Завантажити

Пелюстка перша

Апокриф про Озіріса

Він був собі малюк. Нубійський сад
З-за пліч його крильми тонкоголосив.
Він душі людські до лиця підносив,
За шкірку взявши, ніби кошенят,

І дмухав, щоб відкрить назустріч чуду
Очей їх майво каре й голубе,
Лиш очі бачили самі себе –
Повік рожево-склеплених полуду.

Або ж ховав за пазуху, або ж
Вустами грів поміж хвилин осмути –
Як ніби знав, що мусить осягнути
Самотність бога серед многобож…

1997


Ars poetica

Ти не віриш у безліч:
У світу є точне число,
По якому сповзаються
Ночі до царствія пітьми.
Ти знаходиш його
В поцілункові Феба і Відьми.
Викривати його –
Непомітне твоє ремесло.

Ти вбачаєш його
В помиранні не тих, кому слід,
Задля кого під ноги
Позривано цілі сузір’я, –
І жадаєш його,
Наче вродження віри з невір’я,
Щоб побачити врешті,
Як свіне самотній болід

Понад амфітеатри,
Що ними реве Карфаген,
Де на древніх лавицях
Гарцюють зіпрілі сукуби.
І зацьковане сонце,
Огранивши чорні їх зуби,
Із гримасою жертви
Щезає в метрополітен,

У грузьке підземелля,
Обрамлене вирвами рік, –
Де платформи розхитані
І фіміамом повиті,
Де наступна зупинка,
Ймовірно, в античному світі,
А до третьої йдуть
Тільки душу заклавши навік…

1992


х х х

Прочиниш вікно. Колобродна драглиста нора
Охопить легені, як древніх кальянів наркотик.
Майдани чужі, кострубаті, колючі на дотик,
Старінням заповнять ковзькі закомірки нутра.

І лиш телевежа – чудна марсіянська мара –
Чопітиме в пітьмі, як той погибаючий ґнотик,
Над розмахом гострих, так само згасаючих готик,
І серце прохромить, і тихо проронить: «Пора…»

І птахом хитнешся на гранях трапецій і призм.
Сузір’я, прокльони, ворони, розбіжності каст –
Шугнуть догори, мов комети, – і край безголов’ю.

А пам’ять – до сірих полотен зобразить контраст –
Не поле скорбот, але вдячний старий класицизм:
Прекрасні тіла, що стікають прекрасною кров’ю…

1992

Краєвид з падінням

Ти зближався до чорного сонця, яке
Із кружала поволі втікало квадратом,
І розтяв твою постать верховний анатом,
І життя під ножами було нетяжке,

І безмежність текла, як мутнаве багно,
По розкритому в простір слизькому обличчю,
І в судинах робилося тісно сторіччю –
Як воланню дублера в німому кіно.

І дерева, мов зграї роздягнених яг, –
Не пускали, горлали, благали злягтися,
І відпущений пращур між розтинів тисся,
Наче в темінь грабарську відпущений птах.

І довкола – як рев – і самум – і потік –
Між планетами яблука перевертались.
І читались так слабо – і вже не читались
Ієрогліфи вікон, світаючи в лик.

… І нарешті – схибнулася твердь, і лягло
Невідомої ери камінне латаття.
І задумався демон над змістом поняття
В недосяжно-блазенському слові «Було!»

1992

Квіти. Звірі. Духи

І

Хай згребе їх диявол, до друзочки, всі кришталі –
Штучні зорі свої по країні багна стоозерій.
Справжні квіти звабніш у звичайному штофному склі,
Що прощало твій розум в опівнічних колах феєрій.

Справжні квіти – одна, хоч смертей їй уклониться хор,
Закосичений в маках, амброзіях і параноях,
Справжні квіти – святіш на могилах єдиних потвор,
Що воздвигнув їх сон твого розуму, врослого в Ґойях.

Справжні квіти, вони – мов безодня їх юдить якась –
Розуміють свій жар як убивство, а не як принуку,
Пробиваються з далі, що даллю до скону впилась,
І дитинно зненацька цілують зриваючу руку…

ІІ

Грифонів нетутешніх, єдинорогів зграйних
Сама до себе пам’ять, нівроку, не присилить.
Немислимі істоти – простіші за звичайних
І зовсім не бояться, що то їх обезкрилить.

Їм бавитись кумедніш, аніж простим тваринам,
Бо в них якась інакша планида коверзує.
В них є не відповідне сп’яніння нашим винам,
Негеральдичний розум, що все ж геральдизує…

Вони для нас – незрушні, а ми для них – тим паче.
Вони для нас – чеснота, чи й протилежне, врешті…
Проте в чесноти око, як і в безчестя, зряче.
А що ми, власне, значим, у тих очей арешті?

Чого таїни їхні для нас зробились клітьми?
Чим снить нелюдське серце в осінніх віолінах?
Які були ці звірі, коли були ще дітьми,
Коли у фей співучих дрімали на колінах?..

ІІІ

За пробування в іншому бутті
І в цьому небутті пронебування –
Піднесемо потири золоті,
Що в них ущухло моря гарцювання,

Ковтнем його брунатний алкоголь,
Мов маячню, в яку відходять колом
Гірлянди колапсуючих недоль, –
І світло воскреса під заборолом.

Та й нумо в путь над рокотом проваль,
Хоч горло все одно зведе судома –
І спаленого дому стане жаль,
І всіх отих, залишених удома…

1996

Зоряний борг

Пливуть світила в чорну фазу,
Повиту чванством і журбою.
А ти – лунатик всіх одразу,
Розсварених поміж собою, –
Їм душу дарував по крихті,
Щоб повертали, як на сором,
Подерту на нікчемні віхті,
Записуючи кредитором…

1997

Зникомість

Гумозна руїна з волоссям твоєї
Коханої зизо косує звідтіль,
Де сиплеться тьмяних пилюг заметіль
На очі розбитої в м’ясо ідеї

Господнього граду між градів богів
Речей Посполитих, Османщин,

читати