як безцінний матеріял, що, зрештою, і було зроблено автором. На канапі у Процюка Винниченкові та його прихильникам-читачам, можливо, не зовсім затишно. Втім, добрий лікар Процюк дозволив багато палити, а це для курців неабияк полегшує складну дискурсивну справу, заради якої вони і зібрались. Винниченко направду підозріло багато палить у Процюка. Хоча, з іншого боку, це - доконаний факт, куди ж тут подітись.

Ця белетризована біографія не є вичерпною й навіть не є однозначно лінійною. Вона, як це найчастіше й буває у Процюка, є помітно дискретною. Із зупинками на найвагоміших станціях-подіях приватного життя та публічної діяльности. Втім, і тут є деяка особливість: ми майже не бачимо Винниченка-політика, хоча б і крізь сторінки відомої праці «Відродження Нації». Але найголовніше таки присутнє: автор наголошує, що саме Винниченко написав і виголосив Четвертий Універсал Центральної Ради. Для розумного - досить. Поготів, що саме такого читача й вітає С.Процюк, а всіх інших воліє підкреслено іґнорувати. І це його право. А ще до Універсалу письменник показаний у тюрмах та у вимушеній політичній еміґрації, в якій доля його зводила з такими капр[і]изними персонажами як Владімір Ульянов і Максім Ґорькій, не рахуючи земляка М.Коцюбинського. Сам же Винниченко виглядає доволі ризикованою й сміливою людиною, - попри реальні загрози арешту, вирушає в Україну рятувати вмираючу від раку матір, їздить до Москви тощо. Але, врешті, знов-таки еміґрація - і вже назавше. Еміґрація, в якій письменник почувався безкінечно самотнім навіть у ті часи, коли в Україні (впродовж 1920-х рр.) активно видавались його книжки, а авторові чесно сплачувались ґонорари. У Франції в нього нікого з друзів так і не з´явилось, тож єдиною рідною людиною залишалася Коха, вона ж Розалія Лівшиць, дружина і вірний товариш. А українець-мистець Микола Глущенко у цьому контексті може бути цілком іґнорований. Утім, у романі Процюка він присутній разом із подружкою-дружиною у якості, можливо, прикладу, як не можна поводитись у еміґрації або як узагалі не можна поводитись. Але лінію Глущенка письменник не розгортає, а лише накреслює в невиразних алюзіях, - надто дрібний персонаж, цей Глущенко, аби з ним багато морочитись. Можливо, письменникові варто було використати ще й прецікаві спогади Г.Костюка, зокрема, його враження від відвідин Закутка і спілкування з Розалією Лівшиць, коли він забирав на збереження до США архів Винниченка, - доволі цікавий матеріял для останнього розділу чи постскриптуму.

Ця книга про Винниченка є передовсім книгою про самотність і страх, про ту суму внутрішньої боротьби людини модерної, без якої не буває людини глибокої, чесної та природньої. В цьому аспекті Процюк попрацював і плідно, і чесно, явивши читачеві портрет Винниченка, можливо, навіть в дещо неочікуваних і непередбачуваних ракурсах. Ясна річ, читач, що знайомий лише з оповіданнями «Біля машини», «Краса і сила», «Голота», «Заручини» тощо, можливо, й не сприйме понад невротичного та зацькованого письменника, яким він часто виглядає зі сторінок роману Процюка. Але й Пантелеймон Куліш виглядав не менш проблематично для читачів кінця 1920-х років у інтерпретації Віктора Петрова. Тобто художньо-документальна революйність Процюка в цьому випадку не є аж надто нестравною, поготів не є епатажною. Інша справа - читацькі бажання й можливості в порозумінні з письменником, а заразом і з таким Винниченком, який постає з роману «Маски опадають повільно».

Винниченко у Процюка починається, як і слід було очікувати, зі свого дитинства; з дитинства складного або й нещасливого; з дитинства відверто травматичного внаслідок елементарної нестачі батьківської любови. Стосунки між батьком і матір´ю так само далекі від ідеалу. (Мати у шлюбі з Кирилом Винниченком не почувалась щасливою: «Здається, вона вважала, що варта ліпшої долі. Але ліпшої не було. Був третій чоловік, спільний син Володька і заїжджий двір. Може, з народженням сина Володимира вона поховала виплекану довгими роками мрію про жіноче щастя...»). З іншого боку, саме таке дитинство сприяє розвиткові в людині якостей, необхідних для майбутнього письменника. Принаймні, так писав Мішель Уельбек у есеї «Залишатись живим». Всі ці ранні порції болю, образ і навіть незрозумілих для дитини каламутних внутрішніх порухів сексуальности, - разом неабияк сприяють формуванню артистичної особистости. Від самого початку щось має піти не так, - лише з такої людини буде автентичний письменник. Із цим можна тисячу разів не погоджуватися, але скасувати це неможливо. Принаймні, говорячи про реалії першої половини ХХ століття.

Народження Винниченка співпало з появою комети, що було сприйнято бабцею-повитухою й матір´ю майбутнього письменника як певний знак: «Вночі над Єлисаветградом на кілька хвилин зависла комета, яка мала химерну форму. Стара повитуха визирнула у вікно і відразу почала хреститися». Спадковість Винниченка, як і у всіх, позначена рисами як батька, так і матері. Відповідно: «Був діяльним, як мати, - але іноді дорослим відчував напади дивного паралічу волі, за яким стояла лагідна безвольна тінь його батька. Був терплячим, як батько, - проте деколи з його єства виривалися на волю ланцюговими псами спалахи нетерплячості й агресії. І десь там, далеко-далеко, цим спалахам підбадьорливо помахувала рукою віддалена материнська фігура, оповита роками і туманами...». Водночас, ще у ранньому дитинстві помітив несправедливість життя; це так само, завше сприяє розвиткові у звичайній людині внутрішнього зору письменника: «Мученицька поденщина батька і брата, важкі заробітки матері. Чому це так? У душу вповзало переконання у несправедливості життя».

С.Процюк, сповіщаючи про перипетії навчання свого героя, вчасно акцентує на рисах, які будуть визначальними для майбутнього письменника Винниченка: «У новоспеченому гімназистові генетично був закладений дух протиріччя. Йому було би нестерпно сліпо коритися канонам. Бо канони - для людей, а не люди для них <...> Ще не знав, що йому достеменно потрібно. Але не розшаркування і лизоблюдство перед «вищими», не презирство і зневага до «нижчих». Фактично жоден із учителів нічим не запам´ятався, нічим не запалив романтичного підлітка із надірваним серцем...». Урешті-решт, із гімназією довелось розпрощатися. До батьків повертатись Винниченкові не хотілось, їх світ уже видавався задушливим і чужим: «Хочу бути собою! Дихати степом! Ходити Україною! Я ще так мало знаю... Гімназія може навчити деяким наукам, але ніколи не навчить жити». Цим же юнацьким рокам Винниченка С.Процюк прищеплює бажання стати письменником. Швидше за все, так воно і було. Перші спроби письма, попри їх мало притомну якість, у більшости письменників трапляються досить у ранньому віці. Це загальновідомий факт: «Він вже знав, що хоче стати письменником. Але попри юнацький егоїстичний запал було трохи мерзлякувато і навіть лячно від цієї думки. Одне - ночами довго читати... жити у світі своїх героїв... дивуватися тому, які дива можна робити зі словом... навіть щось не сприймати у книгах визнаних майстрів... Зовсім інше - пробувати писати самому... виходило зовсім не те, що хотів висловити... Словописання - це ілюзіон, диво, рідкісний хист». Мабуть, до свідомости підлітка в цих міркуваннях підключається вже сам С.Процюк: «Насправді чимало письменників - нудні моралізатори, схожі на старого Нечуя. Їх улюблений типаж - чоловік, який (як Джеря) зберігає вірність дружині кілька десятків літ, причому попри фізичну розлуку його навіть не мордує природний інстинкт. Або - як у Грінченка - дія у романі крутиться навколо ідеалістичного селянина, який має таку ж ідеалістичну дружину, і вони мріють про ідеали народного щастя. Ці нежиттєві ходулі... рахітичні сноби... Таке його не влаштовує. Він ще не знає як і що, але хоче написати щось зовсім інше». І він, безперечно, напише. Але не одразу. Хоча індивідуальний розвиток прозаїка (і, ще більшою мірою, драматурга) Винниченка, направду таки, вражає своєю динамікою й чи не інстинктивним прочуванням модерности в питаннях не лише естетичних, але й етичних або й передовсім етичних. Нова етика, яку висунула в порядок денний модерна доба, була відчута Винниченком і вчасно, і бездоганно. Звідси й світоглядні конфлікти не лише з І.Нечуєм-Левицьким (сцена зустрічі Винниченка і старого Нечуя в романі виглядає, можливо, занадто ґротескною, але вона потрібна Процюкові саме такою, бо ходить про зустріч старого й нового, як писав Іван Франко у проґрамній статті, в умовах радикальної зміни етико-естетичних парадиґм) і С.Єфремовим, але й відчутне несприйняття багатьох творів Винниченка навіть із боку його мецената й послідовного симпатика Євгена Чикаленка (з «Монологу Чикаленка»: «Ваші п´єси «Щаблі життя» і «Memento» були провальними. Їх було важко і читать, і слухать, бо вони нудні. Крім того, у них ви всіляко намагалися показать випадкове як типове. Ви копирсалися у полових питаннях, але не по-мопассанівськи, а як звичайний порнограф. Літературна порнографія ніколи не є довговічною, бо се завше відкриття велосипеда. <...> Неврастеніки і психопати поводяться у ваших творах так, що їм не співчуваєш, лише знизуєш плечима. Вони всі є рупорами ваших ідей. <...> Навіщо вам ця невротична публіцистика? У вас нема хисту мислителя, то для чого вам ся дидактична маска? Чому ви не розповідаєте історії, а повчаєте читачів, як слід жити? Коли доктринер переважить у вас письменника, се буде кінець для вашого хисту. Я не міг дочитать до кінця вашу «Чесність з собою», хоч убий мене. Такою вона вийшла штучною, такою чужою мені. Вибачте, вам се, певно, боляче»).

А паралельно до цих, дещо складних міркувань про потребу нового дихання для української модерної літератури, юнак Винниченко відбував свої «народні університети»: «Був вантажником і поденником, муляром і молотарем зерна. Ночував, де прийдеться. І одного разу це трапилося, бо воно мусило колись трапитися...». Що саме трапилося, зрозуміло: досвід першої жінки. І було в неї біблійне ім´я Марія, і була це пересічна селянка старша за нього віком: «Спершу хлопець не звертав на неї уваги. Була старша від нього, може, на сім, а може, й на десять літ. Її чоловік десь повіявся на заробітки, як вона сказала з відтінком якоїсь зневажливості». Коротко коментуючи, зауважу, що Винниченкові, по-своєму, пощастило. Зрештою, як і Марії з ним («... відтак він знатиме чимало жінок, але ніколи не забуде цієї першої блискавки»). А ще ці мандри Україною нагадують поневіряння Донеччиною юного Миколи Фітільова після на диво схожого виключення з гімназії. Включно з образом пристрасної коханки поруч із донецьким топонімом Дружківка (загадкова ще й сьогодні для декого зі співвітчизників поема «Зелена туга»). Тим часом, про засиджене мухами бурлакування Ґорького згадувати бажання немає, - він свою бурхливу молодість у зрілі роки безнадійно спрофанував великодержавним шовінізмом, про що, зрештою, можна прочитати і в романі Процюка.

Але менше з тим, повертаємось до Винниченка й Марії: «Ночі були жагучими варварською правдою перших любощів. Він і вона то пестилися, то кусали одне одного, мовби хотіли з´їсти. Кілька ночей підряд майже не спали. Десь бралися сили, щоб витримувати денну роботу. Вже розумів, що природа подарувала йому прихований вулкан енергії. Як багато він здобув, як мало він втратив своєю невикінченою гімназією!» Цікаво спостерігати за гіперболізацією цих почуттів. І, як не дивно, це стосується передовсім Марії, персонажа, хоча і вагомого для ініціяції головного героя, але все ж таки, епізодичного: «Потім почала плакати. Спершу Маріїні сльози заливали долівку. Потім стали струмком. Відтак - річкою, у якій цілком могла втопитися і її, і його майбутні долі». Втім, можливо, не лише епізодичного, але й, по-своєму, визначального для подальших стосунків героя із найважливішими жінками його життя. Маю на увазі, майже необґрунтоване невротичне чуття провини. Процюк нав´язує Винниченкові жахливий сон, у якому Марія благає забрати її невідомо звідки, але звідкись, де вельми страшно. Припускаю, що йдеться про враз усвідомлену екзистенційну пустку й безвихідь пересічної людини, якій немає можливости допомогти. І це направду буває страшно: «Він прокидається з очима, повними жаху і сліз. Після того сну він завжди, до кінця днів буде остерігатися самотнього сну в темній кімнаті. Страх темряви то слабнутиме, то посилюватиметься, але цілком вже не відпустить ніколи. Марія ще раз насниться йому - через багато літ, за кілька місяців до смерті. Вона сміятиметься і кликатиме до материнського саду». Ось така вона непроста, еротика в житті Винниченка і в романі Процюка. Підозрюю також, що автор міг переадресувати героєві свій власний сон, а підозра ця ґрунтується на прочитаній свого часу есеїстиці С.Процюка, в якій він дозволяє собі максимальну відвертість, - заледве не в манері клінічної відвертости Володимира Сосюри.

А Винниченко тим часом повертається додому й багато читає, чим, безумовно, тішить свою матінку. Й тут автор вкотре указує читачеві на подію, що претендує на ще вагомішу ініціяцію. Нічне зоряне небо цілком несподівано уявилось йому у вигляді могильної плити й щось пробудило у ньому: «Хто і що може протиставити цьому бездушному огрому вгорі? Цьому чи то хаосу, чи то ієрархії космосу? Космосу байдужий і наш сміх, і наш плач, наші тріумфи і поразки. Якось збагнув це з усією силою - і ледь не покотився по землі від болю». Подібні наслідки споглядання зоряного неба знайомі не лише Винниченкові (або Процюкові), тож жодної гіперболізації тут немає. Всесвіт завше викликає в живої людини відчуття незахищености, минущости, приречености. Але не це головне, а суть ініціяції: «Раптом прийшли перші рядки. Звідки? Хто йому надиктував їх? <...> Володя вперше усвідомив власну скінченність. Їй можна протиставити лише творчість. Вона допоможе уникнути такої ж чорної журби, як і ця тоскнота! Бо вона є життям, утверджує життя. Навіть серед мороку і розпаду. <...> Надламаний і водночас окрилений, Володя побіг до хати. Швидко записував те, що прийшло до голови. Пі холодним єлисаветградським небом і холодними степовими зорями тієї ночі народився письменник». А ще тієї ж ночі над тим же небом «знову з´явилася комета химерної форми і химерних відтінків». Винниченко вчасно повернувся додому, - хочеться додати не без іронії. Втім, хто знає, можливо, свою ролю відіграла й поява комети: «За кілька ночей був написаний перший твір. Це була поема «Софія». Але йому не судилося стати поетом». Під відчутно іншою назвою («Повія») ця поема буде надрукована лише 1929-го року, й С.Процюк цей епізод у творчій долі Винниченка трактує цілком правомірно як данайський дарунок: «Її оприлюднення було потрібне 20-річному, а не 49-річному Винниченкові. Але на те не було ради».

З 11-го розділу розповідь ведеться від другої особи, чим до тексту вводиться певна інтимність, хоча вона й не позбавлена експериментального присмаку: «Що буде далі, Володю? Чи зможеш ти оновлюватися хоча би раз на сім років? Як буде переносити твоя душа незримі ритуали ініціацій?» А вже короткий 12-й розділ представляє собою діялог автора і героя, через який читач дізнається біографічні подробиці ніби як із перших вуст (така собі авторська містифікація, в основі якої доброякісний меседж, мовляв, ніякого секонд-генду). Подібні наративні коливання, можливо, когось і знервують, але виглядають вони цілком притомно. Подолання відчуження між автором і матеріялом - справа не з легких, це знає кожен, хто колись робив спроби подібні до Процюкової. Приміром, питає автор про політичний нагляд у Києві, про пропаґанду та іншу можливу романтику соціялізму. А у відповідь чує разом із читачем безпосередньо від самого Винниченка: «Бувало по-всякому. Все сплелося у такий вузол, що навіть мені його не розплутать... Була енергія юності - хотілося щось робить, бо як же було жить інакше? Сигаретний дим, коханки, пропаганда, віра і розчарування, важкі сумніви і демонстрація твердості переконань тоді, коли був найменше переконаний... знову дим і горілка...». Твердження про тугий біографічний вузол, яке чуємо від Винниченка, виглядає як напівусвідомлена спроба самозахисту письменника Процюка від майбутніх звинувачень, які, безперечно, будуть. А як їм не бути, адже у нас не бракує людей, які, будучи знайомі лише з дайджестом-біографією Винниченка, спробують надувати патріотичні щоки й саркастично посміхатись у напрямку психографічної версії С.Процюка.

Наприкінці 1907-го року в Женеві Винниченко знайомиться з жінкою, яка стане чи не найбільшим джерелом його неврозів. Це буде Люся Ґольдмерштейн. С.Процюк кваліфікує це знайомство як фатальне: «Поговорили. Люся кокетувала, аж захлиналася. Натяки на близькість були настільки недвозначними, що не зрозуміти їх могла хіба що малолітня дитина. Раптом його охопила дивна тривога. Здавалося, він божеволіє. Груди розпирав біль, що взявся невідомо звідки». Швидше за все, С.Процюк угадав або ж вирахував реальні поштовхи та механізми цієї історії: «... у неї є дочка Оля... вона живе у злигоднях... не любить свого чоловіка-єврея... він не може облишити напризволяще жінку, яка сама падає йому в обійми, сама просить любощів... відмовити такій жінці - це найжорстокіша образа для неї...». І будуть пристрасні любощі, а потім неочікувана вагітність. Зрештою, не факт, що батьком дитини Люсі був саме Винниченко, враховуючи помітну  доступність цієї жінки. Але міг бути і він. А що ж він? А він, як мистець, мислить не ординарно, знайшовши достатньо вагомі для себе виправдання: «Не можна зачинати дітей без любові! Це злочин! А церква закриває на це очі, мовляв, живіть у злагоді й покірності перед Богом. Але ж діти народжені без любові, а їх тьма-тьменна, потім усе життя відчувають той залізний уламок дисгармонії, яким наділили їх безвідповідальні батьки!». І все ніби правильно в цих міркуваннях, але чому ж тоді «після тієї розмови з Люсею йому було дуже зле»? Мабуть, відчув, що в цій ситуації стає мимоволі причетним навіть не до аморальности, а до моралі подвійних стандартів. З літературною творчістю теж суцільні проблеми: «Література не виправдовує твоїх очікувань. Ти не можеш прожити за гонорари, яким би добрим не був Чикаленко. <...> Кажуть, що тебе читають більше, ніж інших, що ти модний і сенсаційний письменник. На Заході модні письменники живуть заможно! Напевно, проблема у мові...<...> ...Іноді ти сприймаєш своє українство як коросту... Що далі? Твоє життя стає неконтрольованим. Ти не керуєш ним. Але і воно не керує тобою. Ти наче вступив із своїм життям у жорстокий поєдинок, де удари сиплються лише на тебе. Щось розладналося». Можна, зрештою, уявити, наскільки тугим виявлявся подібний вузол сумнівів, а Люся, тим часом бомбардувала листами, які неможливо було не помітити: «Володічка! А може ти мене хоч крихітку любиш? <...> Ти не приносиш жінкам щастя, Володику! <...> Що ти робиш з жінками, мій дорогий? <...> А помниш, мій милий, наші перші місяці?». А його і Люсина дитина невдовзі помирає. Направду, від подібного тиску може щось розладнатися.

До того ж, проблеми з літературою. Власне, не з нею, з потребою фінансово себе забезпечувати, будучи, хай і модним, але всього-на-всього українським письменником. Євген Чикаленко говорив Винниченкові, що бути в цьому сенсі українським видавцем - ще складніше. Й знову, вкотре у цих конкретних долях талановитих і небайдужих людей, український світ упирається у глухий завулок бездержавности. В.Винниченко братиме, як відомо, активну участь у подоланні й цієї загальнонаціональної проблеми. Але - разом із іншими - знову програє. Що ж до жінок, то Винниченко у Процюка намагався бути чесним із собою й добрим із ними, наскільки це, звісно, виходило в кожному конкретному випадку: «Він хотів добра і щастя кожній з тих, що любили його. Кожній він віддавав, на постелі і поза нею, шматок серця. Ще трохи - і того серця може не залишитися навіть на найріднішу, якщо він зустріне її, якщо він заслужив такої святої ласки». Треба сказати, що С.Процюк дуже послідовно й логічно вибудовує систему життєвих і суто психологічних координат Винниченка. Персонаж постає у інтуїтивній впевненості, що на нього попереду ще чекає, - і його головна та єдина жінка, і його основні літературні досягнення. Так воно, врешті, й станеться. Проблеми в особистому житті, можливо, навіть стимулювали до пошуків у творчості: «Треба щось вичворити. Написати щось таке, щоб підсумувати все попереднє. Це має бути бомба! Ляпас яловому міщанству! Твір, який переступатиме через наші споконвічні українські проблеми! У нас усі генії - і Коцюбинський, і Олесь, і навіть Вороний. Слід написати таку річ, яка б стояла осібно від їхніх писань! Не для власного марнославства, а для розвою і свободи людини і нашої ж таки літератури, щоб її не сприймали другосортною!». «Чесність з собою» було написано лише за два місяці. Роман довелося видавати російською мовою, бо в Україні він нікому не був потрібен. Навіть Є.Чикаленко не зміг оцінити цей твір. У цьому сенсі, не так Винниченко випереджав свій час, як він, український повільний час, безнадійно застряг у довгих чумацьких піснях серед безкрайнього українського степу (згадаймо принагідно Євгена Маланюка з його «Нарисами з української культури»).

Народження Української Держави Винниченко сприйняв як нове одкровення. Й інакше просто не могло бути. Були чотири універсали, які задеклярували появу нової європейської держави, «але далі творча сила світу чомусь відвернула свій лик від України». І знов - еміґрація. Чехія, 1924-й рік, «Сонячна машина». Попри політичну поразку Нації, вона варта великих творів великого письменника: «Ти поставив перед собою титанічне завдання - своїм романом возвеличити українську людину. Ти мав право на пафос. З пафосу ніколи не кепкуватиме той, хто сам має задатки душевного розмаху і внутрішньої величі». Цей роман таки зажив найбільшої слави з-поміж інших творів письменника, - зокрема, і в радянській Україні 1920-х років. Він міг би піти і в ширші світи: «Якби Ромен Роллан написав передмову до «Сонячної машини», то все було б інакше. Твір йому сподобався». Але сього не сталося. Европа суттєво змінилася. Винниченко це добре розуміє, спостерігаючи за стрімким здичавінням Европи зсередини, мешкаючи в Парижі: «Ти бачиш, що Європі не треба мислителів, досить одного талановитого блазня (мова про Чарлі Чапліна. - О.С.), щоб відволікав увагу людей від важливих проблем. Між тобою і блазнем Європа вибирає блазня». Не варто в таких міркуваннях - хоч Винниченка, а хоч і Процюка, - вбачати щонайменшу неадекватність. При найближчому розгляді та порівнянні багато українських письменників і мистців виглядають анітрохи не меншими за своїх европейських або американських колег. Усі проблеми наших полягають у бездержавності української Нації. Екстраполюючи проблему в теперішній день, можна робити висновки про деяку неповноцінність держави, яка не протеґує власній культурі.

Але, попри все, Винниченко продовжував напружено працювати, і праця його викликає асоціяції із сізіфовою працею. Не більше, але й не менше. Особливо ж, якщо зважати на той факт, що Европа невпинно наближалася до нової великої війни. Роздуми про специфічні запити суспільства на культуру - це доволі серйозний культурологічний пуант, і дуже добре, що С.Процюк його зауважив і сфокусував читацьку увагу: «Між думками про комічне і серйозне пересічна людина завше вибере комічне. Адже воно не примушує думати і дає поверхові позитивні емоції. Воно - своєрідний наркотик, що дарує забуття. Комічне - це культура юрби. Серйозні питання мистецтва - це можливість шляху до себе. Комічне віддаляє від себе. Воно належить до сурогатів масової культури, більш чи менш яскравої і припасованої до злоби дня».     

А поруч, як завше, була найрідніша віддана Коха, Розалія Лівшиць, найвірніший товариш і дружина. Винниченкові навіть страшно уявити, що б із ним сталося, якби 1914-й рік назавше їх розлучив: «Якби ти тоді розлучився з Кохою, напевне, тобі був би каюк. Ти б не витримав цієї моторошної порожнечі, яка оселилася всередині». Без неї він напевно пропав би у Франції сам-один, без друзів і без найменшого порозуміння з оточенням: «Не було грошей. Не було дітей. Була чужина і його Коха». І, нарешті: «Крім Кохи, ніхто його по-справжньому не розумів. Іноді йому здавалося, що і вона його не розуміє, що вони лише приречені удвох пливти в одному човні на побачення до Харона-перевізника. Ні дітей, ні спокою, ні віри...».

Що ж до масок, якими користувався Винниченко, то мова лише про специфіку модерністичного мистецтва, яке радикально протиставило себе колишньому реалізму. Чи не найбільша проблема мистця і письменника полягає в тому простому й пекельному фактові, що їм доводиться поєднувати в собі як мистця, так і людину звичайну, побутову. Мистецьку вічність доводиться ділити з щоденною мізерією побуту. Тож без масок не вижити, не реалізуватись, не сягнути максимальних висот у своєму мистецтві. Думаю, С.Процюкові ці речі добре відомі не лише зі спостережень за Винниченком. Але надаю знову слово письменникові: «Його маски, що служили захистом замолоду, були звичкою у зрілі роки, але стали зайвими в пору падолисту життя, опадали повільно. Цей танець, сповнений радощів і отрути, закінчився 6 березня 1951 року». А один із найвагоміших висновків стосовно Винниченка виглядає ось так: «Ти не зламався. Не зрадив. Не відрікся. Ти йшов і падав. Піднімався і йшов далі. Так протікало твоє життя». І це - безперечна правда.   

С.Процюк вважає Винниченка ґеніяльним невротиком. А чому б і ні? Саме така особистість постає не лише з листів письменника до матері його померлого сина, але навіть і з такого серйозного тексту, яким є «Відродження Нації». Не говорячи вже про художню творчість письменника. Невротична спрямованість особистости призвела до того, що й сьогодні є певні проблеми навіть із визначенням жанру роману «Сонячна машина»: утопія? антиутопія? антиутопія з елементами ідеалістичної віри у неможливе? Й викладачеві літератури бажано бути так само невротиком, аби дати раду цим жанровим забаганкам автора твору. Зрештою, запитаю, а хто з нас не є невротиком? Можливо, Степан Процюк? Або я? Чи ти, дорогий читачу? Якби Ґертруда Стейн хоч трохи цікавилась психоаналізом (що зовсім не відчувається, коли читаєш її знамениту автобіографію-містифікацію «Автобіографія Аліси Б. Токлас»), то її найвідоміша репліка мала б звучати приблизно так: «Ви всі - покоління невротиків...». І це було б значно більш науково та вивірено, ніж усім відома абстрактна фраза про втрачене покоління. Бо направду - чому воно втрачене? Хіба це була перша в історії людства реальна війна, свідками та учасниками якої стали европейці початку ХХ століття? Навряд чи.

Літературний критик Євген Баран у одній із рецензій зауважив, даючи майже симультанну характеристику психотипу Степана Процюка, що приватна істерія письменника «досить часто виглядає по-винниченківськи театральною» (курсив мій. - О.С.). Нічого дивному в цьому немає, якщо пам´ятати, що не так давно письменників у Галичині називали «артистами». Може бути, що письменникові таким і потрібно бути - по-театральному істеричним і психічно неврівноваженим. Зрештою, такими й були всі письменники та мистці історичного модернізму (чого лишень вартий колористичний і, по-театральному безумний, портрет мистця Степана Линника у романі В.Домонтовича «Без ґрунту»). Або персонажі всіх п´єс Винниченка. Такими ж безумцями здебільшого були ще письменники реалізму. І лише у гидотну постмодерністську добу, коли засмерділо великими й нічим не виправданими ґонорарами, письменник змушений усе прораховувати. А як інакше, якщо інвестиції мають бути не лише відбитими у короткий термін, але мають ще й принести хоча б мінімальний прибуток інвесторові? Тим, хто в своєму мистецтві зіткнувся з абеткою лібералізму, як мінімум не позаздриш. Сподіваюся, читач має бодай приблизне уявлення про всю цю печаль. І знову Є.Баран: «Нас дратує те, що Процюк не завуальовує проблем нашого індивідуального і колективного буття, а розкриває як на долоні? Те, що власник сайту «Вікілікс» зробив нещодавно, - розкрив кухню європейської політики, про яку і так всі знали або здогадувалися, але робили пристойний вигляд, се давно робить Процюк в українській прозі. Давно, вперто, приречено. Інколи мені шкода Степана Процюка. Шкода його таланту, шкода його одержимости, шкода його мазохістичної багатолітньої спроби повернути людину до основ її буття. Йому би легше писати, може, і жив би легше». Що тут додати? Хіба що висловити природній сумнів із приводу того, що Процюк міг би писати якось інакше, тобто легше й ґлямурніше. Не зможе він так писати. Себто - не схоче.

Процюк дратує вітчизняну спільноту (особливо, так звану елітарну, галицько-київську, і, як не дивно, - неонародників він так само дратує!) не згірш за свого персонажа Винниченка. Зрештою, в цьому немає нічого дивного. (Ось, приміром, спільні міркування Винниченка і Процюка з роману «Маски опадають повільно»: «Народництво завжди було чужим тобі. Будучи свідком його зміцнення, ти добре відчував внутрішню ортодоксальну обмеженість і навіть калічність народників. Начебто добрі люди, патріоти української справи, а копни глибше їхнє (часто тхоряче) єство - заздрість до більших талантом, примітивне користолюбство, трибунний пафос - і абсолютна поміркованість патріотичних поривів, дрібні психологічні розрахунки кумедних карликів із куцою душею, які не бачать далі свого носа... Коли Господь хоче покарати українця, він перетворює його на народника». Такі речі люди з наших організацій ніколи й нікому нічого не подарують, і Процюкові це добре відомо, як і колись перед ним - Винниченкові). Причина тут досить проста і давно вже відома. Над причиною літають голуби та нещадно її упосліджують, - принаймні, їм так здається, убогим. А Процюк всього-на-всього чимось дуже не схожий на інших. Маю на увазі лише той відрадний факт, що письменник не бавиться в літературу, він нею живе. Тяжко й, водночас, радісно. Не в сенсі харчується, а в тому розумінні, що він не здатний жити поза своєю літературою. Якби було якось інакше, він давно вже покинув би писати романи і почав би плекати який-небудь інший сад. Але іншого нам не треба, а Степанові Процюкові, на щастя, - іншого не судилося.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери