Любов – до життя, -  відразу зазначу. В якому є  щастя бути, а, отже, -  безліч контрастів і кольорів; багато усміхнених і засмучених людей, до яких почуваєш причетність; «трохи сонця в холодній воді», як писала Франсуаза Саган, і трохи  мрій.  – Життя, як  у  романі Павла Вольвача «Кляса».  Життя слід любити, варто любити. Зрештою, любити життя – чи не найкраще, що нам усім залишається в тому відчаї реалізму, який тремтить у кожному, - в кожному пульсі. «Щось-таки тремтить в цьому житті, міркує Пашок, простуючи тротуаром на чорноту парку. Тремтить і обіцяє дива. «Я люблю тебя жизнь», - як Захода в під ’ їзді нашкрябав. Точно».

Життя як обіцянка дива – головна  формула змісту роману «Кляса». Персонажі автора при цьому астрономічно далекі і від оптимізму, і від сонячної сторони світу, і від світла сфер небесних. Окрім того, ментально вони приналежні якраз до великого загалу, схильного просто жити. -  Не думаючи, що можна любити цвіт акації, суху траву, гуркотіння поїзда вдалині, хмарку на обрії, землю, на якій народився, мову, якою писали Шевченко і Маланюк…Не смакуючи келих вина за накритим скатеркою столом і жінкою з небом ув очах навпроти, а просто жлуктячи його з пляшки десь у «Біді», де «весь вечір … тліла по закутках якась безпричинна бійка, то затухаючи, то знов спалахуючи». Люди, які живуть у «Клясі», тільки вчаться  любити життя – в тому неправильному світі, в якому живуть, це нелегко. Світ ще залишається викривленим, похиленим у печаль, як древнє дерево, зігнуте віковими вітрами. Світ зігнувся під пресом тоталітарного режиму, світ ще  позначений деспотизмом влади, яка досконало освоїла насилля над особистістю й не дуже хоче позбуватися цього досвіду. Але вже цей досвід маскує – перефарбовуючи кольори гасел, принципів і подекуди навіть - прапорів. І переміни в атмосфері відчаю вже відчутні – навіть для найбільш огрубілих і нечутливих «ко-з-з-лів» у «Клясі». Які насправді – творіння Господні, - душі їхні плачуть іноді безсилими слізьми, кричать німим криком, німіють від болю, холонуть у п’ятах від несосвітенного реалізму буття.

Реальні факти і реальні люди  у «Клясі»  Павла Вольвача» творять не просто «дивну суміш свободи й несвободи», як про це каже анотація книги, а творять дивну суміш реальності й ірреальності. Реальність – мов пастка, з якої неможливо втекти. Хіба що на той світ. Або в іншу пастку – пастку ірреальності. Експеримент Павла Вольвача як романіста полягає в спробі допомогти зрозуміти реальність 80-х років минулого століття  своїм героям, собі й читачам. Змінити ту реальність уже неможливо, вилучити її з простору часу – теж, а збагнути – ще можна. І це, мабуть, одне з завдань письменника Вольвача, виконане ним, – ставив він його собі, чи ні.

…Культурологи вважають, що намагання відкинути культурний шар десятиліть, пов’язаних з комунізмом, тоталітаризмом, розвинутим соціалізмом тощо  загрожує втратою культурної спадковості. Герої Павла Вольвача про культурні спадки розмірковують рідко. Але полотно роману – добра ілюстрація до тези про «відкинуті» чи згублені набутки. Павло Вольвач – і це рідкісно в нинішній українській літературі, - презентує яскраву галерею героїв, які є носіями «культурного шару десятиліть», пов’язаних з наслідками тоталітаризму 20 століття. Як  і все населення «однієї шостої частини  світу»  наприкінці  минулого століття, так і персонажі «Кляси» Павла Вольвача опинилися у світоглядному тупику.  Герої роману змушені жити в часи безальтернативних пошуків смислів. Занурені в суголосний цій безальтернативності кошмар сучасності, вони все ж сподіваються коли-небудь на кращі переміни. Або хоч на будь-які -  на переміни взагалі. Бо переміни – це все ж альтернатива. Але гуманітарні катастрофи та похмурі перспективи цивілізації можуть настати, можуть не настати, - для багатьох із героїв «Кляси» це не так важливо, принаймні, поки «баба Маня дає дрожжі по дешевці». Контури епохи цікавлять певним чином головного героя – Пашка, часом болісно, часом  незбагненно люто, а здебільшого - інтуїтивно, на рівні «щось не так»: «Пашок від вікна переводить погляд на стіл, заставлений пивом і всіяний золотистими очистками копченої скумбрії, брунатна гама в стилі старих голландців, серед якої сріблом поблискує фольгове блюдечко. Бен сп’яну щось перепитав невлад, і всі підхихикують. Пашок теж для годиться посміхається. Насправді йому тоскнувато. Чи аналізує він свої чинки? Ні. Просто стоїть і відчуває, що в його житті щось не так».

Роман «Кляса» - художнє свідчення, що все «не так». Країна, в якій живуть герої, місто, в якому вони страждають або втішаються,  -   «типові характери в типових обставинах», «нетипові характери в нетипових обставинах»,  - усе не те, усе не так. Присутній у романі й незримий герой, хочеться йому дати ім’я «Новий Час». Уособлення Нового Часу прочитується між рядками, проглядає з контексту, мов тінь, привид. І втримує свідомість читача в полоні настирної ілюзії якогось завершення чи кінця. Принаймні, доконечності сучасних живим героям проблем, які ось-ось мають нібито кудись подітися. Це не проблеми кризи культури чи занепаду духовності, перепрошую за ці вкрай замацані дефініції. Бо живі герої Павла Вольвача, окрім (можливо?) хіба вже згадуваного Пашка, навряд чи знайомилися коли з творами О.Шпенглера, концепції якого дивним чином збігаються з Пашковими світоглядними висновками та душевними терзаннями. Це проблеми, пов’язані із завершенням (чи вмиранням?) цілої епохи. Поки що означені якось пунктирно, наполегливою з’явою питань, які ще не мають відповідей – «Ти за союз чи за незалежність?». або породжують агресивні припущення відповідей. На кшталт: «Дійсно, ти трохи особливий, Майстренко. На барикади б тебе, пітона, на барикади. Разом би пішли. Під вітер і кулі, і лопотіння прапорів, - думав Пашок з тихою тоскою. – Ти б там досяг багато чого. Хіба краще йти в кримінал, щоб знайшли потім десь з простреленою головою, чи успішно торгувать пило смоками і думать: «Жизнь удалась?..». Нє, Сашок. Нам треба більшого».

Захисна реакція більшості персонажів «Кляси» на приреченість жити у погано означеній цивілізаційними контурами країні, у задимленому, затруєному, засміченому, занепалому, але рідному більшості з них, по-справжньому рідному,  місті, часто природна: вижити. Але  не примітивно природна. Розлогі роздуми Пашка про «радноє...», означене як таке Біланом, - яскрава ілюстрація: «Сам пафос Пашок приймає, але ділити рідність з Біланом не збирається. Маразм якийсь. Як може бути однаково рідним цей світ Білану, думає Пашок, і йому  - якщо він не тільки бачить те, що довкола, а й, здається, відчуває щось невидиме – людей, тих, що минули, але  були тут, з плоті й крові, часи, що пурхнули, але  тремтять в повітрі….».

Передбачувані Пашком, аж начебто «винюхані» ним на просяклих полинами запорізьких вітрах ознаки перемін (що згодом виллються у теж нині безбожно заяложені дефініції «процес демократизації», «становлення громадянського суспільства») актуалізують у ньому щось більше, ніж агресивна захисна реакція на існуючі чи передбачувані проблеми. Якусь невимовно вперту відповідальність. У внутрішніх монологах Пашок промовляє сам до себе, і ці його промовляння – на теми історії, літератури,  української мови, - багато в чому пророчі. Бо хоч від 80-і роки минулого століття, коли він намагався означити собі якісь істини, вже стали історією, та актуальність тодішніх Пашкових роздумів, наприклад, про рідну мову, в історію не канула: «Пашок звикся – цією мовою, та ще й чистою, правильною, разом можуть говорити від сили п»ять-шість осіб, та й то, якщо відразу обидва дядьки приїдуть до них додому, проїздом зі своїх Кримів та Києвів. Це якась підпільна друга сигнальна система, що засвідчує приналежність її поодиноких носіїв не до нації, мабуть, думає Пашок, ні, а скоріше до якоїсь підпільної організації, похмурої і загнаної».

Роман Павла Вольвача «Кляса» критик Михайло Бриних  (2005 рік) назвав «важким, як реальність, що його породила» та зауважив неплідність і очевидну невдатність порівнянь книги (йшлося про перше видання «Джурою» 2004 року) з відповідними творами Сергія Жадана чи Олеся Ульяненка. Щодо «важкості» -  в кожного своє розуміння важкості чи тяжкості. Щодо порівнянь – хочеться продовжити.   - Можливо, комусь, читаючи  роман Павла Вольвача «Кляса»,  раптом спаде на думку асоціювати його героїв і з «пропащою силою» (роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Можливо, хтось пригадає вислів Гертруди Стайн про «втрачене покоління», що вже стосується не лише тільки літературної генерації? А ще можна порівнювати «Клясу» з творами недавньої лауреатки Нобелівської премії Герти Мюллер. Герої прози відомої поетеси Герти Мюллер  –  почасти з того ж цивілізаційного зрізу, що й герої прози відомого поета Павла Вольвача. Близькі територіально і ментально, схожі намаганнями змінити коли не все, то бодай щось у своєму житті. Тому житті, яке варто любити, і яке вони люблять…  – Хоч усі порівняння, як відомо, кульгають… Але значення роману «Кляса» для нинішньої української культури і вужче літератури мало висвітлюється порівняннями. Мова про унікальність книги, яка містить у собі цілий ряд  питань, відповіді на які не були знайдені героями й автором роману, але стають особливо актуальними сьогодні.  

Так, межі активної діяльності героїв «Кляси» лишилися в минулому – рубцями на їхніх пошматованих тілах, зраненими душами, постарілими відтоді на цілу епоху, чи й шепотом трави над безіменними, або ні, могилками. У майбутнє розпросторилися їхні питання, на які тоді не було відповідей –  про неминучість або неможливість перемін, совість і свободу, якісь здібності й пориви до їх реалізації, фантастичність мрій про інше життя. Ці питання досі не закриті. Вихід з пастки реальності в пастку ірреальності – не конструктивний вихід. І взагалі – не вихід. Але ті з героїв «Кляси», яким вдалося вціліти у відчаї реалізму і прожити останні 30 літ, можуть знати якісь відповіді на колишні свої запитання. Не всі вони були «середнім прошарком», як думав про них Пашка, «з року в рік тупо дивлячись в стелю чи на сірі під ’ їздні сходи, йдучи або вниз, або вгору. Коли йде вгору – думається похмуріше, коли вниз – веселіше. Середні люди. Його завжди цікавили інші». Їх – бодай  і не всіх, - але мусіла врятувати їхня любов до життя – «Я люблю тебя, жизнь», - востаннє чіпляється Пашок куточком ока за надпис по тиньку – ще до армії Ск o риків друг Захода нашкрябав, і рушає по сходах на прямокутник світла».   Цікаво було б їх почути – тих, хто не втратив здатності мріяти, хто знайшов свій вихід до світла, у новому романі Павла Вольвача, на який, смію стверджувати,  сподівається не один читач.