Завантажити

куряві де скурвились краяни...
кому здолати
порожнечу спалених полів
і заспанність прабатьківських криниць
невже наш рід настільки вже змалів
що вже не сіяти не жати жита і пшениць?
кому здолати
забуття
у попелі присохлім віднайти жарину
роздмухати вогонь у вогнищі родиннім?
кому?
мовчать і винні і невинні...

* * *
ось живу на безлюдному острові
серед моря галасливих людей
зрідка злітаючи з хвиль жалять гостро
краплі солоні крутих ідей
ніде не сховатись від тої напасті
мій острів малий острівець
і хочу не хочу але ж почасти
щось доліта від зчуженілих сердець
підточують хвилі мій острів
сонце сушить кроплене тою водою
з ідейної солі вже грубезна короста
обладунком блищить...
чи до бою?
тільки в панцері тім звестися не зможу
там в одне сплелися ідеї різні
непримиренні й настільки ворожі
і хапають вживу не у візіях...
аби ж пальму одненьку зростити
аби видертись на самісінький верх її
а потім хоча б у розбитім кориті
пливсти супротив морської стихії
і мати надію сліпу і безтямну
що не привидівся з пальми інший острів
якого колись досягну дістану
де іншого втішу відлюдника просто
словом своїм що прокинулось
серед моря людей галасливо німотних...
аби ж трохи туман розвиднився
аби ж бачити острів навпроти...

* * *
так само сонце світить
так само росте трава
та правди нема де діти
що тебе між нас нема
може ти десь поїхав
мов у відрядження не до тих
а між нами відлунюють сміхом
кпини твої над світом лихих
де ж та межа між світами
де ж та прозора мить
між подзвоном і дзвінками?
не видко її хоч вона кричить...
так само сонце світить
так само росте трава
не в’януть не в’януть квіти
хоч тебе між нами нема...
* * *
як незворотно знову осінь йде
ось проминула браму і подвір’я
таким вже є життя
немов просте
але ж диви – ховається у чуже пір’я
таке просте
й близьке до глупоти
ніхто й ніяк ще не сховався в часі
якого не спинити не відволікти
який ніколи не міняв своєї іпостасі
ні перед ким...
схилюсь і я
до ніг величності сумної
здавен нуртує часу течія
і осінь там не зовсім головною
бо скаже остаточне слово
крутіш за всіх володарка зима
у цім житті та в часі цім...
ізнову
колись ще буде інший час
а може навіть і часи
й тому хто там згадає нас
іще сьогодні руку подаси
під шелест тихої ходи
осінньої пори
принишклої води...
лишень свій переляк тихенько підкори...
і потім замовлянням на останок –
підходь і осінь
тільки не засмучуй
я теж вже вийшов на притихлий ґанок
на зустріч з нею неминучу...
* * *
нема дороги
що вперед і що навспак –
і там і там підступною стіною біла мла
немає в ній
і натяку на жодну із ознак
аби вгадати що вона в собі хова –
високий мур провалля чи місток
чи вогнище яке давно вже захололо…
провалля – не зібрати там кісток
а вогнище – скінчилося чергове коло
сорокових блукань по сорок років
із кожним обертом вертаєш на круги своя
де тільки чорний полиновий попіл
й ніякого відлуння з давнього життя…
нема дороги
що вперед а що навспак
згоріла зірка провідна –
останньої надії світлий знак
тепер тупцює колом
товчеться біда…

* * *
мов сплеском згадок доранкових снів
коли точилася душа до самоти
коли із вічністю вона була на ти
вагомість дивна зазвичайних слів
постала
повагалась
щезла –
а дарма
що зовсім утекла до витоків од стоків
до заповітів тих іще пророків
котрих здавен між нами вже нема
хоча...
щось є таки – оцей слабкий відгомін
що іноді збентежить снами душу
наїжену самовдоволеність на мент порушить
щораз лишаючи на роздум спомин
про давнину...
дарма
бо ж витоків уже нема
пожухла всохла і новішая трава –
бо там давно
замулено прадавнє джерело
над ним брехнею зрадою тверда короста...
тепера вже не просто
вертати на круги своя
хоча іще не вмерли прадідів слова
які іще живуть
нехай посеред доранкових снів
шкода
що вдень бракує заповітних слів...

* * *
на круги своя
на рідні кола
де є журба де плач і сміх
від чого часто в серці коле –
там зупинився час для пращурів моїх...
зайти на мить
а проминуть століття...
невже того так прагне втомлена душа
втекти від сорому від сміття
до залишків найпершого коша?
втекти...
і ось летить вперед тим дивним колом
до зустрічі зі власним першоджерелом
де народилось і гукнуло перше слово
коли весь рід обідав за одним столом...
втекти...
втекти із нині з болісного виру
комусь отут лишити право на борню
комусь віддати і надію і незламну віру
і навіть іскру з непогасного вогню...
втекти...
забути про меча...
але ж –
чи приймуть рідні кола втікача?..
на все свій час
для кожного із нас –
коли ще точиться борня
вертати рано на круги своя...







УРИВКИ ІЗ РОЗМОВ З ТОБОЮ

* * *
“я мав би приїхати вчора
але зупинився спохмурений день
зав’язавши на вузол тугий
приспану стрілку годинника...
крихкими краплями
з вузької шпарини зраненого тіла
набрякало вчора
в оболонці прозорій надтріснутого сьогодні
аж поки не викінчився
і знову не

читати