Завантажити

І ГЕТЬ УСЕ ВЕРТАЄ НА КРУГИ СВОЯ...

* * *
і геть усе вертає на круги своя –
нема за що вчепитися в чужому колі
бо кожне з них мов замкнена сім`я
де в кожної своїх проблем доволі
а вище всіх дістатися по сходах
спіралі з тих відчужених кружал
нема вже сил бо на таку пригоду
потрібно мати ще й причинний шал
лишень самітники з віддалених печер
в судомі болісних офір почистять душу
відкриють шлях собі до вищих сфер
а я з подібними собі туди не зрушу
не з того що закутий у кайдани
чи самохіть прив`язаний до столу –
іншому приречено товктися на майданах
і кидати до натовпу палку промову...
та ж нині всі майдани спорожніли
бруківку трощать дикі будяки
але ж мантачити косу немає сили
а що вже мріяти про сходи на круги
високі світлі звабні бо незнані –
то просто свій пасок до болю закрути
в єдине коло власного вагання...
і щезне все за тим твоїм парканом
загасне навіть потяг до знання
закриється душі відкрита рана –
нічого не зробив не треба й каяття...
постів не треба і ходінь до прощі –
ніяких ліків для пропащої душі
коли вже сил нема іти на площі
і там толочити ворожі будяки...


* * *
ось так
ми йшли і йшли не маючи спочинку
до того вже стрімкого краю
що нас покрає й покарає
роз`єднанням на винних і не винних
хоч ми ніколи не були єдині
і навіть нині
за крок від ненажерної безодні
з якої виходу нема нікому
а мо` наприкінці сьогодні
знайдеться провідник і відведе додому
якого вже нема...
дарма
усе дарма за крок від прірви
а може там вже вирій
де душі пращурів живуть?
і там скінчиться наша путь?
як залишивсь єдиний крок до прірви –
то сумнів і вагання вирви
і всупереч ворожих зазіхань
прокинься і повстань
хоча б в останній мент до згуби
бо не сопілка кличе –
ієріхонські труби...

* * *
ми сьогодні усі – немовлята
і водночас – пожухла трава
і нема вже куди поспішати
і шукати для втіхи слова
про кого тепер перемови
про кого тепер продзвенить
коли ми останнєє слово
зміняли на зраджену мить
що мала б в собі розчинити
ту вічність що тільки для Бога
та падають зорі невмиті
за останнім пощезлим порогом
ми ж і на ньому спіткнулись
і враз опинились ні з чим –
будучини нема і забули минуле
наслідки є та не знаєм причин...
аби ж мамине слово згадати
аби ж думку якусь проректи –
перед нами й за нами загати
бо самі позбулись мети...

* * *
в палаці давнім браму збито
охляв паркет в бальовій залі
здавен забув і танці і музики
рипить від протягів безжальних
від кроків привидів сумних –
для них спинився час довічно
наче у сорочках гамівних
без рук і ніг і без обличчя...
що той палац всіма забутий –
летить до забуття сама Земля
летять і ластівки і круки
і дід старий і немовля
летять мовчання шепіт гомін
пахощі троянд й вино прокисле
увесь тягар земної втоми
з усіх її часів новітніх і первісних...
на все й на всіх чекає незворотнє –
як був початок прийде і кінець
якщо ізнову не почуємо укотре
із чим щодня звертається до нас
Творець...

* * *
за імлою –
саме на тім рубежі
тільки на світлій межі
де мала б кінчатися мла
існує інше життя
що цілком вірогідно
але ж сонце постало і видно
що не мороку ні туману
і нічого незнаного
навіть немає сліду
від отої межі зблідлої
що ніч сотворила своєю уявою
і життя там не інше –
не в гонитві за славою
а в праці заради хліба шматка
бо нічого ніде не дістати дарма...

* * *
тоді було
коли гуло
але ж тепера геть нічого
лишень послухати німого
що звавсь в минулому народом
та заблукав у нетрах з кам’яниць
його нема
і на прямих проспектах і за рогом
нема ніде й краплини із криниць
що так плекали щезлі покоління
нема нічого
тільки їдло і питво
для тих уламках з Божого творіння
із того
що колись іще гуло
а нині
тільки тирси тихий шурхіт
в степу порожнім
то відгомін
то не гуркіт...

* * *
оголене тіло тремтіло
на семи вітрах
предковічним степом
вони стугоніли
і на високій могилі
оголене тіло тремтіло
не від холоду
не від голоду
просто сили просило
у тих вітрів степових...
оголене тіло
від жаги тремтіло...

* * *
важка хода – здригається фортеця
і острога дзвенить до остроги
то в обладунках лицарі до герцю
ідуть і спрагнуть від жаги
ще невідомо хто із них поляже
чий кінь із відчаю помчить
і хтось один отой що “друже-враже”
нестиме кров гарячу на мечі
і той один зігнесь в коліні
і голову на власні груди покладе
аж поки погляд юної княгині
його до себе владно позове...
а поки що усі в чеканні герцю
і острога дзвенить до остроги
і дружньо лицарі розхитують фортецю
усі заспраглі зранку від жаги...

* * *
мовчить у піхвах стужавіла криця
щось мимрить стиха до туристів ґід
а тут колись кривавили зірниці –
дзвеніла кров мов осипався глід
першим морозенком зле підтятий...
рипить паркет вже немічно старечо
неначе згадує балів завзяття
але ж давно вже ніч –
не вечір...
ніхто листа із викликом не принесе
на дружнім вістрі списа...
давно скінчилося усе –
лишень чомусь ще човгають

читати