Кожен поетичний текст поета – вузлик на пам´ять про час, що минає: 

         Молитвує Ротару… гусне кров –

         Немов зайшов на службу до костьолу…

         Щоб стать до таїнств ближче, молитов,

         душа сховалася в стареньку радіолу.

У віршах «Встановлення пам’ятника Катерині ІІ в Одесі», «Голодна колискова», «Пам’яті Нечуя-Левицького» гострі проблеми сучасної і минулої української історії пов’язані зі страхом і відчаєм, браком політичної волі і абсурдом нашого життя. Так, у вірші «Пам’яті Нечуя-Левицького» поет рефлексує над листом Івана Нечуя-Левицького від 13 вересня 1900 року, в якому літературний класик пише, як, проходячи повз київський літній театр, де стояла трупа українських хористів і акторів, почув, як вони розмовляють між собою суржиком і російською мовою. Тобто, те, що пропагують зі сцени актори не пов’язане з їхніми переконаннями і особистим життям. І ці поетичні рефлексії про незнищенне малоросійське рабство насправді мають не характер ретроспективи, а стосуються нашого часу і зачіпають українську еліту, через гнилість якої гангренні метастази поширюються на все  суспільство.

Читаючи гнівні поетичні тиради, ми ніби бачимо: ось голова спілки українських письменства, дочка якого розмовляє російською, ось учителька української мови, син якої стає професійним українофобом, пишучи про «вурдалаку Шевченка», ось тележурналістка, яка в ефірі розмовляє по-українськи, а поза камерою – «на общєпонятном», а ось і цивілізований світ із роззявленим ротом і круглими від здивування очима, який не може збагнути, чому Україна, маючи таке геополітичне становище, природні і людські ресурси,  дев’ятнадцятий рік топчеться на одному місці і нікуди не йде.

Обігруючи тему малоросійської нікчемності, поет підходить до головної причини цього явища, яку бачить у втраті віри. Через послабленість духовних основ українського суспільства, на його думку, в Україні відбувається низка перманентних зрад, поглиблюється духовна,  політична, соціальна та культурна кризи. Втім, усвідомлення цього є обнадійливим фактом. Адже шлях до істини має визріти спочатку в серці поета, щоб увійти в слово і прорости в серцях інших людей.