Завантажити

з тілом…

1997

х х х

Паморозь. Паволоч. Памороч душу мені,
Білий мій демоне, шкуро кошлатого снігу.
Неосягненні закони Русі печенігу:
Що то зове, благовісти чи луни блудні,

Що віддудніли мою недохрещену суть? –
Спорзні омани. Важкі завивання зав’юги.
Паволоч. Патолоч. Сплетені стогнучі смуги,
Що нагаями тінисте світило трясуть…

Дивний мій диве, найменш послідовна з планид,
Стерши кадастри, спотворила звичну орбіту.
Я не воскресну. Навчи мене вашого світу.
Паморозь. Паволоч. Папороть – кров’ю крізь лід…

1992

х х х

Сюди веде не втома, не жура,
Не всеблаженство з натяком на згубу –
Аби завмерти на руїні зрубу,
Де чорна в очі дивиться діра.

Води на дні – півобсягу сльози.
Утоплий лист. Мулькава зелень глею.
Немовби не криниця. І над нею
Пошерхлі образи – не образи.

То хто ж ти? Квола спрага древніх див –
Щезання проти часового плину –
Чи біль, що тягне Фенікса в долину,
Де він себе колись уже спалив?

1991

З пісень спокою

Античні очі дивляться крізь сад,
Незрячі й чисті. Чисті і незрячі.
Принишкли сладострастя і невдачі…
І янгол на плечі твоїм, і гад…
Пішла неосінь. Осінь – не прийшла.
Зависли яблука в напівпольоті.
Передвечірні бліки щирозлоті
Заночували на краю стола…
«Зажди…»
Непередбачене: «Зажди!..»
Невбитий птах завмер фатальним змахом,
Але ж – завмерла й куля перед птахом…
Лиш відгомін джерельної води:
«Настало?.. Відійшло?..
Аби ж знаття…» –
Неначе в цьому істина й сокрита
На плинне клоччя бабиного літа
Розсотаного поночі життя…

1997

х х х

Ніч пуста – сіндбадівська химера.
Бризу цілковита невідчутність.
Бакенами вибілена сфера
Стрепенеться, як твоя присутність…

Сліпоти врочисте кривосуддя.
Вбогий берег – натяк на оливи.
Чи ж бува безлюднішим безлюддя?
Переливнішими – переливи?

Не домостиш спогадами кладок,
Не збереш по ріні чорній кроків.
Тлінь і хлань передадуться в спадок
Островам за тлінню й хланню років.

Плюскіт цей з медузами й весною
Відобразить інші султанати.
І ніхто, ніхто не буде мною…
А проте, малюк, по чому знати?..

1996

У літній темряві

Ця чорна прірва – думає про нас.
Ми їй близькі. Близьке – що не збулося…
Рука Господня пестує колосся,
І вогники зринають раз у раз –

Ці світляки… Березові осмути…
Кажаненята… Зорі де-не-де…
Йдемо і ні. Не м и, а н а с не йде…
Нас так нема, що аж не може бути!

Тож спокою не розітнуть жалі.
Умиротворень – числа не обчислять.
Так відчувати: он про тебе мислять –
І йти кудись – не бачити землі…

1996

Рівновага

І над чолом згойднеться мурава –
І лиш тоді повернешся до тями.
А в цім житті – всього було по два,
Немов воно було двома життями.

Два янголи в руїнних вітражах,
Багряних, протилежних і тотожних.
Двох поглядів неперехресний жах
За всіх, крім себе, – кожного і кожних.

І надвоє – душа, немов ріка
В своєму гирлі – плинному й святому.
А ще – печаль, і друга – та, яка
Була печаллю триста років тому.

Двоістина, що витривала вік,
Не запитавши в зоряного клану, –
На кожну сущу рану щедрий лік
І щедра смерть на кожну сущу рану…

1996

Пелюстка четверта

х х х

Мовчи.
Спинившись там, де лиш тобі
Накреслено. Де не судилось навіть
Своїм, про кого мовити юрбі –
Мов осквернити. Випростана павіть,

І ледь принишклий мох, і стихлий шлях –
Навчать мовчання зачувати в скриках,
Читати сни по склеплених повіках,
Як недосяжні звуки по вустах.

Не будь! Застигни. – На секунду зим,
Відлиг і весен: ти на тім узвишші,
Де слово теж є різновидом тиші –
Лише ганебно відданої всім.

Мовчи – спинившись…

1993

х х х

Cолодко закаменілий зір.
Над борами – ключ закаменілий.
Виливаєш, янголе, так вилий
Білий сон на цей дивочний шир.

Струмінь жил зупиниться на мент,
Небо жовтня, спорожніле вщент,
Лист прозорий швиргоне в обличчя.

Тільки-но звершиться неземне –
Він паде, оголить протиріччя,
Й лик з-під нього інший спалахне…

1992

Пейзаж із негодою

Небо розбите на тисячі стомлених масок –
Тоскно між них,
Під повітцентрівських гнаних до біса колясок
Цвіркіт і біг…

Боже! Пропасти! Чарівна, звіряча, простацька
Фобія пут –
Хоч би єдиного й страшно зробилось зненацька –
Вмерти не тут…

1996

х х х

Відлунають канонади, й дві розлучені сестри
Знову зійдуться докупи – істина і тиша.
Й херувим бурштиноокий знову зрине догори,
Й пообривані сузір’я в космосі розвіша,

І вони запалахкочуть міріадами облич,
Засміються і засяють променями в житі,
І тоді повірить кожен, що війна – то просто ніч,
І від крику третіх півнів підведуться вбиті…

1990

Реквієм

Іній кращих років без надії на кращий ісход
Креслить шибам келійним незрушні свої пентаграми…
Білочреслі сніги – споминання коханих істот…
Мовчки схилений Нарбут над різьбленими Соловками…

Унісоном – оркестри, над тими, хто вмер в унісон,
І журні почерки – як під снігом нескінчені сівби –
Так заводять по літері в любо-чаруючий сон,
Як свинцевий метелик на вії примружені сів

читати