Буквоїд

«І мені вже не страшно у слові іти самій»

10.09.10 11:45 / Євген Баран
Оксана Пухонська. Крізь вени Всесвіту. Поезія.- Тернопіль: Лібра Терра, 2008. – 100 с.
Ми звикли поеію сприймати споживацьки. Особливо, коли «ми» – чоловіки (читачі?!), а  творцем поезії є молода й до всього ще й гарна жінка/дівчина. Фалоцентричне сприйняття світу (Всесвіту) не останню ролю відіграє в сучасному літературному процесі. Здається, про це всі знають, але не всі про це говорять. Ще в белетристиці півбіди, а також поширена ця тема в анекдотах і, особливо, в літературних і напівлітературних плітках. Все це я веду до того, що молода тернополянка Оксана Пухонська, яка ще, здається, навчається в Острозькій академії на спеціальності «літературна творчість», й видала свою першу «справжню поетичну збірку» (так в анотації, хотілося б знати, як виглядала несправжня), окреслені мною «аспекти» відчуває по-жіночому гостро й болісно. Недаремно, наскрізним лейтмотивом її справжньої збірки є «біль». У передньому слові Ігор Павлюк нарахував, що авторка 68 разів використала слово «біль» і похідних від нього  («болить», «відболить» та ін.). Я десь прорахувався, бо нарахував 67 разів використане слово «біль». Зате ще є багато інших виразів, метафоричних у своїй основі, які теж відповідають цьому відчуттю: «ятрилися рани», «лезо до горла», «терпким плачем», «обриваються струни», «кров з-під ножа», «плакала душа», «сльозами стікає небо», «кровоточить снігами // поранене // древнє // небо», «стогне стервозно тиша», «я рятуюсь віршами і втечею» тощо. Якщо взяти сюди до уваги ще той факт, що авторка активно використовує поряд зі словом «біль» ще слова «душа» (Павлюк нарахував 41 раз, у мене погано з рахунками, тому вийшло 34) і «кров» (38), то матимемо справжній український романтичний вестерн зі сентиментально-мелодраматичним контекстом. Насправді вірші Оксани Пухонської добрі як для поетичного дебюту. І всі ті відчуття ліричної героїні – зради, зречення, болю, «ніжності гострої мов бритва», самотності («Самотньо і безкінечно // відболіли вітри»), «голоси крові», «переболені слова», «кров самогонна», «знекровлені ілюзії», ріки, які «гітарно мовчать», - є нічим іншим як болісно-українським  (знову «біль») відтворенням романтичної традиції. З одного боку це добре – дотримання традицій. З іншого – се нагадує українське Сізіфство з одним і тим самим фіналом. Колись Михайло Рудницький у своїй класичній праці «Від Мирного до Хвильового»(1936) нагадував: «Всі кризи, переломи, революції у країні письменства пов’язані з процесом перетворення мови». А про особливість українського романтизму іронізував: «Вони (українські поети – моє. Є.Б.) сумують від самотности, часом линуть на крилах уяви в рідну давнину, і всі  їхні душевні болі мають точно означену суспільну причину – народнє лихоліття». У Оксани Пухонської про «народнє лихоліття» не говориться, але певні відголоси якоїсь суспільної невдоволености («Згвалтована совість під ноги впаде, як тінь») все-таки проглядаються. І до кінця так і не зрозуміла причина загального болісного настрою ліричної героїні – або вона ображена за власну недолюбленість, або ж це образа суспільна – Україна вкотре обдурена (ці настрої не конкретизовані). Знову ж таки, подібні настрої вгадуються (подивись хоча б вірш «До Шевченка» або цикл «Полинові голоси»). Найімовірніше, і про це треба казати зараз, бо потім буде пізно (сподіваюся, ще не пізно) – ця перша «справжня» збірка написана під впливом ранньої романичної лірики самого Ігоря Павлюка. Можливо, я помиляюся, але дуже б хотілося, щоб сей автентичний поетичний дар Оксани Пухонської (а на Тернопіллі поряд з Пухонською  є ще дві молоді поетеси, чий голос заслуговує читацької уваги – Наталя Пасічник і Ганна Осадко) якнайшвидше знаходив власну інтонацію і власну поетичну мову, бо всі передумови для повноцінного сприймання її поетичного Слова є.   Я ж любила цей сніг до кінця, до кінця, до смерті... І шукала у ньому свій справжній житейський сенс... Ні, я зовсім не правильна, я просто трошки вперта, Просто вмію мовчати, глибоко мовчать про все.  
  І повертаючись до своїх міркувань у першому абзаці, зауважу: молодим поетесам потрібно позбуватись невиразних еротично-романтичних сповідувань.  По-перше тому, що поетична традиція має сенс, коли вона розвивається і видозмінюється, а не скочується до мелодраматичної вторинности. По-друге, поетичний простір сьогодні настільки виповнений, що не загубитися у ньому можна тільки прорвавшись до власного інтонування відомих речей, бо тільки слова – «єдині предмети, що тривають вічно» (Вільям Гезліт). По-третє, ми все-таки живемо на початку ХХІ століття, а не в ХІХ-му, і навіть не в 60-х роках ХХ століття з його домінуванням костенківських інтонацій в жіночому поетичному письмі (при всіх позитивах такого). І нарешті, талановитій поетесі, та ще й красивій молодій жінці, потрібно вириватися із фалоцентричної залежності читацького сприйняття, аби самій диктувати поетичну моду. Інший варіянт не поможе,  навіть «вірші і втеча». Бо «спокій у вічності» досягається самоствердженням характеру, яке можливе лише в боротьбі. І тоді справді «не страшно у Слові іти самій».
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2010/09/10/114545.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.