Сей роман Василя Слапчука якось я пропустив. Не те, що збайдужів до Василевого писання, просто в якийсь із моментів вирішив, що того мого інтерпретування Василевих книг досить. Досить так досить, але днями, перебуваючи в селі у мами, потрапила мені ся книга вкотре під руки і я знічев’я почав читати. Результат ви всі бачите. Я не просто дочитав, але й декілька слів навздогін хочу сказати. Отож.

Я мало знаю сучасних прозаїків, які би так легко компонували сюжети своїх прозових книжок. Напевне, мало читав. Мирослав Дочинець з Мукачевого, Олександр Клименко з Луцька, Дмитро Білий з Донецька. З них першим був Дмитро Білий. Однак він на декілька років випав з літпроцесу, зайнявшись написанням і захистом докторської дисертації з історії Кубані, що весною сього 2010 року з успіхом здійснив. Сподіваюся, тепер повернеться і до літературної творчости. Бо сюжетні ходи його «Басаврюка-ХХ» і «Заложної душі» поволи експлуатуються іншими авторами й доволі успішно.

Олександр Клименко, що розривається між музикою і літературою, декілька років тому вибухнув несподівано сюрреалістичною книгою прози «Supraphon», а цьогоріч додався роман в зовсім іншій писемній стихії – «Коростишівський Платонов».

2009  рік –  став відкриттям Мирослава Дочинця, його чергове літературне дітище  – роман «Лис у винограднику» може цілком стати народним бестселером.

У цьому гарному ряді Василь Слапчук займає особливе місце. Він є автором декількох романів, які мали добру читацьку і критичну рецепції. Про його поетичний доробок, відзначений Шевченківською премією, тільки й скажу, цей досвід, як і будь-який інший український класичний, нам потрібно буде відкрити і читати знову і знову.

Що стосується «Жінки зі снігу», то вона (жанрове авторське визначення твору – повість) написана жваво, дотепно і, як всі прозові книги Слапчука, мудро. Я не кажу про сюжетні перипетії – молодий писака Овідій, автор двох поетичних збірочок, пещена дитина в сім’ї – мамою, татом, сестрою, зятем (за кошт останнього він і видає свої поетичні опуси), який вже розміняв 25 рік свого молодого життя, ніяк не визначиться у своїх взаєминах із жінками. Офіційна наречена Люда, дівчина-бісексуалка Зоряна, з якої він витворив свій ідеал, дівчина-літстудійка, закохана у нього, Галя, яка зринає на останніх сторінках сеї книги, – всі ці названі й неназвані жінки забирають багато часу в Овідія, багато нервів і,навіть, здоров’я, якщо врахувати той факт, що двічі він був серйозно побитий лес- бійкою-фізкультурницею Русланою, що мстила йому за Зоряну, яка тільки з Овідієм відчула себе жінкою. Навіть попередні досвіди з чоловіками і жінками, і паралельно  зустрічам з Овідієм – експерименти з груповим сексом, не дали їй того відчуття, що з цим «статевим-гігантом» поетом:  «Від звичайного оргазму мені в тілі тісно, хочеться вийти за його межі, – пояснює  Зоряна, – а коли ти доводиш до оргазму, я наче вбираю в себе весь світ – така наповнена» (с.214). Щоправда, навіть це признання не завадило  Зоряні виявити лесбійське захоплення Людкою, що в бійці з Русланою, захистила і Овідія, і привабила Зоряну…

На цьому сюжетні ходи не припиняють своєї карколомности: бо виявляється, що старша сестра Неоніла, зовсім не сестра Овідію, а мати (проговорився перший чоловік Неоніли Григорій, щоправда, наступного дня він усе заперечував), а тихоня-батько Овідія, який все життя писав кандидатську дисертацію з античної літератури (цим і пояснюється дивне ім’я нашого героя), а всю сільську і хатню роботу виконувала дружина-завуч школи, закохався в Неонілину однокласницю Вєрку і дійшло аж до драматизму: після того, як Неоніла силою повернула батька до матері,  він пробував покінчити із собою…

Фінал залишається відкритим. Що станеться з Овідієм, кого він вибере, – важко сказати. Можна було би твердити, що обраницею стане Галя. Але, оскільки Овідій є натурою мрійливою, нічого певного тут не скажеш. Так само відкритим залишається питання, хто йому Неоніла (мати, сестра)? Все ця непевність приводять Овідія до Соломонового рішення, – рішення, яке може прийняти тільки літератор, – з тої колотнечі і нерозберихи, Овідій виснував для себе єдине: він  напише роман, в якому спробує все змінити: «Я перепишу останні сторінки свого життя заново. Ні. Я перепишу усе своє життя. І життя своїх близьких. Щоб усім їм – мамі, татові, Неонілі було добре. Але для цього я сам мушу стати іншим. Наразі мене ще нема, я ще себе не вигадав.

Я щойно тільки ступив на цей хиткий, непевний, але багатообіцяючий шлях» (с.276).

Тут нічого не зарадиш. Овідій – викінчений літератор. Єдине, що він зрозумів, що пізнати Жінку, навіть якщо ти з нею, спиш, – годі. А як же бути з коханням? Оскільки Овідій його ще не спізнав, то відповіді немає. Але зате є іронічно-дотепна розповідь, у якій «сурйозні» життєві питання увібгані у шати літературної гри.  І нема на то ради. Залишається тільки читати.  У нашій ситуації – се теж вихід. Принаймні, Василь Слапчук у цьому переконує…