Треба визнати, що і того, й іншого, на нашу думку, книга заслуговує. Роман позбавлений претензій на філософічність чи високу художню вартість, він виконаний в жанрі масового чтива, але при цьому поєднує в собі кілька смислових шарів. Перший – документальний. Ідеться про цілком конкретні події виборчої кампанії 2004 року та Помаранчевої революції зокрема. Другий – конспірологічний. Книга представляє власну версію того, що ж насправді відбувалося в ключові моменти згаданого періоду, повиті таємницею і досі: отруєння Ющенка, пригода Януковича з яйцем, російські десантники в Адміністрації Президента тощо. Версії, представлені в романі, вочевидь ґрунтуються на художньому домислі, але під нього підведена й певна доказова база. Третій шар – пригодницький, виконаний в стилістиці сучасних російських бойовиків. Офіцери ГРУ, чеченські бойовики, атрибутика підривної діяльності та використання спецзасобів, а також сцени справжніх чоловічих «розборок» надають оповіді необхідної дози  адреналінового супроводу. Нарешті четвертий шар – ідеологічний. Про нього й варто поговорити трохи докладніше.

Сам автор у своїй передмові виводить головну думку книги наступним чином. Під впливом подій Помаранчевої революції, основними рушіями і учасниками якої є виключно позитивні персонажі роману, не просто руйнуються насильницькі суспільні практики та імперські стереотипи, але й формується дещо нове – новий громадянський патріотизм людей, в культурному і світоглядному відношенні далеких від традицій українського самостійництва.

Таким чином роман претендує на ідеологічне оформлення новітнього українського патріотизму як підстави формування української політичної нації.

Коротко описати цю формулу можна наступним чином. Україна – спільна батьківщина усіх, хто на ній живе, чи з неї походить. Для того, щоб бути українцем, треба не лише любити свою землю, але й сповідувати певні цінності, які в романі окреслені на контрасті з цінностями імперськими, уособленими в чинному російському режимі та його адептах. На противагу деспотизму, жорстокості, обману, бездушності і права сильного утверджується пріоритет доброї волі, громадянської відповідальності, справедливості, довіри і щирості звичайних (у т.ч. родинних) людських взаємин. От на сторожі цих цінностей і постає нова українська ідентичність, до якої долучаються головні герої книги – брати-близнюки успішний бізнесмен Сергій та непереможний агент В’ячеслав, він же Граф. Еволюція їхніх поглядів виписана цілими фрагментами авторського тексту, в яких однозначність оцінок описуваних подій не залишає простору для сумнівів ні героям, ні читачам.

Втім, є певні сумніви щодо засобів художньої виразності, якими ця смислова конструкція донесена. Ріже вухо еклектика стилів і надмір «матеріалу», в якому автор полінувався або не встигнув викинути зайве. Часом Мелехов збивається на газетярський пафос і публіцистичну риторику. А оскільки робить він це щиро і при цьому ніби-то внутрішньо полемізує з читачем, то напрошується висновок про цільову аудиторію роману – російську чи східноукраїнську антипомаранчеву. Не додають переконливості тексту фабульні проколи і недоречності. Сама інтрига навколо наміру російських спецслужб підірвати цілковито маргінальний в контексті українського культурного простору пам’ятник над Музеєм ВВВ на Печерську є досить надуманою. Брак фантазії змушує автора двічі користатися одним прийомом для загострення інтриги роману: спочатку головний герой замість поцілити кандидата в президенти «отруєною» стрілою, змушений «знімати» справжнього снайпера, який опинився на тій самій лінії вогню, а трохи згодом вже сам виконавець злочинних наказів хибує з пострілом і замість президента Росії влучає у його улюбленого сокола, що опинився на траєкторії кулі в гонитві за невинною синицею. Подібного символізму в книзі багато, і це справляє враження відвертих натяжок.

Але в цілому роман вийшов цікавим, насиченим і динамічним. Недоліки сюжету і стилістику можна було б поправити, скажімо, для другого видання. Тим більше, що розрахунок на скандальний розголос, про який свідчить авторська передмова, напевне справдиться. Якщо не на внутрішньому ринку, то на російському...

Глас народу (vox populi) – концепт чи радше ідеологічний штамп, що дав назву книзі, – може бути в даному контексті зрозумілий по-різному. Першу версію можна умовно назвати наївною, а другу – хитрою. З одного боку, народницьких пафос роману може тлумачитися як позитивний соціальний меседж, що апелює до відчуття національної єдності і причетності до справжніх цінностей (народ, власна країна, справедливість, добро), «привид» яких промайнув над Україною в 2004-му. Але авторський задум може бути зрозумілим і по-іншому – як витончений постмодерний стьоб і самоіронія, своєрідною проекцією якої є символічне перевдягання статуї Матері-Батьківщини на київських схилах (у народі – «Баби») в синьо-жовті шати. Власне в цьому сенсі прочитується і обкладинка книги, і сам принцип її побудови на кількох смислових і стилістичних рівнях.

Втім, є і третій варіант: книга поєднала в собі обидва підходи, що постійно конкурували один з одним у свідомості автора та є відбитком еволюції його поглядів протягом досить тривалого, як на сьогоденні реалії, періоду написання книги (3 роки). Ці роки були сповнені справді драматичних світоглядних колізій і викликали масу думок, оцінок і переоцінок у кожного політично заангажованого українця. Частина з них збережені романом Мелехова для майбутніх поколінь співвітчизників. Тому й присвята «народу України» по прочитанню вже не видається в ньому надто сміливою. 

Мелехов А. М. Vox populi. – Харьков: Фолио, 2008. – 507с.