
Re: цензії
- 16.10.2025|Наталія Поліщук, письменниця, членкиня НСПУФантастичне й реальне, а також метафора «кришталевого світу» в оповіданні Катерини Фріас «Un anillo misterioso» («Містичний перстень») зі збірки «За синіми і жовтими гардинами» (2025), Іспанія
- 16.10.2025|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськПоети помирають уранці
- 08.10.2025|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськЗазирнути в задзеркалля
- 06.10.2025|Ігор ЗіньчукЦікаві історії звичайних слів
- 28.09.2025|Петро ГармасійПерестати боятися…
- 24.09.2025|Микола Дмитренко, письменник, доктор філології, професорПрихисток душі
- 24.09.2025|Михайло ЖайворонПатріотизм у розстрільному списку
- 14.09.2025|Тетяна Колядинська, м. ДніпроЗа якими правилами “грали” радянські засоби масової інформації
- 03.09.2025|Ольга Шаф, м. Дніпро«Був на рідній землі…»
- 02.09.2025|Віктор ВербичКнига долі Федора Литвинюка: ціна вибору
Видавничі новинки
- Анатолій Амелін, Сергій Гайдайчук, Євгеній Астахов. «Візія України 2035»Книги | Буквоїд
- Дебра Сільверман. «Я не вірю в астрологію. Зоряна мудрість, яка змінює життя»Книги | Буквоїд
- Наомі Вільямс. «Пацієнтка Х, або Жінка з палати №9»Проза | Буквоїд
- Христина Лукащук. «Мова речей»Проза | Буквоїд
- Наталія Терамае. «Іммігрантка»Проза | Буквоїд
- Надія Гуменюк. "Як черепаха в чаплі чаювала"Дитяча книга | Буквоїд
- «У сяйві золотого півмісяця»: перше в Україні дослідження тюркеріКниги | Буквоїд
- «Основи» видадуть нову велику фотокнигу Євгена Нікіфорова про українські мозаїки радянського періодуФотоальбоми | Буквоїд
- Алла Рогашко. "Містеріум"Проза | Буквоїд
- Сергій Фурса. «Протистояння»Проза | Буквоїд
Re:цензії
Три заповіді Петра Яковенка
Мирослав Лазарук. Через терни до любови. Сповідь перед художником: Роман-есе. – Чернівці: Букрек, 2010. – 124 с.
Кожна книжка як відкриття нового світу. Лукавлю: не кожна книжка, особливо сьогодні. Але книжка, про яку веду розмову з розряду відкривавчих.
Я мало цікавлюся світом художників. Не тому, що є снобом, просто завжди сприймаю мистецтво живопису на рівні дилетанта: сприймаю, захоплюсь або не розумію. Колись цим страждав, пізніше прочитав Вітольда Гомбровича і заспокоївся. У своїх щоденниках він висловив сміливу думку, що насправді дуже багато людей не розуміються на живописі, але не хочуть виглядати невігласами в очах інших і щиро захоплюються тим, чого не розуміють або не сприймають: «Але заковика в тому, що про малярство говорити не можна. Отже, ці розмови нагадують діалоги німих – вони цмокають, махають руками, вишкірюються… «Як же так, що ти не розумієш цієї плями?..» «У цьому щось є … щось … щось таке, ну, знаєш…» «Прекрасно, чудово, таааа … хай йому грець !» «Слово честі, це геніально!» (Щоденник, том 2, с.60-61). І ще декілька міркувань Гомбровича: «Чому ж не визнати, що пензель – бездарний інструмент?.. Це виглядає так, начебто ви із зубною щіткою в руках кинулися на космос, який зяє блиском» (Там само, с.71); «(…) ми забуваємо, що ці художники стали нам близькими тільки тому, що їхні біографії заповнили величезні прогалини, які залишилися після соняшників і яблук. Якби їхнє життя не було передане нам засобом слова, то їхні автопортрети не надо нам придалися б» (Там само, с.73). Напевне, досить. Бо цими міркуваннями я зіб’ю себе сам із думки, бо хочу сказати наступне: книга Мирослава Лазарука про художника Петра Яковенка (1914-2006), який народився на Черкащині, довгі роки працював у Прибалтиці, і останні 25 років свого життя провів у Чернівцях, де й помер, – з розряду простих і доступних книг про світ кольорів і ліній, про світ живопису, творцем якого була світла і добра Душа...
Доля Петра Яковенка розкрита через авторський коментар-розповідь, помережену розповідями самого художника й доповнена вирізками зі статей про художника, щоденниковими нотатками автора книги і декількома листами до різних адресатів.
Доля Петра Яковенка, якому заповідалася непогана кар’єра військового, і який у 33 роки відчув, що повинен змінити своє життя й почав малювати, до того ніде спеціально не навчаючись, звичайно, є унікальною, як доля людини, яка запрагла бути собою і попри всі перешкоди, які зустрічалися на її шляху, поборола їх і осягнула тієї сковородинської мудрості, до якої йшла усе життя: тільки сродна праця робить людину щасливою . Тому Мирослав Лазарук для обрамлення своєї книги-розповіді використав художню новелу про бджолу, яка самовіддано робить те, що їй належиться: «Бджолина філософія – жити, значить, творити, примножувати божественне в людській круговерті. Перетворювати дари природи у найвище почуття, що зветься так ніжно і лагідно – любов» (с.4).
Сам Петро Яковенко сформулював життєві й творчі принципи дуже просто: «Я маю три заповіді, за якими прожив увесь вік: по-перше, треба шанувати, поважати і розуміти високе мистецтво минулого; по-друге, треба працювати задля його процвітання невтомно і самовіддано, як шахтар-рудокоп; по-третє, треба непохитно вірити у самого себе. Тільки опісля й народжується мистецтво» (с.65).
Книга написана легко і з великою любов’ю до художника. Сей варіант життєвої і творчої біографії, що йдуть у взаємозв’язку і взаємопереплетенні, на диво пульсуючий і справжній. Розкриті всі перипетії нелегкої творчої ходи, коли художнику доводилося весь час стикатися із нерозумінням, байдужістю, черствістю і несприйняттям. Розповідає Мирослав Лазарук, хто допомагав художнику, як влада байдуже сприйняла вістку про його смерть… Але завжди знаходяться люди, які, всупереч тенденції вихолощування любові, залишаються вірними лицарями і воїнами Добра. Книга щедро проілюстрована світлинами, а справжнім подарунком є 51 репродукція картин Петра Яковенка (серед яких репродукції таких його відомих картин як «Натюрморт з яблуками», «Оголена», «Мальви», «Едельвейс», «Карпатський краєвид», «Вояк другої світової» та ін.). Хоча хотілося би, аби ці репродукції розміщувалися окремо на сторінці, але це вже не вина автора, а реалії сучасного видавничого процесу.
У картинах Петра Яковенка – світлі, яскраві кольори домінують, автентика карпатського ландшафту, що викликало здивування Василя Герасим’юка, коли він відвідав разом із Мирославом Лазаруком Петра Яковенка, адже художник родом з черкаських степів (село Синиця біля Умані). Художник у своїх розмовах-бесідах із автором книги залишив головні постулати своїх теоретичних міркувань, викликаних більш як півстолітньою художньою практикою: «Основним у живописі завжди був і залишається колір. Так, так, дорогенький Мирославе, тільки він найбільше волнує душу, аж вона щемить і радіє, бо торкнулася чогось незрівнянного, сокровенного, до чого ще не торкалася. Колір, колір – ось моя мета» (с.60).
На своїй останній прижиттєвій виставці у Чернівцях, у вересні 2004 року, Петро Яковенко так прокоментував своє творче кредо: «Там, де нема мистецтва, все покривається тьмою, порочною для нації і держави, де нема мистецтва, є раби і колонія (…) » (с.79). А на запитання журналіста, що він хоче сказати людям своїм мистецтвом, відповів дуже просто: «Правду красиву і нічого більше. Художник рятує душу, в якій немає любови, бо без неї нема ні мистецтва, ні людини. Там, де Любов, там – і Бог» (с.80)… Можливо тому художник найбільше любив малювати Квіти і Жінку.
Мирослав Лазарук не зловживає абстрактними розписуваннями про творчий метод художника, надаючи можливість самому коментувати, пояснювати передісторію написання тих чи інших малярських робіт. Інколи вдається до фахового коментаря, подаючи вирізки із статей мистецтвознавців (на жаль, не дуже численних) про картини Петра Яковенка.
Гадаю, той спосіб, який обрав Мирослав Лазарук у розповіді про художника унікальної долі є найоптимальнішим і найщирішим. Така відкрита форма, чи як автор визначає жанр книги «роман-есе», є найвідповіднішою і найкращою у бажанні донести Правду життя і Правду творчости.
І на кінець, повертаючись до тези Гомбровича, що «художники стали нам близькими тільки тому, що їхні біографії заповнили величезні прогалини, які залишилися після соняшників і яблук» , скажу тільки, що попри всю дискусійність висловлювання, великий поляк має рацію у найголовнішому: скільки є талановитих художників, про яких мало знають, бо десь збита оціночна художня шкала, яка завжди недоступна або малоцікава пересічному споживачеві мистецтва. Тому такі книги, як ось написану Мирославом Лазаруком, потрібно вітати і підтримувати як взірець живого і доступного, водночас талановитого коментування-розповіді, завдяки якій у душах людей більшає світла і любові. Тих вічних ознак без яких не буває Людини творчої, готової звільняти власні світи і готової входити у них, розширюючи власні …
Коментарі
Останні події
- 17.10.2025|09:14У США помер письменник, співзасновник Нью-Йоркської групи Юрій Тарнавський
- 16.10.2025|18:12Культові "Шахмати для дибілів" та Абсурд Сучасності: Розмова з Михайлом Бринихом у "Сенсі"
- 16.10.2025|13:13Ласло Красногоркаї: Нобель 2025 спричинив стрімке зростання продажів та ажіотаж довкола нового роману
- 16.10.2025|13:11Волелюбність, гідність, гумор: «Архетип нації» дослідив ключові риси українців
- 16.10.2025|10:09«За чотирма зайцями»: «Основи» перевидають п´єси Нечуя-Левицького та Старицького в театральній серії
- 16.10.2025|10:01Срібло BELMA-2025: Український підручник з хімії підкорив Європу на Франкфуртському ярмарку
- 13.10.2025|12:48«Гетьманіана Старицького»: Унікальна виставка відкриває зв´язок між Козацькою добою та сучасною боротьбою
- 13.10.2025|12:40«Крилатий Лев – 2025»: У Львові назвали найкращих авторів прозових рукописів
- 13.10.2025|12:35Завершується прийом зголошень на Премію імені Юрія Шевельова-2025
- 13.10.2025|12:2112 топових видавництв, десятки книжкових новинок та фігура-гігантка Лесі Українки: Україна вдруге на LIBER