Завантажити

спроможні ми…
а може
просто зкам'яніло неохочі…

* * *
нелюдський біль витримує людина
коли болить і тіло і душа
коли на ніч перейде днина
де місяць у дірках
так схожий на протертого гроша
і без думок поет мов молоде
та втомлене лоша –
словами перетятий зрадою побитий
і зойк останній неба не дістав
пляшки порожні –
все розлито і допито
нема згуртованих шерег немає лав
і змулився і висох давній став...
та що старі ставки чи вічні ріки
коли вертає час до витоків своїх
і тягнуться за ним бездумні просторіки
і кожен зболений за них...
стече туди молитва
разом стече
і незамолений
останній гріх...

* * *
і наче раптом вдарило під пах
і наче блиснуло в очах –
біль так кричав і навіть пах
неначе вітер в дідових степах...
я знов із пам`яттю насамоті
у горобину ніч причинну
де мусив я напомацки іти
шукати власну пуповину...
іду –
немає ні доріг ні стежок
лишень за буєраком буєрак
ніщо мені тут не належить
а чорні хмари пильно стежать
коли піду собі навспак...
і як мені із пам’яттю себе ділити:
вернути в нині чи вже далі йти
або ж уклякнути на довгі миті?
все’дно кружлятиму в століттях
причинний з пам’яттю на ти
захмільний обнімусь запанібрата
з усім прадавнім колом родовим
постало ж бо так нагло болісно завзято
що треба вже самого себе розіп’яти
на тих віках де сльози кров і дим...
крізь всі дими пожеж
навпомацки...
авжеж...
собі на зустріч посеред сторіч
з самим собою віч-на-віч...
як боляче полуду шкрябати
із власних віч...

* * *
хапає п’яти холод хідників
за всі здобутки має бути вже розплата
бо час таки наспів
й помітив те студеним знаком –
усе зійшлося до пори
коли померзли водограї
коли не чути літніх гроз
є тільки білі прапори
що мляво снігом душу обгортають –
сама довершеність і без погроз...
кому сварити і лякати
коли загасли всі вогні
коли зима постала панувати –
зійшов з коня у білій млі
та вкляк Богдан біля Софії
але запізно мудрості прохати
коли зморожено надії
і десь в чужих снігах остання щезла хата...
лишився тільки холод крижаний
що захопив новий
ще не похрещений Хрещатик
і загортається хідник в сувій
і кришиться старий каштан від болю
і шар за шаром
чорний лід ляга
на давню білу Волю...

БАЛАДА ПРО ВТІКАЧА
а суди його Бог –
шелеснули слова наче відчай
і суди його Бог –
завмерла сльоза на обличчі...
тільки сурми іще не заграли
іще час відміряли старі дзиґарі
ще у рідному краї ворожа навала
і він ще тікав на баскому коні...
десь за раменами десь за лісами
стугоніла ще битва кривава
і він ще тікав без жодної рани
ще не звідав хули і неслави...
коли ніч навкруги байдужіла
в небесних глибинах завмерли зірки
то кінь вже спіткнувся в знесилі
й господаря скинув на іншому боці ріки
і падав втікач із високої кручі
гойднулась назустріч йому Земля
і тишу принесла дзвінку і болючу
із того близького і недосяжного вже даля
де повстанець упав наразі останній
і ворог уже доспівав переможних пісень
......................
потім сходило сонце багряне
і знову приходив для когось день...
а суди його Бог –
шелеснули слова наче відчай
і суди його Бог –
завмерла сльоза на обличчі...

* * *
і не впокорена тривога
вже котру поспіль ніч сичить
і я збентежений від того –
стікає з прапора блакить
ляга на стигле золото пшениці
і має вже зеленим знаменом
ізнову схід іде
ізнову стогне криця
поміж добром і поміж злом...
згорить усе –
зерно й полова
вогонь пройде корінням й верховіттям
і втопче час череп’я знову
в трипільську глину на століття...
колись нащадок невідомий
візьме до рук орнамент дивовижний
мов згусток снів
немов одлуння грому
неначе тінь тонкого стрижня
якого як і не було ніколи
тому і щез народ в пісках і глині
безмовний
і на відчайдушний спротив голий...
чому і що
а може – хто
мене тривожать нині?..
кривавить сонце схід
і курява встає до неба –
ізнову схід і північ йдуть в похід
бо ж їм від нас
ізнову крови треба...

* * *
в подертім ореалі тої Слави
що проминула невідомо як й коли
хмільний запал знов збуджує уяву
що ми здавен великими були...
і не журіться кревні браття
нехай уява
коли вже споминів нема
бо час розвіяв й попіл із багаття
знов не запалиш –
іскриноньки катма...
уява ж будить почуття незвичні
знайти в безлюдді дружнього плеча
і разом на кругі своя по Славу предковічну...
знайти б коня
знайти б меча...
знайти і пам’ять наче іскру в потойбіччі
і повернутись з нею в цю годину забуття
і запалити вогнища величні
для стрічі Слави давньої без вороття...
хмільний запал минає миттю
уява щезне мов роса на сонці
лишень постане Слави тінь в лахмітті
мов блазень у кривій коронці...

* * *
черевики важкі непідйомні
я стою запечатаний до асфальту
а повз мене течуть незнайомі
в розкішних манто і подраних пальтах
я у часі застиг незворушно
як і час мій застиг збайдужіло
збирає толока тих різних подушно
а мене зачепити несила
мій час віддзвенів і застиг
до іншого виміру скинутий наче
я

читати