Завантажити

урочо й наркотично,
Провиднюючися з пожару орхідей,
Дитиніючи так напрісно й надовічно.

Річки – з-над берегів, і кров – превище вен,
І вся хмільна земля – гаптована окраса –
Гойдалася й текла, аж геть сповзла з рамен
Коханням і вином упитого Атласа…

1996

Попіл

Водоспади скаламутиш – секунди – бемолі,
О нескрипко ясночресла в вічнім збою…
Он чатують в надвечір’ї звірі чорночолі,
Шкіри знявши, щоб бути з тобою…

Між купавами холодними проллятим
Білим слідом – не від Бога й не до Бога –
І так само чимось ніжним і беззахисно-проклятим –
Очі в небо – неспромога…

Але стріне і зупинить зупиняючою дланню –
Стежкою, мов сто доріг, курною.
І для нього вже не будеш ані скрипкою, ні ланню.
Станеш попелом. Я попіл. Станеш мною…

1993

Єва

Садам також спрадавна сниться сад
З ласицями, що в’ються в насолоді,
Там віщий птах не вкаже слав і знад,
Та янгол там чомусь уже на вході.

То сад, ізвідки вигнано сади,
Немов тебе із тебе, як із саду.
А джерело, вподібнене свічаду
Надбитому, нагойдує: «Дійди».

І обрис твій у кожній скалці скла
Воскреслого – скрадає інші очі:
Одні регочуть, інші чезнуть в клоччі
Падінь, пожеж, ножів. Але числа
Тобі немає. Ти вже відійшла.

Чи: віднайшла. Себе серед води
В струмках планет, не знаючих параду.
І бачиш, як до втраченого саду
Тут моляться опівночі сади…

1993

х х х

Як праведниці прах, призначений над Ганг,
Приноровившись так – хоча насправді й мимо –
Цигарки попілець під наглий дріж фаланг
Покотиться в якесь безмежжя невмолимо.

Крізь відчаї страстей і пристрастей, крізь сад
Опалих яблунь, сад із монументом кволим –
Аж тріснуте вікно в не-Августинів град
Запони сколихне без вітру – скорше болем.

Аж, збриджений украй творінням дармовим,
Лицем у руки ниць – ти вмреш як метафізик –
А вже із-над плеча всміхнеться херувим,
У погляді чиїм – любов, і шал, і ризик…

1996

Ескіз тиші

Вона доточить світу – хай лиш цикади змовкнуть,
Така тихенька йменням – немов його й немає…
Всміхнися: вже не літо, камінні пасма жовкнуть –
А вітер срібним зайцем край ніг тобі дрімає…
Переселімось зовсім. В оцю рівновелику
Секундну фазу серця – самій світооснові…
Ні клятви, ні обмови, ні подиху, ні крику –
Аж чутно, як на зорях верхи шумлять соснові…

1996

Руни

Цить, моя леле, цить, моя знадо.
Нині від сенсів робишся хвора.
Слово – потвора. Слово – свічадо.
А зі свічада суне потвора.
Сенси – то чвари, страти, принуки…
Як же їх зносять рунища й рунки?!
Знакам огидно значити звуки…
Букви читати слід як цілунки…

1996

Пелюстка сьома

х х х

Бракне восьмої струни,
Восьмої.
Чорно справджуються сни
Щось мої.

Лжепророча кривизна
Літер тих –
На сирих скрижалях, на
Витертих…

Прочитавшись при столі
Титлами,
Всяк розчиниться в імлі
Світлами,

Де між вимерхлих лампад
Порохом –
Півжурби, як півча над
Ворогом…

1996

Портрет безлюдний

Я зображення інших – кого нема.
А за мною – художник гаптує тло.
Пише зорі, де щойно ряхтіла тьма,
Півпрозора й брунатна, як штофне скло.

Одинадцять братів моїх взяв на карб.
Змазав їхніх розвихрених вороних.
Перш ніж перетопити в зомління фарб –
Ієрогліфи креслив якісь по них.

Он – вже семеро їх. А по решті – знак.
Он – вже троє… Аж раз! – і немає трьох…
Розтрикляте щезання! Та ж, Боже, як?!
А художник оскаливсь: «Та ж я не Бог!»

1996

Канцона

Згойднуто рай
здертих шпалер.
Всіх, хто проснувсь,
на цвинтар несуть…

Вічний Тарас…
Вічний Бодлер…
Зріє в кутках
вицвіла суть…

Згойднуто рай
Здертих тенет…
Доле, не плач,
Сестро, облиш…
В неба нема
інших планет,
І все буде так,
як ти звелиш.

Ген уже й там –
подих алтей.
Облік твори
тисячам крас…
В неба нема
інших смертей.
Тільки одна –
тільки для нас…

1996

Диктоване

Хтось думає про мене,
І, може, через те
Плетіння строф шалене
По аркушах цвіте, –

Той, хто ховає спомин
І вже не жде на дань
Між радісних хоромин,
За мурами ридань.

Журбу людині грішній
З далеких антисфер
Диктує не Всевишній,
Хоча й не Люцифер.

І вірші ці – тривога
За душу, за мою,
Не ангелів, не Бога –
Лише людей в раю…

2001

Прапісня

Чим вона була? –
А була – чим хоч:
Світом, що не так, а по-інакшому зненатлів,
Розсвистом крила,
Лісом потороч,
Ланею, заслуханою в сміх Кетцалькоатлів,

Сонцем з-за парсун,
Пазуром з-за ґрат,
Ігрищем слідів, що вже від бризу прохололи,
Зорями лагун,
Золотом утрат,
Одсвітом глибин, яких не буде вже ніколи,

Зорями лагун,
Золотом утрат…

1996

читати