Re: цензії

18.11.2018|Валерій Ткачук
Роман про реінкарнацію Наіля Ісмайлова
18.11.2018|Галина Жубіль, Дрогобич
Сонячна книжечка
16.11.2018|Світлана Махно
"Я тут живу" Міли Іванцової
14.11.2018|Михайлина Копчак
«Опускання» літератури
12.11.2018|Нгуєн Суан Хоа, літературознавець, кандидат філологічних наук, доцент Ханойського університету
Тетяна та Сергій Дзюби: «Колись ви вигадаєте нас…»
11.11.2018|Оксана Шипош, Львів
«Принц України» — незвичний і незвичайний
«Пребудь, Людино, вічно на землі!»
11.11.2018|Богдан Дячишин, Львів
«І виправдалася мудрість своїми ділами *»
10.11.2018|Наталія Михайлівська
Український Кім
Пісня пісень Павлікова

Новини

28.01.2012|17:50|Дмитро Дроздовський

Нац — рец — фікц

Кілька тез, озвучених у медіа в контексті моєї скромної книжки «Меридіан розуміння» (Університетське видавництво «Пульсари»), змушують розставити кілька акцентів у власних поглядах на літературу, літературознавство, «суспільне призначення» літератури, сутність художності.

У жодному разі я не можу виступати з критикою на критику інших критиків на свою критичну книжку. Це мало б дивний вигляд, якщо не абсурдний. Критика - цілком нормальний процес, і якщо виникають критичні міркування, то, безперечно, вони мають слушність і своє пояснення. Правда, треба також бути свідомим того, що часом критична настанова в українському літературному процесі має позалітературну природу: в її основі - негація Іншого, який не належить до твоєї референтної групи. Колись Микола Рябчук (здається, в одному інтерв´ю) висловив таку думку: інтелектуал завжди на боці меншості. Цілком справедливе твердження, як на мене, якщо ми розумітимемо під словом «інтелектуал» справді європейську традицію використання цього поняття. І Сартр, і Чоран, і Пруст, і Уайльд - усі вони були на боці «меншості», критикуючи офіційний, канонічний погляд на стан речей. Для чого потрібна така критика культури? Чи це тільки інтелектуальні вибрики «важких дітей»? Я свідомий того, що без критики, наприклад, процеси творення канону можуть перетворитися на процес забронзовіння. Але також критика культури в жодному разі не має перетворюватися на колаптоїдний стан, на стан постійної конфліктогенної афектації. Культура, в якій кількість конфліктів перевищує кількість естетичний пропозицій, приречена на самознищення або окупацією іншою культурою неоімперського типу. Тим більше, гірша ситуація в тому разі, коли до критики підштовхує не висловлена теза, оприявлена концепція, а постать, яка стоїть за створеним дискурсом. У такому разі критика зводиться до з´ясовування стосунків і ескалації агресії.  Літературний процес у західному світі сьогодні побудовано на принципах компаративістичності, і визначальний із-поміж них: принцип поваги до Іншого, думку, тези, погляди якого ми можемо не поділяти, висловлюючи власні міркування. Проте Інший не позиціонується як ворог, а критичні публікації не є формою викидання жовчі. Сучасний постколоніальний світ прагне до єдності в розмаїтті, до збереження себе шляхом утвердження автентичності власних соціокультурних пропозицій. І в цьому конгломераті важлива не ідеологічна правильна позиція, не монолітна система, а наявність зустрічних течій. Українська культура, на мій погляд, далека від постколоніального стану, радше, це, як писав Дж. Мейс, постгеноцидна культура, а звідси і подібні виверти «культурного мислення». В нас у дивний спосіб руйнація радянських традицій відбувається із паралельним вибудовуванням нового літературного канону з використанням цілковито радянських методів і практик. Або ж культурний простір впадає в інфантильний істеризм, не маючи можливості протиставити опоненту нічого, крім крику.

«Меридіан розуміння» я писав як книжку публіцистики. В ній немає настанови на академізм або ж претензії на науковість. Публіцистичний стиль передбачає наявність образної мови, метафор, а не логічних дефініцій або термінологічної адекватності. Тому з позиції фахового читання ця книжка може бути легко розкритикована, як і тими, хто вміє читати тільки тексти, побудовані на класичній логіці. Зрештою, в книжці є настанова на естетизацію дійсності, а я свідомий того, що далеко не всі сьогодні з молодого покоління готові прийняти художній простір як простір метафоричний. Важливе для ХХ ст. питання: чи можлива поезія після Освенцима? набуває нових форм. Але як довго цей травматичний досвід буде визначальним? Не-естетизація дійсності так само небезпечна: вона на суто психологічному рівні залишає людину сам на сам із абсурдністю нашого світу. І я жодним чином не відмовляюся від таких фраз, хай і вирваних критиками з контексту, як «В нас є дивовижне відчуття втоми і небажання чути одне одного», «Світ несправедливий» [9], «Світ самотній» [9]. На це в мене є свої підстави, вмотивовані власним досвідом. Ці фрази-констатації можна сприйняти як форму міфологізації дійсності і повернення «Великого Наративу». Але за ними стоїть окремий людський досвід, і жодна глухота критиків не зможе мене спростувати ці тези.

Звичайно, будь-які речення на кшталт «Сьогодні йде сніг» легко можна розкритикувати з точки зору цієї самої логіки. Інша річ, чи в цьому суть проблеми. Зрештою, дискурс, побудований на логіці, часто давав збої. Ще антики це розуміли, згадати хоча б діалог Протагора й Еватла. Або ж парадокси Рассела чи Ґреллінґа. Філософи розуміють, що спроба найточнішої логізації дискурсу завжди приречена, як і спроба найдокладнішого прописання Конституції. І в цьому разі інтуїціонізм мені видається значно ближчою стратегією з напрямів некласичної логіки.

Колись Юрій Шерех написав невеличку студійку під назвою «Го-Гай-Го». Звичайно, вже сама назва настановляла на іронічне сприйняття. Чому метр, визначний лінгвіст вдався наприкінці життя до такої статті з настільки провокативною назвою? Щоб «примкнути» до інших груп? Мабуть, Юрію Володимировичу це вже не було потрібне. А от показати, що я можу зіграти і в такому регістрі - ця відповідь мені видається більш притомною. Шерех-Шевельов міг бути іронічним, буфонічно-балаганним, але, вдаючись до такої гри, він ніяк не полишав своїх основних принципів. Радше, йшлося про створення тексту-запитання до його опонентів, до молодих авторів: «Я можу зіграти Вашою мовою, мені це нескладно зробити. А от Ви можете написати так, як я, Ви можете зіграти в моєму регістрі?». Тому МР - книжка-гра, в якій я відійшов від наукового дискурсу, ставлячи перед собою інші завдання.

Одне з таких завдань стосується перетворення наукового дискурсу і академічної проблематики на проблематику суспільно значущу, соціокультурну. І це не загравання з народництвом, а окреслення, на мою думку, важливих питань, тільки в іншій модальності. «Інтелігенти» часом хибують на одну тенденцію: думати, що народ мислить так само, як і вони. Але історична практика часто показувала, що погляди інтелігенції розходилися з поглядами народу. Це дуже складне питання про те, яким має бути інтелектуальний простір, наскільки він має відображати тенденції більшості? Чи меншості? Наскільки народ потребує дороговказів, повчань? Я не беруся входити в цю дискусію, оскільки вона передбачає значного ширшого матеріалу для аналізу і може вийти за межі есею. Але мені хотілося здобутий досвід концептуалізувати в одній книжці, тим більше, що це отримало зацікавлення з боку видавця.

На жаль, дехто з критиків подає поставлені завдання викривлено, а це спонукає мене до легких уточнень. Щось подібне регулярно заявляється на блогах авторів у англосаксонському світі: сформована книжка - це вже замкнений простір, і щось обов´язково лишиться недомовленим. Я розумію, що в багатьох матеріалах я вдавався до подібного «самоаналізу», що вважаю також утопічною формою комунікації. Самоаналіз, аналіз власної позиції чи методології, - річ надзвичайно умовна, визначена лише одним поглядом, одним досвідом. Із точки зору інших усе може мати іншу динаміку, зокрема, в тому разі, якщо ця точка зору контекстуально залежна, якщо вона продиктована не бажанням знайти істину, а потребою власного самовивищення, ригоризму, амбітності, прагненням довести «своїм», що я «обираю правильну позицію». На жаль, і досі гравці літературного і літературознавчого процесу в Україні багато в чому залежні від «внутрішньої інфраструктури» цього процесу, від належності до референтних груп тощо. Такий підхід до простору літератури викривляє його сприйняття в очах неупередженого читача. Для мене своєрідним взірцем літературного простору постає Велика Британія, в якій іще Малколм Бредбері в 1979 році написав цілком модерну, сучасну (відповідно, тогочасну) історію британської літератури, в якій були доволі різні періоди, з різною пропорцією між естетикою і соціальним ангажементом. Проте в тій історії нічого не таврувалося, не викидалося, було знайдено таку концепцію історії літератури, яка унеможливлює конфліктогенність, нарцисизм і істеричність. На жаль, радянський досвід у гуманітаристиці настільки страшний, що «Сталін і досі сидить у кожному з нас» (це слова грузинського режисера Роберта Стуруа, які я почув під час його лекції в Карловому університеті у Празі торік). І не відомо, коли Сталін може вигулькнути, як чортик із табакерки. Разом із тим, я розумію, що далеко не все радянське потрібно відкидати, і не варто ставити хрест на всіх літературознавчих дослідженнях, зроблених у ті часи.

Бачу, що, ще й не почавши розмови, яку планував, написав багато якихось другорядних дрібниць. Розпочну свої «головні» рефлексії з цитати. Український діаспорний літературознавець Іван Фізер писав: «В Україні письменник був і, либонь, для багатьох і далі залишається ним, не тому, що писав для когось вірші в альбом, прозу чи драму, а найбільше тому, що захищав національну самобутність народу. Саме тому його присутність у тексті, будь вона наявною, чи метафорично прихованою, чи інтелектуально абстрактною, така відчутна для українського реципієнта, що зводити її тільки до дискурсивної функції звучить для нього абсурдно» (Іван Фізер, «Чи таки смерть автора?», «Слово і Час», 2003, №10, С. 54). Якби цю тезу висловив хтось із вітчизняних літературознавців, то вона, як на мою скромну думку, не була б настільки контроверсійною. Іван Фізер мав величезний досвід існування в зовсім іншому літературознавчому вимірі, в тому вимірі, де дискусії про смерть автора, про структуралізм і постструктуралізм були першоявленими, а не вторинно запозиченими. І. Фізер увагу у своїх дослідженнях приділяв рецептивній естетиці, він у дусі Д. Чижевського співвідносив літературний процес і його тенденції з горизонтом читацьких очікувань, із традиціями рецепції в певному соціокультурному просторі. Здавалося б, що такому досліднику цілком природно дивитися на український літературний процес із точки зору класичного американського літературознавства, в якому вже давно поняття «культури» замінено на поняття «медіа», «твір» - на «текст», а автор постає наративною функцією на осі «реципієнт - текст». Зрештою, в західній теорії вже давно є усталеним погляд на текстуальний простір як такий, у якому існують різні автори (наприклад, несправжній, «удаваний» автор, автор як наратор, автор як письменник тощо). Проте дослідник говорить про потребу розглядати національні літературні традиції, послуговуючись індивідуальним підходом, а не шляхом накладання однієї базової теорії на global literature. Зрештою, саме такий підхід, на мою думку, перспективний, зокрема, коли ми говоримо про орієнтацію соціокультурного дискурсу на «unity in diversity». Остання концепція - класична модель пост-постмодерністичного суспільства, базованого на повазі до Іншого, на практиках постколоніалізму, ґендерних студій, інтеркультуральних та інтермедіальних підходів.

Розуміючи це, зазначу, що немає нічого страшного у збереженні якихось визначених традицією чинників у розвитку національної літератури. Коли один критик назвав мене як автора «Меридіану розуміння» «Великим Наратором», то мені здалося, авторові того дискурсу доводиться переживати якусь внутрішню невизначеність. Великий наратив - це не обов´язково маркер домодерного стану, великі наративи створені найбільшими європейськими та американськими модерністами, як Дж. Джойс, Т. Манн, М. Пруст. Великий наратив аж ніяк не є синонімом немодерності. А модерність у моїх розмислах - один із головних принципів, яким має керуватися сучасна українська література. Інша річ, що в нашій історії були «великі наративи» іншого ґатунку, скажімо, настанова на творення національно-органічного стилю за часів МУРу. Пославшись на фразу з моєї книжки «А війна і митець ніколи не можуть співіснувати в одному часі», той самий критик запитує мене у своєму опусі, як же бути з Уласом Самчуком чи Іваном Багряним? Цитую: «А як тоді бути з Уласом Самчуком («Чого не гоїть вогонь»), Іваном Багряним («Людина біжить над прірвою»), поетами-упівцями (І. Хрін, Юрій Липа, П.Гетьманець), Вадимом Лесичем... Тут можна назвати ще з десяток імен. Авторові «Меридіану розуміння» слід хоч трохи думати про предмет свого Наративу». Вже цей ригорично-повчальний фрагмент ставить мене в безвихідь, оскільки дискутувати з тим, що не має логіки, неможливо. Далі текст критика ще безглуздіший: «Нарікаючи й благородно обурюючись у книжці на  постмодерний світ, автор у газеті «Літературна Україна» за 24 листопада 2011 р. пропонує патріарха українського постмодернізму Юрія Андруховича висувати на здобуття Нобелівської премії. Де тут послідовність? теж складно сказати. Як може людина, що постійно наголошує на власному Великому Наративі, націоцентричності, повазі до себе і своїх національних святинь, висувати письменника, який паплюжив Котляревського, Шевченка і інших українських авторитетів (твір «Bad Company»), на здобуття найвищої літературної нагороди? Коли ж вірити Наративам Дмитра Дроздовського? Де закінчується фальш і починається оповідь від себе?» Голосіння про фальш і ламентації про «справжню позицію» часом досягають найвищої точки кипіння, коли критик не розуміється на процесах і тенденціях. Для мене Андрухович ніколи не був представником постмодерного світу, на відміну від Іздрика, чи не єдиного «чистого» постмодерніста в українській літературі. Дискурс Андруховича - постколоніальний, а постколоніалізм, якби пан критик мав знання із зарубіжної теорії, погано поєднується з постмодерністським станом речей, для якого властиві транквільність, а не обсесивна травматичність колоніального досвіду.

Мені дивно, як у свідомості сучасних критиків поняття «націоцентричності» розходиться з поняттям «модерність». Усе це тільки потверджує величезну плутанину, яка існує в нас із поняттями «народність», «народництво», «позитивізм» тощо. Подібні твердження критиків маркують національний дискурс як такий, що апріорно не може бути національним, націоцентричним. І з такою позицією розходиться практика існування Європейського Союзу, в якому націоцентричність зберігається в ірландців, шотландців, іспанців, греків... І це аж ніяк не розколює соціокультурний простір по осі «модерність - націоцентричність». Модерний художній простір аж ніяк не є таким, який дистанціюється від нації; національні проблеми були переосмислені, наприклад, багатьма польськими модерністами, як Ст.І. Віткевич або Ст. Виспянський. І це не провина, а природна потреба митця осмислювати національну буттєву проблематику. Інша річ, що це може бути не таким цікавим із точки зору читацького відгуку, проте все це потрібно вирішувати в кожному разі індивідуально, в конкретній культурно-історичній епосі та відповідно до певної традиції.

Деякі українські критики живуть у такому замкненому референтному світі, що вони, здається, настільки далекі від пульсу українського життя, як китайські мандарини від польських ксьондзів. Де Крим, де Рим, а де попова груша? - хочеться запитати у творців сучасного інформаційного простору в медіа. І той-таки Юрій Андрухович, якого я високо ціную як прозаїка, вдався до постколоніальної (або ж усе-таки антиколоніальної) іронії у своєму «Лексиконі інтимних міст». І чому мені ставлять за провину те, що у своєму сконструйованому просторі літератури я не маю бар´єрів між «націоцентричністю» й такими авторами, як Юрій Андрухович? Андрухович дає багато підстав для конструктивної критики, що відбувалося і відбувається. Зокрема, не завжди підставові висловлювання Андруховича як промовця, ньюзмейкера. Він пройшов складну еволюцію, він робив різні помилки, проте чи можна безпомилково іти до мети? Чи варто робити Андруховича якимсь ворогом літпроцесу?

У голові критиків, які до цього спонукають, дивовижна химерія і нерозуміння українського літературного процесу, такі критики не погоджуються з тезою, що мистецтво і війна не можуть співіснувати в одному часі», вони виступають проти національного дискурсу, але також вони мають якесь дивне загравання в великим наративом і дивний спосіб підлабузництва у своїй референтній групі. Їхня критика орієнтована на вихоплювання поверхових фраз і грі з ними в напередвизначеній концепції, яку я умовно називаю так: патологічна мультиплікація конфліктів.

Безперечно, Улас Самчук чи Іван Багряний належать до добрих письменників. Разом із тим, дозволю наголосити, що, на мою думку, в основі будь-якої художньої системи має домінувати принцип естетичності. Естетика - це відчуття, переживання Прекрасного (вже саме це поняття в дискурсі постструктуралістів чи постколоніалістів може видаватися химерним і позбавленим суті) в людині, яке підносить реципієнта над конкретикою, емансипує від абсурдності життя. Улас Самчук та Іван Багряний створили літературний простір, орієнтований на традиції «літератури факту», на епічне зображення історичної дійсності. Естетична вартість таких неоепічних дискурсів була продиктована конкретним історичним часом. Як і пражани, дехто з членів МУРу вдавався до стратегій перенесення «своєї України» в літературу, вони вибудовували те, чого не вдалося створити в реальному житті; змушені виїхати, ці митці зберегли для себе Україну в літературі (вже даруйте за цей пафосно-метафоричний образ, який не піддається жодному логічному поясненню). І стратегії такого письма докорінно відрізнятимуться від стратегій Оскара Уайльда чи Хорхе Луїса Борхеса. Це інакший тип письма, подібний на творення епічної саги. Рецептивні стратегії епосу відрізнятимуться від, наприклад, роману. Про це існує багато розвідок від Ортеги-і-Гассета і Лукача до Гілліса Міллера і Лоджа. 

 

P.S. Але «Меридіан розуміння» - маленька книжка про маленькі речі з трибу нашого життя. Все написане вище (я свідомий профанізованої спрощеності багатьох лише похапцем окреслених тез та алогічності свого дискурсу) жодним чином її не стосується.



Додаткові матеріали

19.01.2012|20:15|Події
Дмитро Дроздовський презентує «Меридіан розуміння»
04.11.2010|16:02|Події
Дмитро Дроздовський став лауреатом премії ім. О.Білецького
25.01.2012|12:38|Re:цензії
Про інфляцію та ляментацію
16.01.2012|07:36|Re:цензії
Майже без емоцій
18.10.2008|14:53|Re:цензії
Таємниця для чужих
25.05.2011|12:22|Re:цензії
Дмитро Дроздовський: Раджу всім перечитати «Державця» Макіавеллі, «Ричарда ІІІ» Шекспіра і «Проби» Монтеня
22.10.2010|13:11|Re:цензії
Дмитро Дроздовський: «Мені б хотілося, щоб якнайбільше людей читало/любило/розуміло поезію»
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери