Re: цензії

Уявіть собі вірменина чи єврея, котрий досяг би зрілого віку, здобув освіту, прочитав чимало книжок, а проте так нічого б і не довідався про катастрофу, котра спіткала їхні народи зовсім недавно – одне-два покоління тому.

В Україні мільйони людей – переважна більшість населення! – зростали, навчались, виховували дітей та онуків, нічого (чи майже нічого) не знаючи про геноцид, доконаний на їхніх безпосередніх предках сталінським тоталітарним режимом. Точна кількість жертв штучного голоду, організованого комуністами в 1932-33 році, невідома. Померлих селян скидали до спільних могил без належної реєстрації. Або ж записували померлими від різних хвороб – аби лише не від голодного виснаження.

1937 року в СССР відбувся, однак, загальний перепис населення і його дані виявились настільки викривальними для режиму, що їх було знищено, а самих переписувачів оголошено саботажниками – і теж знищено. Будь-яка згадка про голод кваліфікувалася як «наклеп на соціалістичну дійсність». В СССР це був кримінальний злочин, за який належало від 5 до 15 років концтаборів.

Я сам виростав у родині, де про голод не говорилося. Хоча про нього знали і батько, і мати. Ба більше, мати сама пережила цей голод на Харківщині, втративши батька й усіх сімох своїх братів і сестер. Власне, вона втратила тоді й більшість своїх односельців. Мертві чи напівмертві села були досить типовим явищем в Україні навесні 1933 року.

Про голод батьки розповіли мені допіру в дорослому віці, коли я вже був студентом. Причому мати, підозрюю, цілком щиро вважала, що голод не був замовлений із Москви, а став лише результатом зловживань на місцях, надмірної запопадливості місцевих комсомольців та комуністів, котрі відбирали в селян не лише збіжжя, а й будь-яку їжу. А те, чого не могли забрати з собою, – нищили.

Мати була комуністкою і, за словами батька, щиро плакала, як і більшість совєтських людей, коли 1953 року помер Сталін. «Ти дурна, – казав батько, – він угробив цілу твою родину, знищив твоє здоров’я, а ти за ним плачеш!..»

Батько був родом із Луцька, із «польської» України, і, як і більшість західняків, ніколи не мав особливих симпатій ані до Сталіна, ані до совєтської влади, ані до комунізму. Може, якби не він, я так би й залишився при материній версії тих подій, котра великою мірою збігалася з офіційною, сором’язливо прийнятою після хрущовських викриттів так званого «культу особи Сталіна». Головний наголос у цій версії клався на погані погодні умови та кепський врожай, а також на саботаж куркулів, котрі начебто опиралися колективізації. Мати про це не згадувала – та й не могла згадувати, бо, як я потім довідався, врожай того року був цілком нормальний, а колективізація в СССР, разом із «опором куркулів», закінчилися ще за кілька років до того. Зате наголос на «місцевих зловживаннях», «перегинах», був спільним для обох версій подій, офіційної і приватної. Без документів, без доступу до архівів заперечити цю інтерпретацію було складно. Допіру наприкінці перестройки, завдяки ґласності та поступовому відкриттю архівів, українці змогли не лише говорити відкрито про штучний характер голоду, а й посилатись при тому на переконливі докази: листи Сталіна, де він неодноразово закликає своїх підручних «покарати» й «провчити» українських селян, а також телеграми з Москви із наказами не випускати селян із охоплених голодом територій – позбавляючи їх тим самим змоги порятуватися від голодної смерті.

Моя мати тяжко хворіла ціле життя і померла у віці 53 роки – коли я був іще надто молодим і дурним, аби видобути від неї детальні спогади про ті події. Припускаю, що це було б нелегкою справою, бо такі спогади – не просто болісні й травматичні, а й, найгірше, позбавлені будь-якої героїки. Голод дегуманізує людину, опускає її до тваринного, суто біологічного стану, ба ще страшніше – спонукає до трупоїдства і людожерства. Голодна смерть не лише моторошна, а й принизлива, бо ж вичавлює поступово з людини усе людське.

Те сталіністське приниження виявилось для українців подвійним. Їх було не просто опущено до тваринного стану, а й наказано забути про це, стерти з пам’яті, ба гірше – полюбити своїх мучителів, восхвалити їх у віршах і прозі, у щоденних присягах на вірність Партії, Сталіну і Москві. Жоден режим не додумався до такого: примусити жертву прийняти щоденне ґвалтування як норму та ще й перейнятися до ґвалтівника палкою любов’ю.

На тлі цієї глибокої психологічної травми усі інші проблеми виглядають менш принциповими: сім мільйонів українців загинуло, як стверджують одні дослідники, а чи «всього лиш» три, як стверджують інші; був це геноцид, спрямований саме проти українців, а чи «всього лише» проти селян (ця дискусія взагалі малозмістовна, беручи до уваги, що на той час майже 90 відсотків українців були селянами, а понад 90 відсотків селян були українцями). Тим часом психологічна травма породжує колективні неврози. І не здолавши її, неможливо говорити про суспільну згуртованість (cohesion), про нарощування соціального капіталу і, взагалі, про формування повноцінної нації.

Тож зрозуміло, що з настанням ґорбачовської ґласності, а відтак і з проголошенням національної незалежності українські історики, літератори, а почасти і політики заходилися реанімувати пам’ять, лікувати амнезію – публікувати документи, дослідження, а головне – записувати свідчення тих, хто вижив.

Українські селяни були землеробами, а не книжниками, і навіть якщо вміли сяк-так читати й писати, то все одно не вели щоденників і, тим більш, не рефлектували над політичними, історичними та філософськими проблемами. Нечисленна інтеліґенція, яка могла озвучити їхні переживання і їхній досвід, була майже повністю винищена, а та, що лишилася, була залякана до півсмерті. По суті – лоботомізована.

Тим більш цінними є ті нечисленні спогади, що поєднують у собі непідробну автентику й драматизм пережитих подій із певним оповідним блиском, котрий проявляється насамперед у невибагливій, але проникливій інтонації, у доброму чутті фрази, в увазі до буденних і водночас значущих, по-своєму символічних деталей. Невеличка книжечка простої сільської вчительки з Київщини Анастасії Лисивець належеть саме до таких документальних шедеврів. Десятилітньою дівчинкою пережила вона Голодомор, втративши батька, матір, сестру, брата. Смерть найближчих людей відтворюється у тексті з жорстокою й моторошною невблаганністю давньогрецької трагедії. Яскраві характери односельців, складні соціальні взаємини, бурхливі емоції від пережитого передаються ощадливо, лаконічними засобами – напрочуд точно й пронизливо.

Спогади писалися в середині 70-х років – не для друку. Авторка, власне, й не сподівалась тоді, що про Голодомор можна буде коли-небудь говорити відкрито, без побоювань потрапити у тюрму за «антирадянську аґітацію й пропаґанду». Вона писала спогади для нащадків – на прохання своїх дорослих уже дітей та чоловіка, котрий так само працював учителем. Під час перестройки, однак, спогади вийшли друком у журналі «Вітчизна», а невдовзі й окремою книжкою, яка була після того кілька разів перевидана й перекладена кількома європейськими мовами.

Сталін, кажуть, любив повторювати, що смерть однієї людини – трагедія, смерть мільйонів – лише статистика. Спогади Анастасії Лисивець про Голодомор повертають бездушній статистиці трагічний вимір, а нам усім – щось більше, ніж просто знання про трагедію. Ризикну це назвати катарисом.

Інформація: К.І.С.