Завантажити

буде вона гірка
кожен із нас боїться онови
і кожен від себе кудись тіка
і не хоче стрітися з лихом
і тримає старе мов корову за хвіст
зберігає з минулого щасні крихти
а чи стануть в пригоді як прийде піст?
біль невимовний від чопа у роті
не вимовить й слова на захисть свій
ніщо не приходить на спротив
як до висхлого лісу палій
а треба доконче хоча і прикро –
згоряє в пожежі лихо старе
хоч згоряють разом і прадавні молитви –
а потім ізнов розпочать без того
що вогонь забере
із собою із димом з горячим повітрям
по білому світу за хмарами із дощима
лишити золу гіркувату для чорного світу
а між тими світами себе затримать
задля розмови з тобою
про біль давнини і страх до онови
про гріх восени і спокуту весною
і про муку одвічну розмови
з тобою...

* * *
без наміру невмисне ненароком
яким ще словом визнати провину
що я ступив необережним кроком
без дозволу на твою половину
твій подив щирий
воднораз співчуття
мою розгубленість голубить
і вірити не хоче в порух навмання
дійти в твоїх обіймах аж до згуби...
я жалістю сполоханий на спалах
згоріти згоден зразу на твоїй долоні
але тобі того вже буде мало –
і тихе полум’ям тремтітиме в полоні
аж поки вічність промине
не зачіпаючи мене...

* * *
минувся той короткий час
коли твоя простягнута долоня
нікого з двох із винних нас
не спромоглася витягти з полону
давнішого за нас обох...
разом були ми зовсім неправі
окремо – кожен захлинався правотою
а час точився
наче по весні
засніжені чуття із талою водою
стікали геть до моря забуття...
струсила пелюстки сумуючи калина –
минувся час і всі мої чуття
лишень у відчутті нічийної провини
і важко подолати гонорову неміч
і першому піти навстріч
з коротким ніжним вибач
аби ж то впала машкара з облич
щоб все зруйноване постало...
от тільки б вже запізно не було
бо так часу замало
зібрати знову що спливло...
до витоків із чистого джерельця...
до дзеркала побитого на скельця...

* * *
неполохане слово ласкаве
ще тільки скинеться подумки
а ти вже зітхнеш
і вдячну сльозину зрониш
наче дощик за обрієм
квітку заспраглу зросить
далеку незнану небачену
мо’ й найчарівнішу в світі цьому
але ж і слово моє ласкаве
неполохане
в подумках...

* * *
твоє слово
навіть не вимовлене вголос
зі мною весь час оберегом
(знаю про те чи ні)...
твоє слово
навіть не вимовлене вголос
не дає мені з’їхати на узбіччя
(знаю про те чи ні)...
твоє слово
навіть не вимовлене вголос
вертає мене із мандрів додому
(знаю про те чи ні)...
твоє слово
моє родинне вогнище
і вся Вітчизна –
маю про те знати...
* * *
і довгий день –
дарунок долі
як світла свічечка стече поволі
під образами
з Вашого життя ...
згорить усе –
і стрижень каяття
і віск колишньої сваволі...

* * *
жебракує на висхлих асфальтах
загорнута в чорну жалобу
відтята від тіла
вже й зчуженіла
але ще своя журба
а в піддашному затишку
розіп’ята на п’яльцях
біла моя душа
і ніжні жіночі пальці
гострою голкою роблять боляче
і кривавиться шовк у хрестиках...
в тихих радощах плачу мовчки
і навіки з полотном зростаюся
калиновим кетягом...

* * *
у мене нічого нема
крім твоєї ранкової усмішки
коли ми вітаємо одне одного
після розлуки на цілу ніч...

у мене нічого нема
крім твого зітхання увечері
коли прощаємось одне з одним
на довгу розлуку на всеньку ніч...

у мене нічого нема
крім тебе...




У ПЕРЕГОНАХ ІЗ ЧАСОМ

* * *
у перегонах із часом
що тривають вже цілу вічність –
кілька життів поспіль...
повсякчас
хитра хвилина хапає
зваблива мов дорога
та мов дорога згубна
ота дорога
що виштовхує з дому
облудою ласкою обіцянками
прагне розсіяти по світах...
де ж ти
українська моя Аріадно?
де ж твоїх ниток клубочок
для вороття з лабіринту
зваб чуженецьких?
немає нічого
лишень вітри
одночасно на всі сторони світу
несуть тужавіти
листя іще живе
з нашого дерева...

* * *
років з десять потому
тільки відлуння з гомону
бо всі слова зношені переношені
порохом забуття припорошені
і зовсім довкола журно тихо
навіть сумує в самотності лихо
немає кого взяти в обійми
блука спорожнілим обійстям
скімлить
негодованим кошеням бездомним...
років з десять потому
чи буде бриніти відлуння із нашого гомону?
десять років хіба поріг
за який переступити не зміг?
десять років життя в самотині
на вільних землях забутої вже країни
чиї пропори на вітрах іще мають
а вільну землю чужинці крають...

* * *
немов сумуючий за серцем дзвін
надтріснутий падінням з висоти
до бур’янів де в’яне восени полин
сивіючий посеред гіркоти...
але чому “немов”
коли насправді плаче?
хтось сльози назове лишень дощем
хтось зовсім не почує не побачить
і ще когось легенько полоскоче щем
з нічого –
бо ж усе було в минулому столітті
коли серця виймали у батьківських дзвонів
а пам’ять блазнювала у пошарпанім лахмітті
смішками захлиналась маскувала стогін...
невже то я мовчу й нікого не тривожу словом
усе-таки немов той

читати