Завантажити

ВІДСТАНЬ
1.
поцілунки гірчать
вочевидь
попереду відстань між нами
подовшає за відстань двох рук
простягнутих одна одній навстріч...
для прощання?
для нової зустрічі?
поцілунки гірчать...

2.
срібний місяць
затулив золото сонця
сірі сутінки впали на землю
кілька хвилин тривала тривога
потім усі забули невдовзі
а коли згадали
було вже запізно...

3.
ти казала мені – місяченько
посеред дня...
ти зверталась до мене – сонечко
серед ночі...
все пролітало повз мене наскрізь
бо ж мене вже ніде не було
лише тінь хилитнулася
на білій стіні
нашого спільного дому
колись спільного...

* * *
довкола хати і посеред хати
згустилася чорна ніч –
жодної зірочки там
жодної свічечки тут...
довкола хати і посеред хати
засмутилася чорна тиша –
жодного співу там
жодного скрику тут...
довкола хати і посеред хати
запанував чорний відчай –
навіть сірого вже не стало
лишень осліпла надія
іще гадала в наїві
що бачить святе сяйво
хоч засліпла давно...

* * *
сумували синьо вечори старечі
бо до чорних смерків добігає час
до землі вгинає неспроможні плечі
бо ж останній промінь сонячний загас
а над містом хвацько спалахи святкові
розганяли темінь проганяли ніч...
пристрасті кипіли паперові
штучні сльози падали із віч...

* * *
розмови наші про ніщо
лишень про давнину Світила
про Суть людського небуття
про житіє Методія з Кирилом
про можновладців та ізгоїв
про інші й ще дрібніші згадки
із нескінченних війн за волю
з “братами” за злиденні статки...
розмови наші нескінченні
од рана до вечора балачки
коли спалахують слова буремні
немов усі готові йти на кулачки...
але ж розмови про ніщо постійні
лишень перетирають час потроху –
і розлітаються століття порохом завійно
над стріхою царя Гороха...
розмови наші про ніщо
коли перестрах не пуска до діла
коли...
коли вже все
неначе відболіло...

* * *
були Боги
підступно вбиті розіп’яті
й поховані повік у давньому вогні
запанувала ніч –
постало навкруги оживлене прокляття
басує хижо на дикому коні...
скрізь тиша –
неситі та невмиті
мовчать раби німіють і на стогін
летить Земля хитаючи орбіту
лишень комети лаються навздогін –
та що рабам в тридцятому коліні
для них і сонце
теж нічне світило
для них лишень у снах
жило сумління
яке гріхи прадавні змило...
давно...
давно спалили розіп’яли
не Богів
лишень земну гріховну подобизну
а в нас живе той переляк із давніх днів
і досі не сподобились на тризну
і досі в рабськім животінні
без споминів про волю...
сонно ремиґає наше покоління
мов є для жуйки
щось іще в стодолі...

* * *
довго сповзала сльозина
глибокою зморшкою
на скам`янілім обличчі
давнього Бога
про якого забули згадати на святі
що вже казати про будні...
настільки повільно сповзала
аж всохла
тонким павутинням
що вітер осінній схопив
ту нитку зі щирого срібла
і мовчки поніс із собою до простору
де вільно пасеться час
де нескінчено ведуть перемови
минулі століття з майбутніми...
з якої причини зродилась і всохла
сльозина
що вмерла надія
і вже не повернуться до життя
серед буднів найдавніші свята
із приводом неодмінним
для сповіді?


* * *
не в тім проблема –
сьогодні є чи взавтра буде...
я не чекатиму
коли мене осудять
свої чи зовсім чужі люди
я сам собі жорстокіший суддя
коли мале люстерко чи свічадо
і проти них
я сам-на-сам впритул а не здаля –
давай-но друже
і оте позгадуй
чого не сприймуть небо і земля
того –
про що змовчав колись на людях
що поховав по закутках душі
що не для свята а на будень
що гола правда не вірші...
ні зрозуміти не простити
чом острах серце заганяв під груди
чому хотів і вмів спокійно жити –
коли ніщо не палить і не студить
згадай
щоб знову замовчати
немов однаково чи сонце чи пітьма
чи вільний степ чи мури ґрати...
коли проблем відколи вже нема...

* * *
гірчить отрута на губах пошерхлих
немов останній поцілунок ще відвертий
а вечір смутком припорошений мовчить
коли над тихим і холодним смерком
самотня перша зірка вже горить
тремтить єство –
ніхто нікого вже не зловить
у височінь летить відлуння від розмови
що згасла з променем останнім спроквола
як пізно стало сподіватись на онову
як рано позабути всі гіркі слова
змішалося до купи все первинне
коли ще не ділилися на винних
тепера зовсім інший світ постав
і ми у різні сторони йдемо причинні –
на крапельки сумні розіллється розплав
отої єдності якою горді ми були
посеред всіх неправд і чорної хули...
гірчить отрута на губах –
не сядемо вже за столи
коли й обрус вже розбратом пропах...

* * *
всіма –
так сталося відколи –
забута зваба шелесту сторінок
і тільки час горта сухий папір
зсипаються слова до жмені
немов пісок в годиннику склянім
ось вже паде останнє людське слово
і все затихне смутком вечоровим
бо вже не стане сил ні в кого
все розпочати наче знову
немов годинник пісковий
перевернути просто догори
піском який так стрімко стік
до інших вимірів часу...

* *

читати