До подібних книжок у мене ставлення особливе. А ще я дуже люблю котів. Хоч, можливо, не всіх, а лише котів, із якими в мене було особисте взаємнення. Я не втомлююсь їм дивуватись. А котячій ґрації людина здатна хіба що позаздрити. Як відомо, коти, на відміну від собак, є більш незалежні, автономні та самодостатні істоти. Пес носить капці в зубах і стрибає на задніх лапах. Сього ніколи собі не дозволить кіт. І не тому, що не може, а тому, що це проти його природи. Кіт завше тримає дистанцію – навіть із власним господарем. Або майже завжди – втім, про це трохи далі. Але, чи направду в котів бувають господарі, складно стверджувати з усією можливою певністю. Вже майже десять років поруч зі мною мешкає розкішна біла киця Мальва. Це прізвисько їй вигадав я і, як на мене, воно їй дуже пасує. Киця є повноправним членом моєї родини. Я вже не уявляю своє життя без її ранкових виступів-концертів у вигляді муркотіння над моєю головою з одночасним випусканням кігтиків на передніх лапках, якими рясно позначена постільна білизна. Якщо киця бачить, що я не бажаю зранку підійматися, вона починає обережно торкатися м’якою подушечкою на лапці моєї щоки, рятуючи таким чином від запізнень на працю. А ще Мальва встигла вже стати одним із персонажів («пухнастий білий звір...») новели київського письменника Дмитра Пастернака.

Ця антологія, як справедливо й зазначено ув анотації, направду не може претендувати на вичерпність або й просто достатньо широку презентацію творів із котячою тематикою. Тим не менш, вона все-таки доволі репрезентативна й за часом народження поетів представляє палітру від Тараса Шевченка до зовсім ще юного Павла Коробчука. Текстам антології, що розміщені в хронологічній залежності від дат народження поетів, передує цікава упорядницька стаття Майї Хмелюк «Образ кота в українській поезії». Здавалось би, не така вже й суттєва проблема – «образ кота», втім, людина є зокрема і тим, що її оточує. А біля неї давно і ґрунтовно знаходиться кіт. От лишень не зовсім зрозумілим є наступне твердження з цієї передмови: «Вкраплення образу кота в художню картину лірики дає підставу говорити про екзистенційний тип мислення, притаманний українським поетам. Поезія, де наявний архетип кота, – унікальна, а місце її в літературі – особливе». Ризикну припустити, що має місце деяке перебільшення упорядниці, бо вже один із перших представлених ув антології зразків, поезія М.Костомарова «Чорний кіт...» – не надто ілюструє цитовану тезу. Як і наступний вірш «Киця» І.Франка, або залучені вірші О.Олеся, й багато інших. Утім, якщо не узагальнювати, то можна підшукати вірші, в яких присутній образ кота направду зраджує особливий , екзистенційний різновид рефлексії («Чорний кіт рихтувався...» Марини Павленко, «Мій кіт за тобою скучив...» Олега Романенка тощо).

Ця книжка, мабуть-таки, справді розрахована на родинне читання. Цілковито погоджуюсь із упорядницею М.Хмелюк: «Якщо об’єднати «дорослі» й дитячі вірші в окрему збірку (що, зрештою, й зроблено в цій антології. – О.С.), то це дасть нагоду дорослим повернутися до світлих спогадів дитинства та разом із малюками поринути у яскравий та живий світ творчості майстрів поезії». Згоден, – стосовно дорослих читачів, але що робити малечі у випадку, наприклад, її зустрічі з надмір дорослим (власне, експериментальним і, можливо, навіть сюрреалістичним) віршем Емми Андієвської «Крізь алізарин»; або не настільки складним, але все-таки, питомо не дитячим віршем (сонетом!) Івана Малковича «Антигрудень», у якому згадані поетом кошенята є лише принагідним атрибутом ворожих «київських вулиць»; або ж із так само принагідною згадкою кота біля діда в поезії Василя Хмелюка «У робітні»? Навряд чи дітям будуть цікаві подібного кшталту (не тому, що недосконалі абощо, але в силу своєї серйозности) поезії. Скажімо, відсутній у книзі вірш Сергія Пантюка «Королева котів» значно природніше вписався б до цієї антології, хоча й він – дещо про інші речі, а відчутний еротизм сього тексту апріорі віддаляє його від власне дитячих овидів. Тим самим, ледь відчутним еротизмом, позначений і вірш В.Хмелюка «Своїм поглядом сивим і тихим...».

Як на мене, це одне з найбільш уразливих місць цієї антології – неможливість узгодити поміж собою суто дитячі й суто дорослі вірші. Але тут уже упорядниці не варто щось закидати, – це завдання направду доволі складне, якщо воно взагалі надається до розв’язання. До незначних недоліків антології, отже, можна віднести цю її строкатість – у суто адресному розумінні, пов’язаному з вибором поезій. Себто, вірш Е.Андієвської можна адресувати виключно певній (інтелектуально збоченій, якщо зовсім відверто) частині читацької авдиторії; короткий і драматичний вірш Юрка Покальчука – так само виламується поза настрій абсолютної більшости представлених тут пухнастих текстових котиків-воркотиків. У випадку з уривком із поеми «Відьма» Т.Шевченка або з поезією М.Костомарова, – теж відчувається деяке напруження й дисонанс із більшістю інших теплих котячих творів. Крім того, якщо вже говорити про зауваження, не можу оминути наступне: прізвище Володимира Свідзінського чомусь (на жаль, це стається не вперше впродовж останніх років) у антології видруковано з неприпустимою помилкою – Свідзи нський, хоча в академічному двотомному виданні його творів, упорядкованому Е.Соловей, присутні світлини обкладинок поетичних збірок поета й навіть факсиміле його підпису, – з єдино правильною формою написання – Свідзі нський. Щось незбагненне відбувається й із ґавою у поезії Н.Забіли «Хто кого злякався?», яка надрукована з літерою, що позначає фрикативний, а не проривний звук, як має бути. Втім, не хотілось би чіплятися до подібних недоглядів коректора, а говорити передовсім про самі вірші та симпатичних котячих персонажів у цих творах.

Отже, поза масивом дитячих віршів, які часто тяжіють до фольклорної традиції, як от «Колисанка» О.Лятуринської або «У кота-воркота» В.Поліщука й багато інших, або ж представлять суто авторського звучання перлини, на кшталт пречудових віршів Наталі Забіли, Платона Воронька, Михайла Стельмаха, – решту творів можна диференціювати передовсім за ступенем згадуваної вище серйозности (Юрко Покальчук із віршем «Умирало на асфальті кошеня...»), або за поетикальною ускладненістю (Е.Андієвська з її експериментальним текстом, у якому й власне кота розгледіти досить не просто). Втім, присутність ув антології мінорної поезії Ю.Покальчука навряд чи хтось буде оскаржувати. Дітям буде шкода кошеняти, і якщо навіть будуть сльози або, принаймні, не зовсім дитяча замисленість на деякий мент, – це теж на добро, як на мене. Подібний травматичний досвід так само потрібен, він здатний додавати людині людяности.

Суто суб’єктивно, як завше й буває з читанням поезії, я б виділив вірші, які добре мені відомі (вірші Н.Забіли, В.Голобородька, В.Слапчука, В.Неборака, І.Малковича, О.Романенка, Павла Коробчука), так і дещо несподівані або раніше чомусь не помічені, як от ліричний вірш поета-воїна Ю.Дарагана (хоча, книга, з якої упорядник взяла цей текст, стоїть і на моїй полиці). Цікавий, сказати б, уповні гуманізований погляд (ситуація акцентованої уваги й олюднення) представлений у короткій ранній поезії М.Павленко («Чорний кіт рихтувався...»). Загалом, цікавих і приємних творів у книзі чимало; власне, їх більшість. Тому я не маю сумнівів, що за можливости потрапляння до читача, ця антологія продовжувала б жити й надалі, а упорядниця до кожного наступного видання додавала все нові й нові твори.

І останнє. Гортаючи цю котячу антологію, я подумав, що не можу згадати присутности котів у власних віршах, хоча й живу поруч із кішкою вже майже вісім років, час від часу пишучи вірші... Почувся сливе ганебно й доволі прикро. Але, ще трохи подумавши, таки пригадав один віршик, власне, чотири рядки із Абетки, яку хотів написати для сина, але не з усіма літерами розібрався вчасно, й от уже мій син вільно читає та невдовзі піде до школи, а абетка ще й сьогодні не завершена. Втім, літера К була опрацьована мною однією з найперших, і от, що у мене вийшло:

Киця

(З «Абетки для Евгена» )

Киця Мальва – біла-біла,

Біла, як сніжок.

Киця миється без мила, –

Замість нього – язичок.

І, вже зовсім завершуючи цей текст, пригадав я ще один свій вірш, героєм якого є кіт Бебер . Цьому Беберові я присвятив свою останню на сьогодні книгу віршів «Живі і Мертві». Бебер – це кіт Луї-Фердінана Селіна. Мій вірш про гідність, дружбу, відданість і любов між котом і людиною. Бебер, як і Селін, – цілковито реальні історичні персонажі. Фашисти залишали Париж, добряче зруйнований союзницькою авіяцією, і письменник Селін, принциповий і послідовний антикомуніст (але анітрохи не коляборант, sic!), був змушений рятуватися від помсти своїх чорних заздрісників – французьких письменників-комуністів; він мусив лишати Париж, тож, у кімнаті зачинив Бебера, попередньо попросивши консьєржа доглядати й годувати свого товариша аж до свого повернення. Селін вийшов на паризький брук, тримаючи в руках лише невеличкий саквояж із найнеобхіднішим – майже всі його рукописи, які він лишив у помешканні, будуть невдовзі знищені мародерами-комуністами. Бебер, зрозумівши, що розлука з товаришем може виявитися доволі тривалою або й остаточною, стрибнув у вікно, розбивши шибку, й приєднався до свого господаря. Так вони вдвох залишали Париж, у якому починався комуністичний шабаш із неодмінним полюванням на відьом. Та вже за кілька годин переходу Бебер не витримав і упав, сили остаточно його полишили, бо мав коротенькі лапи. Тоді Селін викинув усі речі із саквояжа й посадив туди Бебера, що за свідченням самовидців, більше нагадував невеличкого баранчика, ніж кота. Але це ще не кінець історії із Бебером. Після арешту й засудження письменника Бебер разом із ним відсидів повний термін у в’язниці, а також відбув поруч із письменником наступне заслання в убогій хижці на березі холодного північного моря. Так само разом вони повернулися потім у Париж, де Бебер уже у пристойному котячому віці й помер на руках у письменника. Ця історія направду мене вражає, поготів, що прийнято вважати, ніби коти на подібні вчинки не здатні, позаяк ніби-то примерзають не до людини, а до місця мешкання. Втім, як бачимо, завше бувають цікаві, повчальні й щасливі винятки.