Завантажити

Іллірій,
Де віриться в неперебутній делірій
І втома сягає плитких берегів.

Мішки під очима – навиворіт. Майже
Знадливе прокляття розітнутих вуст
Із поділом глузду на глузд і не-глузд
І біла проказа – як сонце: спадай же!

Здається – наразі! Здається, тепер! –
Зупинить, захлебче, розчавить, загорне.
І вже відбувається нерукотворне,
І вже не існує незайманих сфер –

Єдине тривання. Єдине «забути» –
І біль, що, калічачи, допомага…
Та в дверях чомусь не безноса яга,
А ніжне дівчатко в віночку цикути…

1992

х х х

Я нарешті збираю каміння, бо час.
Я розвергав усе, що розвергати можна.
Все в одній колотнечі – сценічний екстаз,
Затуманення ближнім, утома дорожна,

Тріски дров і штандартів заморських князів,
Візантійських пташок і романських котячих,
І глухе каяття невідкупності вбивств:
Універсум розпався на вбивць і незрячих.

Все в одній колотнечі – од клятвених віч –
До сусідових псів, передохлих од чумки.
Маячня буреломна, між темних патич –
Перелесники, давни, палкі недоумки.

Аж дивує зоря карлуватостям їх.
Все спроможне до реготу криво регоче.
Визираю з-за скла, як топільник з-за криг:
– Біла ноче, це ти? Що ти робиш тут, ноче?

А вона – тільки регіт. Здалось – не здалось…
Тільки сховок мізерний од більшої страти.
А вона все приходить одвести когось,
Щоб не дати до решти каміння зібрати…

1994

Урбаністичне

Не розлукою пахнуть дороги – лиш лепом та потом.
Їх би якось під лінзу! – мов карти Евбей та Єгиптів –
Щоб отак за життям, наче за куличиним одльотом,
Розгадати підтексти незайманих ще манускриптів…

Зрозуміти тварин – як примари тваринні, як ближніх.
Осягнути, як раптом з нутра їм клубочиться місто,
Як шурхочуть божища назад до процесій колишніх,
Вигинаючись пручко, ікласто, лукаво-шерстисто,

Як спішать вони в серце не нашого з вами огрому,
Де – лиш око потопиш у стратами квітнучій хлані –
Враз по чорному-чорному і пурпурово-такому,
Як не буде ніколи, – прокотяться зорі останні…

1996

х х х

Я маляр, я пишу розітнутих кретинів
На тлі астральних сфер, де янголи сурмлять.
Я всіх їх полюбив. Я ріжу без проклять
Напертий шлунок їх, що тріснув і посинів.

Легені їх ділю, як дольки апельсинів,
Коли вони вві сні регочуть і соплять.
Вискоблюю серця, що майже не болять,
І вени їх тягну, як стебла зельних кринів.

В їх цілості трива гармонія блага.
Я елемент її, я привід, я слуга.
Мене гнітить і гне довершеність завчена.

Та скальпель золотий між пальців проляга
Й насправді довжина їх звивин не сяга
Третини довжини їх скрюченого члена…

1992

х х х

Остання мить у довгім фен-де-сьєклі.
Чим правив жах – те відійшло журбі.
Ти жив помітно краще, ніж у пеклі,
Та всіх не переміриш по тобі…

Дванадцять б’є: крокують їхні тіні –
Гомункули й розстріляні П’єро…
Й богиня їхня, й на плечі богині –
Істота дивна, схожа на тавро…

2000

Сентиментальний Вихід

Рабів однолітку – не пророків,
Ти йшов крізь біди безперешкодно,
Та вмреш од царства за кілька кроків,
І це для тебе, вважай, природно.

І все ж, ступай за кущем вогненним,
Що в чорнім світі дорогу стеле,
І не журися за нездійсненним,
Бо нездійсненне – воно веселе…

2000

Пелюстка друга

х х х

Частіш нагадуйте, що ви пророки.
Бо раптом ще подумаю:
«Боги»…

1995

х х х

Пишу: «Зустріньте».
Спалюю.
Зустрінуть…

1995

х х х

Сліпців тут легіон! – Допоки всіх
Окинеш оком –
Знай, що сам осліпнеш…

1996

х х х

Ось ти спалив уже й дім,
Де тебе дурнем назвали.
Ось ти вже й мудрий…

1995

Пелюстка третя

х х х

Я псаломник, загорнутий в чорне звисаюче рам’я.
Я прочанин тужний при Твоєму найпершому гробі.
Всі пісні мої – колообіг.
Ти їх знаєш напам’ять.

Без розради і скарг мої струни, напружені грою,
Роздираються всує.
Кожна пісня моя була співана перше Тобою
І Тебе не здивує…

1990

х х х

Ти брів єдиний. Так стігійським лугом
В зимі бреде убитого душа.
І мислилось: Пан Бог не поспіша
Здійняти місяць над таємним пругом

Сліпого небокраю. Пустка щасть
Здавалася не ніччю, а обривом,
Що весь кишів їдким кривавим мливом.
Здавалось: пам’ять виссе – й не віддасть…

Аж раптом ти собі окреслив смугу
Здичілим оком, що набратись сил
Іще не встигло з пітьми. Частокіл
Впізнав у ній. Одну минувши й другу

Долину, – вже на частоколі тім
Впізнав предмет землистий і овальний.
То черепом масивним хтось опальний
За спрагу заплатив. Недальній дим

Твоїх повік торкнувся по приході –
Пожежний чи пічний – не розбереш.
Протерши вид огризками одеж,
Ти сам в собі прокинувся насподі,

І в черепі, що на кілку завис,
Впізнав переплетіння власних рис,

І рушив далі…

1992

Пейзаж безруху

Ні ріки, ні прогалинки, ні острівця.
Розпростореніш, висрібленіш і безсонніш
Ці сніги – як суцільні священні місця,
Де ступити дозволено тільки босоніж,

Де істоти – без тіней, як сутність сама
Глушини, захитрованої Азраїлом,
Де зима – як пізніша, пізніша зима,
У яку не дозволено входити

читати