Завантажити

туристи...

* * *
згинається знехотя лук
проти власної волі
тягне його тятива
і стріла
не шукає шпарин
в сліпучому сяйві металу
влучно влітає крізь отвір для ока
і падає долі
ворожий осліплий стрілець...
хто ділить людей на своїх і ворожих
і недругів сіє поміж своїх?

* * *
вже немає бойовищ
і бійок кривавих
і брязкоту зброї з ворожих сторін
ніхто не вола
про ганьбу чи про славу
і не бамкає болем храмовий дзвін
в чистому небі
ні хмарок
ні диму пожеж
тільки прозора нейтральна блакить
за сім видноколів заллята без меж
мов щастям незнаним спинилася мить
бо ратник останній з останнього бою
вмитий росою
навзнак лежить.

* * *
чи варто збирати каміння
поруйнованих віком фортець
коли зі старого сумління
вже нічого на денці сердець?
чи варто згадати молитву
тому – хто забув навіщо
тому – кому неба не видко
тому – кому крадене ближче
за давнє своє і забуте?
поросли дерезовим плетивом
давні вали і редути
десь в часових заметах
гомін слави і величі
і двигтіння оружної сили...
скотилась сльозина від немочі –
не підняти жодної брили...

* * *
стара погорда і не зовсім зла
а навіть трішечки шляхетна
ховає біль душі неначе мла
маскує неосяжність степу
я тішусь вічністю роздолля
я чую скрізь прадавні голоси
у шепті тирси полину тополі –
а ким сьогодні ти єси?
я той ким був і ким я буду
посеред перегонів часових
зневажу зайд і не сприйму огуду
ні вірних друзів
ні ворожих вартових...
не прикидатимусь довірливим наївним
не хизуватимусь прадавнім родом
не загублюся в часових завіях –
я просто вічно серед тих
кого здавен зовуть народом
кого створили ці степи...
але
чому бентежать давні голоси –
а ким сьогодні ти єси?...

* * *
хоча в туманах осінь заблукала
та не втече від сивини зими
якщо із Півночі сусідської навала
зібрала силу вдертися в мої доми
вони у нас здавен відкриті
подвір`я наше завше прохідне
тому були нерідко биті
ще і чужинцям кланялись за те
немов несли вони до нас науку
як гідність зберігати у ярмі
складаючи пісень про тихі муки
про щастя бути вдома у біді...
так нерішуче осінь опирається зимі
занадто мляво наче зовсім неохоче
немов до страти присуд вже висить
і всі листи і листя сніг толочить
і задува заметом ту останню мить...

* * *
віддаруй мені степ
отой прабатьківський
що втерявся і краю
що бентежить у снах світанкових
шовком тирси старої
ночима про щось шелестить...
віддаруй мені степ
де боввани камінні
на високих могилах
приховану пам`ять
із прадавніх сторіч
для когось іще бережуть...
віддаруй мені степ
де згубились мої сліди
з усіх попередніх життів –
я пройдуся неквапно
збираючи давні століття
миттєвими згадками блискавок
з грозового чорного неба...
віддаруй мені степ...

НЕ ВПІЙМАНА МИТЬ
я не впіймав ніколи жодну мить
хоч кожну прагнув ізловити
бо вічність з них складає сам Творець
я все іще хапаюсь а вони щезають
я все іще ловлю невтомно без спочину
немов для мене всі вони останні –
хоч марне те даремне і пусте...
спробуй зловити доща по краплині
або ж по сніжині хурделицю люту
чи наступ спинити нахабній пустелі
до долоні збираючи кожну піщинку...
минають роки у примарній гонитві
хоч жодна іще не спинилася мить
навіть ота – пречудова
котра іздавна вабить до себе
котру іздавна ніхто не зловив
бо марно даремно пусте...
але ж я усе-таки прагну жадаю
без найменшої втоми впіймати
і до п`ястука стиснути пальцями
хоч якусь невловиму миттєвість
нехай і не ту –
пречудову...

* * *
зове усмішкою спокусниця лиха
і тільки острах гостро щемить нас
тримаючи подалі від гріха
але і він покине враз
коли надійде слушний час
і чорний крук крилом над нами замаха
однім крилом самотнім наче ніч
і збудить і позве покличе в чорну таїну
де вже не буде людських протиріч
де ніч панує де немає сну
де істину втрачають не одну
де ні потилиць ні облич...
аби знаття
чи до гріха
зове у ніч спокусниця лиха...

* * *
з кам`яниці на десятки поверхів
вузеньке віконце до широкого світу
а в кам`яниці ніякого людського подиху
тільки самотній солом`яний дідух
стереже пощезлих душ зникаючий дух
де ті душі поділись?
завіялись де?
отам
де ніхто зкам`янілих не жде
на вільних вітрах у безкрайніх степах
у шепотах срібної тирси
де серпанком прозорим століття зависли
над могилами
над курганами
зі світанками полум'яними
із жайвором безтурботним…
а в кам'яниці тільки дідух скорботний
і вузеньке віконце наче бійниця…
на десятки поверхів кам'яниця…


* * *
лишень у тихих незворотніх снах
час іноді легенько на минуле верне
на береги що оберегом обступили став
коли ще шелестіли давні верби
тим снам дістатись міста важко
бо височіють скрізь муровані застави
і не здолати їх ні лицарю-звитяжцю
ні неофіту який зі степу тягнеться по славу
камінні скрізь і душі і доми
і штучне світло розігнать не може ночі
хоч ми спимо
та стріти давнє не

читати