Re: цензії
- 08.04.2024|Ігор ЧорнийЗлодії VS Революціонери: хто кращий?
- 04.04.2024|Ігор Бондар-ТерещенкоЛеді й джентльмени, або «Лондонські хроніки» Місіс К
- 03.04.2024|Марта Мадій, літературознавицяФантасмагорія імперського пластиліну
- 28.03.2024|Ігор ЧорнийПрощання не буде?
- 20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наукСвітиться сонячним спектром душа…
- 20.03.2024|Віктор ПалинськийУ роздумах і відчуттях
- 20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професорЖиттєве кредо автора, яке заохочує до читання
- 20.03.2024|Віктор ВербичНіна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
- 18.03.2024|Ігор ЗіньчукКумедні несподіванки на щодень
- 17.03.2024|Ольга Шаф, м.ДніпроКоло Стефаника
Видавничі новинки
- Фредерік Верно, "Рейвах"Книги | Буквоїд
- Ніна Горик. "Лінії оборони"Книги | Буквоїд
- Олег Крот. "Комунікації"Книги | Буквоїд
- Таіс Золотковська. "Лінія зусилля"Книги | Буквоїд
- У Vivat вийшла нова книжка Марка ЛівінаКниги | Буквоїд
- Юрій Яновський. "Майстер корабля"Проза | Буквоїд
- Ольга Кобилянська. "За ситуаціями"Проза | Буквоїд
- Іван Франко. "Маніпулянтка"Проза | Буквоїд
- Анатолій Дністровий. "Битва за життя: щоденник 2022 року"Історія/Культура | Буквоїд
- Павло Паштет Белянський. "Я працюю на цвинтарі"Проза | Буквоїд
Re:цензії
«І мені вже не страшно у слові іти самій»
Оксана Пухонська. Крізь вени Всесвіту. Поезія.- Тернопіль: Лібра Терра, 2008. – 100 с.
Ми звикли поеію сприймати споживацьки. Особливо, коли «ми» – чоловіки (читачі?!), а творцем поезії є молода й до всього ще й гарна жінка/дівчина. Фалоцентричне сприйняття світу (Всесвіту) не останню ролю відіграє в сучасному літературному процесі. Здається, про це всі знають, але не всі про це говорять. Ще в белетристиці півбіди, а також поширена ця тема в анекдотах і, особливо, в літературних і напівлітературних плітках.
Все це я веду до того, що молода тернополянка Оксана Пухонська, яка ще, здається, навчається в Острозькій академії на спеціальності «літературна творчість», й видала свою першу «справжню поетичну збірку» (так в анотації, хотілося б знати, як виглядала несправжня), окреслені мною «аспекти» відчуває по-жіночому гостро й болісно. Недаремно, наскрізним лейтмотивом її справжньої збірки є «біль». У передньому слові Ігор Павлюк нарахував, що авторка 68 разів використала слово «біль» і похідних від нього («болить», «відболить» та ін.). Я десь прорахувався, бо нарахував 67 разів використане слово «біль». Зате ще є багато інших виразів, метафоричних у своїй основі, які теж відповідають цьому відчуттю: «ятрилися рани», «лезо до горла», «терпким плачем», «обриваються струни», «кров з-під ножа», «плакала душа», «сльозами стікає небо», «кровоточить снігами // поранене // древнє // небо», «стогне стервозно тиша», «я рятуюсь віршами і втечею» тощо. Якщо взяти сюди до уваги ще той факт, що авторка активно використовує поряд зі словом «біль» ще слова «душа» (Павлюк нарахував 41 раз, у мене погано з рахунками, тому вийшло 34) і «кров» (38), то матимемо справжній український романтичний вестерн зі сентиментально-мелодраматичним контекстом.
Насправді вірші Оксани Пухонської добрі як для поетичного дебюту. І всі ті відчуття ліричної героїні – зради, зречення, болю, «ніжності гострої мов бритва», самотності («Самотньо і безкінечно // відболіли вітри»), «голоси крові», «переболені слова», «кров самогонна», «знекровлені ілюзії», ріки, які «гітарно мовчать», - є нічим іншим як болісно-українським (знову «біль») відтворенням романтичної традиції.
З одного боку це добре – дотримання традицій. З іншого – се нагадує українське Сізіфство з одним і тим самим фіналом. Колись Михайло Рудницький у своїй класичній праці «Від Мирного до Хвильового»(1936) нагадував: «Всі кризи, переломи, революції у країні письменства пов’язані з процесом перетворення мови». А про особливість українського романтизму іронізував: «Вони (українські поети – моє. Є.Б.) сумують від самотности, часом линуть на крилах уяви в рідну давнину, і всі їхні душевні болі мають точно означену суспільну причину – народнє лихоліття». У Оксани Пухонської про «народнє лихоліття» не говориться, але певні відголоси якоїсь суспільної невдоволености («Згвалтована совість під ноги впаде, як тінь») все-таки проглядаються. І до кінця так і не зрозуміла причина загального болісного настрою ліричної героїні – або вона ображена за власну недолюбленість, або ж це образа суспільна – Україна вкотре обдурена (ці настрої не конкретизовані). Знову ж таки, подібні настрої вгадуються (подивись хоча б вірш «До Шевченка» або цикл «Полинові голоси»).
Найімовірніше, і про це треба казати зараз, бо потім буде пізно (сподіваюся, ще не пізно) – ця перша «справжня» збірка написана під впливом ранньої романичної лірики самого Ігоря Павлюка. Можливо, я помиляюся, але дуже б хотілося, щоб сей автентичний поетичний дар Оксани Пухонської (а на Тернопіллі поряд з Пухонською є ще дві молоді поетеси, чий голос заслуговує читацької уваги – Наталя Пасічник і Ганна Осадко) якнайшвидше знаходив власну інтонацію і власну поетичну мову, бо всі передумови для повноцінного сприймання її поетичного Слова є.
Я ж любила цей сніг до кінця, до кінця, до смерті...
І шукала у ньому свій справжній житейський сенс...
Ні, я зовсім не правильна, я просто трошки вперта,
Просто вмію мовчати, глибоко мовчать про все.
І повертаючись до своїх міркувань у першому абзаці, зауважу: молодим поетесам потрібно позбуватись невиразних еротично-романтичних сповідувань. По-перше тому, що поетична традиція має сенс, коли вона розвивається і видозмінюється, а не скочується до мелодраматичної вторинности. По-друге, поетичний простір сьогодні настільки виповнений, що не загубитися у ньому можна тільки прорвавшись до власного інтонування відомих речей, бо тільки слова – «єдині предмети, що тривають вічно» (Вільям Гезліт). По-третє, ми все-таки живемо на початку ХХІ століття, а не в ХІХ-му, і навіть не в 60-х роках ХХ століття з його домінуванням костенківських інтонацій в жіночому поетичному письмі (при всіх позитивах такого). І нарешті, талановитій поетесі, та ще й красивій молодій жінці, потрібно вириватися із фалоцентричної залежності читацького сприйняття, аби самій диктувати поетичну моду. Інший варіянт не поможе, навіть «вірші і втеча». Бо «спокій у вічності» досягається самоствердженням характеру, яке можливе лише в боротьбі. І тоді справді «не страшно у Слові іти самій».
Коментарі
Останні події
- 19.04.2024|19:24"Бородатий Тамарин" готує до друку книжку Роберта Пíрі "Північний полюс"
- 19.04.2024|18:17Галину Крук номіновано на Griffin Poetry Prize
- 18.04.2024|16:40Автор дитячого фентезі «Кий і морозна орда» розповість про новий мультивсесвіт за мотивами української міфології
- 18.04.2024|15:19Сьогодні у Тернополі Юлія Чернінька презентує "Барні 613"
- 18.04.2024|15:15Відкрито передзамовлення на книгу Вікторії Амеліної «Свідчення»
- 16.04.2024|18:08Помер Дмитро Капранов
- 16.04.2024|18:05Електронні книжки: що і як читають українці?
- 14.04.2024|20:47«Видавництво Старого Лева» започатковує цикл подій про Схід та Південь України
- 10.04.2024|14:36Переклади книжок Асєєва та Жадана номінували на PEN America Translation Prize
- 08.04.2024|17:579 квітня у Івано-Франківську Юлія Чернінька презентує книгу "Барні 613"