Завантажити

вперше
а може востаннє
спалах миті
вічність освітить
оріянці гукнуть з-за плеча –
не журись!..
і реальність із казки
із грецького міту
враз поєднає сьогодні й колись…
одвічний втікач від рідних руїн
ось ізнову
спину вогнем пропікає
озирнутись боюсь
до повалених стін –
чи Батурин кривавить
чи Троя щезає…

* * *
болить безсмертна течія
в розмовах як дозвілля
і ти
причинний мов оживлені химери
з руїн ґотичних
з вулиць що пощезли
в дощах які все йдуть і йдуть
навзаєм із снігами
за тою бистриною
в якій із гір вода тече
безсмертна і одвічна
що живить всіх живих
мурашку і людину
і стовіковий тис нетлінний
й тендітну юну бадилину
усе знайоме знане до нудоти
і чорні діри невідомих таємниць –
усе болить в безмертній течії
з нізвідки в нікуди
а ти
словами граєшся які
так хутко на долонях тануть
немов оті сніги
що живлять всіх живих...


ЖАХИ РАНКОВИХ СНІВ
1.
обережно стежку намацує
ще не натомлений промінь
ранкового сонця
листя ще тихо шепоче
відлунням минулих снів...
ідилію третього дня творіння
розриває громовий гуркіт –
сунуть на першоліс
залізні потвори непохмелених лісорубів...

2.
плине ріка поволі
неквапом
аби не розчинити свою неповторність
у морі
брижі дрібні завмерли на плесах
заплямовані бризками сонця
високо-високо
чорна цятка завмерлого птаха...
ідилію п’ятого дня творіння
розриває громовий гуркіт –
залізні потвори сповзають з берега
будувати високу греблю
аби зовсім спинити річку...

3.
серед степу від краю до краю
шепіт шовкової тирси
ще зовсім юної і зеленої
ще жодна стеблинка не вкрилася
сріблом сивин
юнак із юнкою вдвох серед безмежжя
стрічають схід сонця...
ідилію шостого дня творіння
розриває громовий гуркіт –
сунуть залізні потвори
орати
орати
орати...

* * *
кричи волай
хай облітають крики видноколи
все ‘дно нема кому відколи
почути розпач твій
і висхне плач
згорнеться у сувій
посланням у далеке невідоме
можливо
ще вернеться колись додому
нащадком до пощезлої дідизни
як на пікнік або ж на тризну...
проте
про мене учта буде запізніла –
давно відшелестіли навіть крила
ворохобників-птахів
бо вже ніякої поживи –
злетів із попелища навіть попіл сивий
вітри його далеко віднесли відколи
як давній розпач мій за видноколи...
кричи волай...
стікає розпач поза край...

* * *
пусте –
життя іще не пустка і не пастка
ще вільний степ у ковилах зелених
ще не змарновано любов на ласки
ще друзі озиваються до мене...
пусте –
ще не орати і не сіяти пшеницю
нам ще довгенько у незнане мчати
не озираючись на батьківську криницю
з першоджерельним холодком від м’яти...
пусте –
іще безжурно тут полощуть віття
у праставках прадавні верби
ще тільки починаються століття
ще не пройшлася світлим скверна...
пусте –
ще не зродилося хотіння і уміння
іще не зводили ні храму ні фортеці
іще не розкидали по степах каміння
йдучи на брата брат в кривавім герці...
пусте –
хотілося сказати знов і знов
і вільним степом ще безтямно мчати
але кривавить зраджена любов
і небо хмариться крізь чорні ґрати
і світлий спомин ні до чого
і на сьогодні на змахнеш рукою –
так пусте –
бо щось озветься з давнини святої
і мак із крови предків проросте
і вітер степом пісню понесе
нехай і тихо здалеку
але почую те
ледь чутною луною...
комусь – пусте
комусь – не те
я ж непокритою хилюся головою
коли беру в обійми
вільний прабатьківський степ...

* * *
хтось вороном кряче
хтось удає сліпого
в кожного власна вдача
але ж нічого нового –
б’єсь о прибій скеля
вгору дощі ідуть
замість підлоги стеля
брехнею живе суть
усе як було і донині
від народження світу колись
так само ще всі винні
хоч дехто зрідка моливсь
бо надто рідко заходить месія
і то не на кожен поріг
хай вітер літо снігом завіє
хай свище над братом батіг...
тому і досі вже всі причинні
один одного до чарки зове
а потім ізнов усі винні
добре зробили чи зле –
нечисті читають молитви
отара пасе чабанів
і грають блазні в криваві битви
в найкращому зі знаних світів
де ніщо не змінилось одвіку
де в простому живе парадокс
і спиняються з подиву ріки
як вогнем розіллється мороз...

* * *
прокинулася перша брунька на каштані
а на зворотнім боці Кулі впав болід
болючий спалах закривавив рану
і переплутав достеменно захід-схід
не спалося відлюднику в самотнім домі
коли сніжинка перша соромлива біла
прозору краплю залишила на долоні
а в мене за вікном гілля схилилось –
брунатна брость лакованих горіхів
а на зворотнім боці Кулі весна ізнов
а в мене за вікном ізнову біле лихо
нагадує що час біжить
аж тужавіє кров...
вже стільки обертів на вісь змотала Куля
аж розхиталась вісь – гойднулася Земля
тріщать будинки у містах по селах і аулах
і під важким піском з пустель вмира рілля
останній плугатар ще не цурається роботи
хоч марно все –
ізсушений пісок тече під леміш...
безсоння? сни чорніші від скорботи?..
усього досить упереміж меж і між...
прокинулася перша брунька...
ПОПЕРЕДУ

читати