Завантажити

народився час...
із вчорашнього тільки одна
тремтлива Зірка не вгасла
чекаючи на зустріч із тобою
а ти
щезала у зовсім іншому вимірі
ще того давнього вчора
коли я все їхав та їхав
до тебе
у зачарованім колі часів...

* * *
надія крихітна крихка
а тягнеться до берега твого
льодком змережаним
твоїми предковічними словами
тремткою кригою
ступаю обережно
у вечір стужавілий давній
дістатись прагну
спраглий від задовгої розлуки...
от тільки б втриматись
на тонкому льоду
прозорої надії...

* * *
я повертався додому поволі
і довго безгучно гупав
в одвірок де не було дверей
риска прозора умовніш від слова
відтяла мене від тебе
про мене – вчора ввечері
про тебе – у позаминулім житті
і от вже нема
ні дверей
ні одвірка
ні паркана
ні мурів –
умовна риска замість усього
нас розділяє надалі
хоч я все той самий хлоп
що вертає додому із вчора
тільки що чуб ріденький
і очі із небом осіннім
тільки не можуть натомлені ноги
підняти похилене тіло
над тою колючою рискою
що ти натягла необережним словом
над нашим іще порогом

* * *
зі слів прозорих
ти в`язала ажурну розмову
більш подібну до монологу
незламної героїні
з останньої дії
трагікомедії буднього дня
але ж я
вже нидів самотньо у темряві
бельетажу
і нічого не бачив на сцені
навіть сумними зітханнями
не намагався розмову підтримати –
а може тобі було б досить
хоч би слова одного
вголос мовленого
але не знав якого
тому і не чув і не бачив
твоїх праведних слів...

* * *
за чорними шторами ночі
шелестіли дощі нескінченні
калюжами човгали сни
неохочі
завітати сьогодні до мене
і принести гостинчика –
ось тобі друже на втіху...
там під каштанами бавилась осінь
прикидаючи листям горіхи
їй було не до мене
і досі
ми із нею
як два вороги
тільки такі
що не мають охоти
що не мають снаги
повстати на спротив –
отій
що нас поховає в сніги...

* * *
осінь суха шелестіла
здіймаючи порох на хідниках
товклася під вікнами
несміливо
тримаючи пам`ять про літо в руках
досі дощі оминали місто
щоб не змити твої сліди
прихованих впалим листям
від незнайомої ще біди
котра завше проходить за щастям
хоч ніколи його не буває багато
тільки ніколи мені не вдасться
щастя сховати за ґрати
у храмі який збудував би мріями
тільки для нас – єдиних у світі
до якого зайти ніхто не посміє
але ж ти десь пощезла у літі
і до мене
осінь прийшла самітня...

* * *
за все без винятку плачу
монетою дзвінкою
неначе із нещирого плачу
бряжчить розплата довгою луною
за все без винятку й мені платіть
за слово дружнє і зобиду
за щасну провесінню мить
за гіркоту старого встиду...
але ж ми так пов’язані
взаємними боргами
і день і ніч разом в глухій облозі
ніхто й ніщо їх не поділить
поміж нами
як і самі вже здавна не в спромозі...

* * *
напівсвітло чи напівпітьма
і на їх межі мара блукала
щезаючи немов тонка свіча
за чорним з ночі покривалом
а потім ранок роз`єднав
напівпітьму із напівсвітлом
розлив у різні боки той розплав
в якому догоріла непомітно
затаємничена мара
чи вигадка її самітня...

* * *
твої вар’ятські варіації
наче скерцо дощу
по шибах прозорих
посеред ночі у липні
коли темінь налякана
чеканням наступної блискавки
коли тиша налякана
чеканням наступного грому
коли ринви тремтять уголос...
прокинулась у роялі
клавесина старого печаль...



* * *
чуєш кохана панно –
останній день відійшов
і твій шепіт вчорашній
вже не поверне моїх молитов
вже жодного слова не відтворити
сьогодні стало усе запізно –
завчаю нові молитви
у храмі де знову завізно
повно гомону і плачу
зійшлися з усіх усюд прочани
і я серед них клячу
з останніх останній поганин...
та срібно-печальний подзвін
твоєї душі не зачепить –
згасає і плач і гомін
і знову вертає
вчорашній вечір...
чуєш кохана –
вчорашній вечір...

* * *
ті декілька хвилин
зненацька хвацько
подарованих колись тобою
досі гріють
наче свитка
скинута із панського плеча
на спину вірного холопа...
ті декілька хвилин
мені здаються завеликі –
ти знову
як у давньому колись
ще в недосяжній величі своїй
хоч наче поруч
а така далека...
ті декілька хвилин
для чогось
тривають й досі...

КИЇВСЬКА ОСІНЬ
десь приречено степ догорає
а в Києві знову дощ
змагається з водограями
серед безмовних площ
відбуяли свята і літо
осінь грається з листям
десь у полі розсохле корито
чи може чиясь колиска
кому вона стане в пригоді
до виднокола й живої душі
а давні людські городи
позаплітали сумні спориші...
десь приречено степ догорає
а на Київських схилах дощі
ти мовчиш –
в тебе літа немає
ти не любиш ходити в плащі...
що поробиш –
наберися терпіння
і віри в наступну весну
аби кинути знов до землі насіння
аби пісню згадати ненароком оту
про давнє що знову буде постане
як вернеться осінь на Київські схили
з дощем і плащем і плачем останнім
із тим кого відлюбила...

* * *
сама спонукала мене до розмови
хоча вже зараня відчула
що

читати