Вихраста поезія − так можна наректи книжку Павла Вольвача «Південний Схід». Поетичні вирішення як відлуння блукань самого автора, важких онтологічних пошуків і незвичних спостережень. Правда в її відкритій іпостасі, життя в такій оголеній формі, яку рідко можна зустріти не те що в поезії − українська проза не квапиться йти шляхом подібної відвертості. За принципом відкритості я поставив би творчість Вольвача поруч із прозою Ульяненка та Пашковського. Спорідненість глибинних концептів їхнього письма досить відчутна − представляти життя у найрадикальніших його виявах.

Читаючи книжку «Південний Схід» зіштовхуєшся з певним парадоксом. Поезію Павла Вольвача за формальною структурою сміливо можна віднести до поезії традиційної, канонічної, римованої. Але тільки за формою − вибір теми, зміст, все те, що називається наповненням, руйнує подібний стереотип. З одного боку ремінісценції вуркаганської тематики, досвід цей пройшов через життя Вольвача, опредметився у його романі «Кляса» і частково розсіявся тут, у поезії. Тематика ця незвична для українського поетичного простору, але у виконанні цього автора вона звучить важко, серйозно. Чому? Тому що не є самоціллю як це передбачено у шансоні, через неї (тематику) відкриваються нові ґрані людського існування. Поезія ця не відірвана від життя на вулиці, в потязі, «на хазі», вона не окреслена кабінетом і чудовими краєвидами. У ній є те, що можна назвати конденсатом душі, яка трагічно чує цей світ. І трагіка ця породжує опір: «Мої мрії густі / І від крові солоні / Стати в коло б, як ті… / І заплескать в долоні. // Де чужинців нема, / Тільки вилиці брата, / Там, де доля пряма, / Наче ствол автомата. // […] Із твердих підборідь / Та з молитви до Бога. / І підіть − заберіть / Те, що звуть «ПЕРЕМОГА!» [Південний Схід. − С.60]. Подібна поетична ерупція не єдина у цій книжці. Хвилювання, некомфортність в українському та чи українському? бо ж геть зденаціоналізованому людському масиві, змушує автора викидати гострі поетичні леза. У певних світоглядних моментах поезія Вольвача нагадує художні тексти Антоненка-Давидовича, зокрема його повість «Смерть», де автор таврує українську розжижену свідомість, називаючи її індиферентним холодцем, яка у найвищих піках власної самосвідомості змогла створити тільки «Просвіту». У генеральній лінії поезія Вольвача суголосна цій проблематиці: «Красиві й сильні, та все − воли, / Що тягнуть долю у ярмах вулиць. / Чого ти хочеш?! Жили. Були. / В бандуру грали. Пройшло. Минулось. // Дарма ти мріяв в оцім житті Про гордий профіль і очі орлі. І ти причинний, і всі оті, / Кого ти любиш до спазми в горлі. // Таке то діло. І людська в’язь / Байдуже топче смішний чийсь опір. / Відвага й мука, і кров чиясь − Все їм виходить в анальний отвір. // Ще ждать століття. Чи, може, шість, / Щоб зрозуміти, що вже − несила. Та десь же в душах скрегоче злість, / Така, як в тебе, − гірка і сива.» [Південний Схід. − С. 61]. В оцих рядках Вольвача чути біль за пережите, проковтнену образу (в розумінні національних масштабів), нездійснення сподівань, тугу за героїкою. Остання, до речі, лежить вагомою печаттю на всій книжці «Південний Схід», якраз у цьому її, себто книжки, змістова коштовність.

Павло Вольвач захоплюється чином, скоріше навіть протичином. В одній з, як на мене, найсильніших поезій збірки «Кров зухвала» порушується досить прикметна для українців проблема накопичення мрій і нереалізованості, туга за чином і констатація власної неспроможності, відсутність зовнішньої активності на догоду інтравертності: «Між замашних небалакучих брів, / В очах, що можна полічить на пальцях, / Горіла мрія. Нею й ти горів / І різав нею серце на кружальця. // Ти годував ту мрію день за днем, / Затявшися ножем і третім півнем. / І сам собі шептав: «ми ще підем. / Нестримно так, так моторошно підем». // Та дні ідуть і губляться в добі. / Ідуть, немов состав іде по насипу. / Повз мрію ту, що палею в тобі / Стримить − і все. А час скрегоче заступом» [Південний Схід. − С. 43]. В цих рядках кожен побачить своє затаєне, що обхопили лінь чи страх, як рихва, і не пускає на волю. Юнак може бачити тут заклик до дії, активність, яка вимагає не тільки плекання жаги, але й обов’язково наступної складової − втілення. Інакше дні пройдуть і згубляться.

Поезія Павла Вольвача часто містить певний національний код з яким потрібно рахуватись, оскільки певні алюзії з історичного минулого дають ширші уявлення про поезію цього автора. Кілька рядків з тексту «Пленер − ХХ»: «Гладенькі люди, з нікелю і пластмаси, / спритно розкручують шестерні змов таємних. / І по-отецьки на ввірені маси / наставив око зализаний євнух. // Борсання в гної. І ні життя, ні смерті… / Але, піднявшись понад оцю примару, / вервечкою сподівання, білозубі і вперті / сторожко сходяться до Холодного Яру… [Південний Схід. − С. 66]. Життя в режимі «ні зимно, ні гаряче» викликає у автора спортив, люди з зіжмаканими мріями мусять зійтись на вивіреному у кількох циклах історії місці. Це місце − Холодний Яр.

Було б помилкою вважати Вольвача виключно як поета неприборканої люті, тривоги, жорстких очікувань. Серед його поезії трапляється чуттєва любовна лірика, яка скаже сама за себе: «Ти десь тихо живеш − від вугла до вугла, / але я тебе пещу у несамовитім / серці. Дівчинко! Знала б ти, де ти була! До яких я тебе приміряв краєвидів! // Твоє гумове ім’я влилось, як оцет / в дієтичне життя, у фальцет вечоровий. / Понабивались у кров, і в печаль, і в райцентр / твої очі, і губи, і брови.» [Південний Схід. − С. 50].

Є поезії у цій книжці, які можуть тлумачитись самостійно, але об’ємніше вони виглядають у співставленні з романом «Кляса», де представлено соціальний маргінес у досить широкому, панорамному зрізі. До таких належить вірш «Про Терьоху»: «День такий − ні хмарки, ні пів-хмарки / (Байдуже − вівторок чи четвер). / Точать ляси кумоньки-товарки. / Світить сонце. А Терьоха вмер. // Вмер і вмер. Кому яка різниця. / Не для того ж літо почалось, / Щоб комусь оплакувать п’яницю, що з тюрем приніс туберкульоз…» [Південний Схід. − С. 108]. Через образ Терьохи представлена проминальність життя, його незворотність, вибір особливої долі людиною. Час минає, але життя не закінчується, і це підтверджує дистанційована позиція автора щодо смерті персонажа − життя Терьохи «наче день, що взяв оце й пройшов».

Книжка Павла Вольвача «Триб» розпочинається з інтимної лірики. Образ дівчини в потязі, яка має вийти на станції, і ліричний герой, який ніколи вже її не побачить, але бажає зберегти її образ якомога довше. Вчувається тут мотив Сосюриного «Коли потяг у даль загуркоче». Можна говорити про певні спорідненості мотивів, але видається, що поезія ця скоріше за все особиста рефлексія автора: «Ну і що, що десь там є Америка, / І в пітьмі вовтузяться народи? / Дівчинко, за п’ять хвилин − і Жмеринка, / І тобі в цій Жмеринці виходить. // Зійдеш в ніч. І щезнеш за дрезиною. / І станційні попливуть вогні. / Тільки будь комусь, як ніч, красивою, / І моєю будь − на самім дні» [Триб. − С. 7]. Рефлексивний фрагмент життя на фоні світового масштабу, подібне звучання інтимізує світ, олюднює його частку. У цій поезії виставлено регістр на «тут і тепер».

Книжка «Триб» за своїми формальними пошуками значно відрізняється від «Південного Сходу». Автор пробує себе у формі верлібру. Можна сказати, що частково експеримент вдається, але подекуди поетичні смисли завуальовані певною грою. Елемент поетичної забави часто подано (він так і сприймається) на першому плані: «звідкись − із небуття з неяви / на узвишші з’являється здиблена школа / завалюючись боком на комендатуру // лінивий трамвай з ринку проповз попід гору / полуниці тривожні запахи / кондитерська фабрика у провулку / чорна труба // сіро сіро / сіро і м’яко // батько стукає каблуками по тиші / борошняна дідизна жде його десь / де блищать стежки притрушені соломинками / і у великій хаті синіє повітря // сіро сіро / сіро і м’яко // …як же воно все нещасливо / батьку! / і яке ж одночасно й щастя!.. [Триб. − С. 50]. Подібна поезія своєю естетичною наснаженістю досить відмінна, від тієї, що формує книжку «Південний Схід». Відчувається, що автор прагне залучити у власний поетичний простір елемент гри. До певної міри йому це вдається, але у поезії створюються дисонанси, які призводять до розмитості змісту, як це видно з попереднього вірша. Поезія у «Трибі» виходить за межі конвенційності і через це (наголошую! власне у цього автора) стає у сугестивному плані млявою. Складається таке враження, що автор витискає з себе рядки, залучаючи окремі образи, які були активними у книжці «Південний Схід». Мова йде про певні зразки поетичного екстремізму, як-то у поезії «Наче чую: ворон кряче», яка за своїм формальним ладом нагадує поетичні проби Андрія Бєлого.

У «Трибі» не так рясно сильних текстів. Вольвач пробує взяти такі акорди, які, як на мене, суперечать його цільному розумінню онтологічних проблем. Якщо після прочитання книжки «Південний Схід» у читача витворюється чіткий образ поета різкого, еруптивного, зухвалого у власних ментальних очікуваннях, поета, який може носити шило в рукаві, то «Триб» з таким же успіхом цей образ руйнує. Тут скоріше бачимо прагнення до образу солодкавої, як кажуть у Галичині, галяретки. Не хочу бути безпідставним закидником, але остання книжка своїми образами не сколихнула в мені подальше їхнє життя. Мова йде про більшу частину текстів. Виходи на жорстоку дійсність дуже незначні − так можна схарактеризувати «Триб». Важко сказати, чому відбулась така зміна у творчості Вольвача. Підозрюю, що це, можливо, пов’язано з біографічними особливостями поета. Живі образи, які народились у передмістях Запоріжжя, поволі вивітрюються. Натомість приходить прагнення гри у форму, забава зі створення певних образних конфігурацій, які не здатні викликати ту свіжість і гостроту вражень, яка виникає під час прочитання книжки «Південний Схід». Наприклад, вірш: «хрускотить попід ногами / заповза до вулиць кожних / вечір древній як пергамент / з кістяками перехожих // червінь де братерства й сміху / в клинописнім безпорадді? / пещених шукати піхов? / батарей або в параднім? / так воно здавен велося / і вели похилі пальта / надтонкий душі живопис / в гаммі слякотних асфальтів // вчується: небесну пажить / заступають кризи й війни / особистість просто кажуть / ну така − дисгармонійна [Триб. − С. 86]. Вірш цей здатний викликати фрагментарні асоціативні ходи, але те, що можна назвати смисловою цілістю, тут відсутнє. Можна піти іншим шляхом тлумачення. Образний різнобій, рядкова неузгодженість породжує відчуття дисгармонії у віршовому такті, що є центральною ідеєю цього тексту, але сам концепт дисгармонії не властивий для персони Вольвача. Це спроба надати власній персоні іншу іпостась. Але чи є у цьому потреба?

Буду необ’єктивним, якщо скажу, що у книжці «Триб» не має сильних текстів. Поезія, присвячена Василеві Герасим’юку «Хвости павині розпуска узвіз», повертає авторові його поетичне амплуа. Використання порівняно маловживаної лексики (пруг, басаман, маєстат, горній), що виказує особливе, тремтливе ставлення до мови. Подібне ставлення вчувається і до минулого Чорного лісу, до «зотлілих сторінок і патронташів». Саме присвята Герасим’юкові дає нам право зробити подібну асоціативну ремінісценцію.

У книжці «Триб» можна зустріти досить сугестивно-активний розширений образ, який здатний довго тримати увагу читача: «І щось таке в кружляючім підсонні, / Що груди вивертаються назовні / Перед карбований іконостас» [Триб. − С. 94] («Світлінь. Синиця жовта. Лавра − біла»). Трапляються у текстах також образи, які мандрують з інших творів письменника. Це образ Супи (хлопця з передмістя Запоріжжя). Він досить об’ємно виписаний у романі «Кляса». Не читаючи цього прозового твору, складно зрозуміти, чому автор ставить у поезії «Як мені пов’язати цей день» наступне питання «як можна пов’язати Супу з Юрком Тютюнником?» Непідготовлений читач навряд чи збагне, що Супа − це вуркаган, який дивним способом поєднується у поезії з образом Юрка Тютюнника. Що спільного у цих двох постатях, відповісти можна лиш інтуїтивно. Це може бути і люта затятість і деяка аскеза, яка притаманна обидвом, скажу умовно, персонажам. З огляду на подібну інтерпретацію, можна говорити, що цей текст є до певної міри герметичним, оскільки для його розуміння потрібно робити зусилля, аби розкодувати певні смисли. Є у поезіях книжки «Триб» і образи, що мандрують з тексту в текст. Образи Штоня чи Вінграновського зустрічаються не один раз, а це, відповідно, знижує свіжість сприйняття. Часом трохи навіть обурливо відштовхує.

Скажу ще про особливу вітальність у певних поетичних звершеннях Вольвача. Вітальність ту особливу, східноукраїнську, степову, вихрасту, розкуйовджену, як грива у степового коня: «Луну відіб’є Дніпрогес / І рань пустельна / І день. І жисть. Христос воскрес! − / Братво земельна» [Триб. − С. 116]. Поезія Вольвача − вона для тих, хто любить життя у всіх його виявах − і чорних знужденних і волюнтаристично прекрасних. Поет цей іде своїм трибом. Куди прийде − побачимо.

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом «Грані-Т»,  магазином «Читайка» , літературним конкурсом "Коронація слова" та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».