Re: цензії

16.12.2018|Анжела Дмитрів, вчитель української мови та літератури старших класів
Гра в реальність
14.12.2018|Ольга Рєпіна, м. Дніпро
Парадигма безмежного серця
12.12.2018|Тетяна Зінченко
Ти будеш сильним, переможцем, Лицарем відваги і добра! Бо це можливо!
11.12.2018|Світлана Лупаренко
Світ очима підлітка
10.12.2018|Броніслав Май, доктор гуманітарних наук (Польща)
Віршовані запитання
04.12.2018|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Великі чари маленької книжечки
03.12.2018|Ольга Рєпіна, м. Дніпро
Модерні психологізми або свободавибору
01.12.2018|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Вказування шляху до віри
30.11.2018|Діляра Шкурко
Звідки вона це знає?!
28.11.2018|Олеся Кізима
«Допомагай і надалі тим, хто цього потребує, і ти завжди почуватимешся щасливою»

Re:цензії

30.11.2009|07:22|Ігор Котик

Еротична повість про творчість

Василь Слапчук. Жінка зі снігу: Повість. – К.: Факт, 2008. – 278 с. (Сер. «Exceptis excipiendis»).

Уже з першої сторінки повісті Шевченківського лауреата стає очевидним, що мова піде про тяжкий літературний б(викреслити) труд, про цінність та ідейну наснаженість письменницької праці: «Письменникові, якому не пишеться, <…> ідеї не тільки з пальця висмоктуються <…>» [с. 3]. Але тим часом, поки наш літературний герой, молодий автор двох книжок, з промовистим іменем Овідій, збирається увімкнути комп’ютер, життя відтісняє творчий процес. Хоча Овідій назагал дуже мало переймається справами, а останніми днями то й на роботу не ходить, його втягує вир зв’язків із людьми. Будучи за натурою досить інертним, він не здатен ані впливати на перебіг подій, ані описувати їх у своїй творчості (зрештою, він лірик, а це може означати, що фабули його не цікавлять). Ця побутова площина, що дедалі більше засмоктує нашого героя, може відштовхувати читача, який очікує повісті про літературну творчість. Овідій потроху знайомить нас зі своєю родиною – сестрою, шваґром, племінником, мамою, татом, зі своїми подружками. Матеріал мовби й не надто цікавий, але читається легко. Родина у нашого Овідія порядна, інтелігентна, на цьому фоні хіба що він сам може видаватися трохи дивним – але то через те, що його свідомість читачеві видно навіть ліпше, ніж свою, бо автор усе описує його очима і відвертості не уникає. Такого ступеня інтроспекції читач навряд чи сягає у власному житті, а через те картина психічного життя Овідія може навіть видавати певні ознаки розщеплення його характеру. От, наприклад, спостерігає наш герой певні негативні прояви у поведінці підростаючого покоління і кортить йому зробити пацанові зауваження, але не робить, бо ще раптом самому доведеться виконувати те, що як-не-як пацан може і виконає. Відикове (це така сучасна форма імені Овідій) «ні» за хвилю може обернутися на «так» (і навпаки) – він то каже необдумані фрази, то вдає, і загалом є пристосуванцем. Тим часом у його родині кояться дивні речі – тато, тихоня й інтелігент, виявився зрадником; мама, що справляла враження жінки мужньої, була главою сім’ї, раптом зламалася. Обоє старих стали на себе неподібними, їхні характери перемінилися. Протилежності світу сього дуже тісно пов’язані між собою – мотив, що то там, то там зринає у книжці Слапчука. Ось лише деякі приклади: основною думкою у доповіді Овідія про зраду Юди була теза, що «зраду можна доручити лише найбільш надійному» [с. 128]; плюс «розпадається на мінуси» [с. 135]; коли дівчина плаче і з жалю горнеться до героя, він сам… перебуває «на сьомому небі блаженства» [с. 121] і т.д. Та й взагалі емоційно полярні події у родині Овідія/Відика відбуваються одночасно: у той час, як сам головний герой збагачується новим сексуальним досвідом, виявляється, що порядна сім’я його батьків (ми все ще, разом зі самим Овідієм, думаємо, ніби то його батьки) руйнується. На початку повісті Слапчук устами однієї юної героїні закидає творам Овідія відсутність еротики, і от тепер, посеред повісті, коли читача найперше цікавить, як житимуть далі Овідієві батьки і як поводитиметься батькова коханка, на читачеву голову вивалюється стільки еротики (розділи «Перша гроза», «Читач дівочого тіла», «Окупація любов’ю», «Ковчег «Титанік»), що вже починаєш думати: і коли то воно скінчиться? скільки ще презервативів у них залишилося? А закінчується цей еротичний марафон тим, що якогось дня виявляється, ніби одна з Відикових коханок (до котрої він нічого не відчував) вагітна, а друга, що нею він пристрастився два дні тому, заспокоює його: мовляв, «що це міняє, якщо ти кохаєш мене? <…> Якщо ти не хочеш дитини, то які проблеми? Хай зробить аборт» [с. 224], і пропонує таку формулу гармонії: «після нинішньої нашої зустрічі я теж завагітнію, і ми будемо з нею у рівних умовах» [с. 225]. Того ж таки дня на Відика звалюється ще одне одкровення: йому кажуть, що та, про кого він думав як про матір, доводиться йому бабцею, а мамою є та, що видавала себе за його сестру. Це вона нині повідомила йому про вагітність коханки, до котрої він сам нічого не відчував, й звинувачувала його у розпусті, а сама, отже, нагуляла його у п’ятнадцять. Утім, ця інформація не підтверджується (хоча й не спростовується), і до кінця повісті ні ми, ні Овідій так нічого конкретного про це й не довідаємося.

Слапчук уміє підтримувати інтригу: м’яко переносити вогнища напруги, очікування від однієї ситуації до іншої. Не тільки про те, хто є матір’ю героя, ми не дізнаємося, – нам залишається також вгадувати, як складатимуться стосунки Овідія з його трьома (!) дівчатами, чи справді котрась із них (а то й не одна) від нього вагітна, які взаємини складуться між самими молодицями (адже під кінець повісті Слапчук ще й перезнайомив їх, конкуренток, між собою); здогадуватися, що там з Відиковими батьками (чи то пак, бабусею і дідусем) – старий волів повіситися, ніж доживати віку з дружиною; здогадуватися, чи повернеться Овідій на своє робоче місце, чи писатиме роман (як обіцяє наприкінці повісти)… Суцільні запитання. Спершу нам обіцяли повість про письменника, потім ми насолоджувалися картинами чужого еротичного життя, а висновок з цього всього один: жодної стабільності і певності, хіба що непевність – стабільна, допоки живеш. У природі чоловіка закладено закохуватись (чи захоплюватись) – це почуття виникає під різноманітними приводами: то виростає із дружби, звички бути разом (перше Овідієве кохання – Орися), то зі спогаду про перше кохання (Зоряна), то з відчуття духовної спорідненості (Галя). Так чи інакше воно здатне брати гору над людиною. «<…> У мене нема відчуття, що в моєму житті щось від мене залежить», [с. 275], – каже до себе виснажений сексуальними баталіями герой. Або ще: слухаючи Зоряну, Овідій зауважує, що вона говорить про нього як про щось вторинне щодо «цієї механічної функції» [с. 208], яку він як чоловік здатен виконувати із жінкою. Не менш виразно це видно й у стосунках із Людою: «– А де наш головний герой? – муркоче Людка. Зараз вона полізе мені до ширінки» [с. 197]. Та й Овідій сприймає жінку насамперед крізь її стать: «Скільки разів жінка відчує оргазм, стільки разів вона відчує себе людиною» [с. 207]. Значною мірою такий погляд мотивований тим, з якими саме молодицями Відик контактував; як кажуть, з ким поберешся – від того й наберешся. Тож знайомлячись наприкінці повісті із Галею Тарасюк (чи це випадковий збіг із відомою письменницею?), Овідій хоча й заводить мову про літературу (вона знала його як керівника літературної студії), насправді ж більше думає про її вроду. І невідомо, яким руслом потече їхнє знайомство поза сторінками повісті, чи не стане воно історією ще однієї жінки зі снігу. Наприкінці повісті Овідій каже, що збирається писати роман, але для цього сам мусить стати іншим. Для чого, спитаймо себе, ставати іншим , якщо йому «зовсім не важко уявити своє життя як художній твір» [с. 276]? Матеріалу, здається, він набрався за ці дні вдосталь. А іншим він повинен стати тому, що матеріал можна використовувати по-різному – можна, скажімо, написати «Баладу про прекрасних дам», можна кілька порнографічних оповідань, а можна твір з філософським підґрунтям. Можна красиво описувати, переживати ще раз, а можна переживати по-новому, переосмислювати.

Таким чином Василь Слапчук підводить читача знову до думок про письменство – як і обіцяв на початку повісті. З одного боку, письменникові потрібен матеріал (який нерідко черпається з особистого досвіду, як-от у випадку з Овідієм: однієї ночі спати з однією, другої – з другою, на третій день прокладати кладочку до третьої і марити спогадами про четверту), а з іншого – існує небезпека погрузнути у такій практиці, адже людська істота далеко не завжди здає собі справу, що «життя це величезний секонд-хенд» [с. 274] (ви ще не забули, скільки разів жінка відчуває себе людиною?☺), попередній досвід тане, губиться, зникає… Сказано ж бо: «зі снігу».



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери