Завантажити

давній дзвін без серця
і тріщина ота розчахлася й постала ровом
без ніякого містка до тих що рушили до герцю?
немов...
але ж я не мовчу шукаю стежку
як вийти до своїх на інший бік
аби не скніти серед боязкої решти
бо ж там ніхто боротися не звик...
минає час...
сплива за роком рік...
все ширше рів і вже не видко дна...
ховається в тумані стежка рятівна...

ДОРОГИ
“...в кожного своя доля
і свій шлях широкий...”
Т. Шевченко
доле ж ти доленько...
це в кого – матуся
а в кого – мачуха зла
це в кого – задовга
а в кого – надто коротка
нарешті у когось – і зовсім ніяка...
і шляхи у кожного теж
ой як відмінні...
для обраних –
широкі ще й за обрій сягають
а в кого –
на прірвою плай обірветься
а в кого –
собача стежка плутана через болото
а в кого –
льодове безмежжя
інколи від сполохів
сяйвом оздоблене...
хоч на мить
а ступав на кожну
і розтяглися ті миті
на все життя...
а треба вертати додому
як кожному
в кого не всохла на порох пам’ять...
шукаючи стежку
на круги своя...

* * *
я ізнову над хмарами чи поміж хмарами
але певно вже серед ночі
майже поруч мають бути сузір’я
що гомонять між собою стиха
на тему цілком буденну –
про вічність...
як би я не хотів
не зможу до них догукатись
бо згасну наразі
чекаючи вічність на відповідь
а літак вже іде на посадку...

* * *
що розлуки що стрічі
кілька вигуків кілька сльозин
якщо стрічному не дивитись у вічі
відчуєш свободу мов знову сам-на-один
як серце не звикне то розум підкаже
що зайвих емоцій занадто в житі
не звинуватить ніхто в епатажі
бо залишуся сам-на-один у пітьмі
те світло роз’ятрює – видко всі рани
і та що кривавить і та що в рубцях...
тільки ж ніде сховатись – вривається ранок
і сонячний промінь б’є по очах...
когось після ночі між нами не буде
хтось далеко – світ-заочі мовчки піде
тільки в одного
зненацька розчахнулись груди
і яскравіш за сонце палало серце старе...
потім висохли сльози
і знову німота –
літнім болотом і лютим морозом
неначе водночас заліплюють рота..

* * *
на білій стелі
плями моїх думок
лежу горілиць –
геть нічого не чутно
крапля по краплі відлічує час
зникаючи болем в розрідженій крові
з кожною краплею день проминає
їх стільки було на моїм віку
тільки краплі прозоро подібні
і розгледіти там не можна
ані злого ні доброго – все ніяке
і більшає біль від ніякого зніяковіла
з кожною краплею розріджує кров
точаться дні без спогадів у минуле
і вже на всю білу стелю сіра пляма
наче надходять вечірні сутінки
де змішаються всі думки до ‘дної –
коли вже впаде заслоною
остання крапля з останнього дня
із розчину підсолодженого глюкозою
бо все інше гірке
наче життя проминуле...

* * *
у маленьких людей
минає життя в довжелезних чергах
по хліба шматок
по води ковток
навіть з ночі займають чергу
по квитки на невідомий транспорт
аби дістатися край світу
якого на нашій Кулі
нема...
може буде колись...
а в маленьких людей
і нині
купа великих клопотів...

* * *
проминули часи
коли падало з неба каміння
наче манна небесна із Божих долонь
для чорних драконів
що видихали сумлінно
спопеляючий Землю вогонь…
проминули найдовші часи
аж збідніли Боги на небі
навіть манни дрібної
для голодних дітей
не скинути їм хоч і треба
а колись сорок літ годували
цілий народ
що тікав із полону…
проминули часи
і втомлене сонце готове до скону
нехай вибухає
на планетах нема вже життя –
ніхто вже не хоче тікати з неволі
і для кого потрібне якесь майбуття
коли проминули часи
де в'язні тяглися до волі…

* * *
нестерпна зимо віддзвени
своїми гострими снігами
жадано весно пом’яни
нескреслих світлими словами
отих
навічно вмерзлих у льоди
без покаяння без ганьби
отих
про кого згадки вмерли поміж нами...
задовга зимо відійди
нехай весна
провадить учту запізнілу
і кожен знову мовчки несміливо
прошепче тихо слово каяття...

ЧАСОВІ ПЕРЕГОНИ
1.
колись було
але минулось
лишень у пам’яті тремтить
немов старенькі дерев’яні сходи...
я дістався найвищого неба
але не спромігся затриматись і на мить
не вчепився за нього
ні руками ні кігтями ні зубами ні хіттю
почав падати стрімко з отих висот
падав з прискоренням
навіть проскочив рівень
попереднього існування...
2.
таки було
але тільки в забутім колись
що ти –
наче моє галасливе відлуння...
ти говориш балакаєш теревениш
снодійно неначе ручай
на зламі весни і літа
вже розтали усі сніги до щенту
а липневих злив іще годі чекати
всохне ручай
і себе не почую...
3.
що було
того вже не вернеш
хоча намагався
брати участь у перегонах із часом...
вибач – вимолював
хоч і не відав за що
бгав – не карай
хоч був певен покари не буде
все хутко пощезло
навіть кроки відлуння з моїх освідчень...
час не почув мого крику
бо ж ти –
вічно юна клепсидра
з невмирущого джерела
витікаєш тихим дзюрчанням...

* * *
знов шаленіє вишнева весна
й приморожена пам`ять відтане
поєднається з тілом душа
може

читати