Завантажити

би…

1996

х х х

Провінція. Бардак. Лівреї крупним планом.
Поміщицьких тоскнот семипудовий гуж.
В осінні теплі дні перед візитом стуж
Тут пахне молоком, цибулею, пропаном.

Тут жоден сенс не є володарем, ні паном.
Що тілу, що душі – стачає тільки нуж.
І спомини яскрять у пам’яті калюж
Про те, як кожна з них вихрилася фонтаном.

Волаючого крик не досягав сюди.
Звідсіль же – й поготів. Затоптано сліди.
Світила промінь змерх обтятою струною.

І звуком чорних нот зцілилася б струна,
Але в таких краях, відомо, й сатана
Себе не відчува достатнім сатаною…

1992

Портрет Надії Кибальчич

І пішла ні для кого. Мов кроки її – й не кроки.
Не добудишся. Годі. Розваж її чи розсердь…
Так біліють сніжинки, спадаючи з вій на щоки,
І не тануть – не тануть, бо першими вздріли смерть.

Наміта крізь кватирку, прочинену тиждень тому
Й не тривожену більше, й нічого не означа
Сивий сніг в попільничці, і вже біля ніг – свіча,
Що звалив її кіт, як назавжди втікав із дому…

1996

х х х

Крісло. Плед на долівці. Свічник край стола. Каламар.
Жовта мапа над ним. Діромаха східніше Сокотри.
Горішаний годинник, що дав свій останній удар
Зо два вересні тому, а пам’ять напружиш – то й зо три.

Чорний пес на канапі. Білястий між вухами знак.
Та вікно без гардини, де все, чим возрадуєш око, –
Сіра вежа катедри, та ближче – тісненький бардак,
Та споруда тюрми боргової у стилі бароко…

1996

х х х

Ламкий кораблик – мов ніжний блюз,
Дрібна за ним борозна.
На вест поглянеш – дубовий шлюз,
На ост – цунамі лайна.

Такий-то побут між Сцілл-Харібд,
Та зайвим, вір, не грішу –
Воно заляпує манускрипт,
А я про нього пишу.

Втекли з кораблика пацюки
(Хоч він нескоро пірне) –
Найбільш просунуті моряки
Покрали в них їстівне.

Обжерлись, бідні: тяжкі часи,
Лиш капітан – ого-го!
На небі зоряні Гончі Пси
Признали в ньому свого.

Йому возноситися не гріх
І сяяти в вишині –
Він стане альфа й омега їх –
Хай тільки втопне в лайні.

Він ще світатиме із пітьми
Всій купі трупів і дров,
Та справді випливем тільки ми –
Бо в нас з тобою – любов…

2001

Над рікою

Де ж тут, друже, зима?
Псевдо-лютий, що втратив лють.
Коливання вітрів
з поворотами в різні боки.
Бездержав’я – тому
і в погоди подвійна суть,
Та за свист на бруківці
нема гільйотини поки.

Геть нічого нема –
ні за гнів, ні за сльози, тож
Ні козлищ не женуть,
ні ягниць не кладуть в офіру.
Між крижинками лиш
пробіжить, як мережка, дрож –
І сховається десь
у майбутньому потай миру.

І небесний огром
п’ється терпко, неначе ром
(Ще в підкірці Різдво,
ще збагненні царі зі сходу), –
І самотній рибалка
здається святим Петром:
Він іде по ріці –
і за ним не помітно льоду…

2002

Ідилія ранку

Все в летаргії своїй найсолодшій
Після всеношних сум’ять.
Навіть собаки не писнуть із лоджій.
Туї не проскриплять.

Тільки туману шмаття бузкове
Шаркає в береги
Та сниться калікам місто казкове,
Де в кожного – дві ноги…

1996

Святковий пейзаж

Приблудні пси
маніжаться в багряних,
і кольору цитрини,
й золотистих
розкішних ложах –
листі шерехкому.

Нема
до понеділка
двірників…

2000

Пелюстка п’ята

Чемний ноктюрн

Обійняті кастрати в брамах раю…
Два шутих олені, що, повсідавшись,
На місяць виють… Зглянься та прости
Мою сімнадцятиблакитнооку…

Я скоро сам завию на Меркурій,
Розкаявшись у дикому гріхові, –
Що після довгих поколінь пожежі,
Як результат найтяжчого з відхилень,
Я маю двоє рук і двоє ніг…

О диво прикре!..

1996

Антиміф

Самота, облямована сонмищем тіл,
То звабливих, то мертвих, а все ж не бездушних…
Та який же химерний-химерний приділ –
Ворожіння про завтра на гладях калюжних!

Замовляєш бажання, вдивившися вниз,
Наче зорі отам-таки й падають справді.
Чуєш прихисток власних незібраних рис
У якомусь небіжчикові-аргонавті.

Тут Колхіда твоя… Возлюби. А проте,
Ця Медея – не келих – розбавлена кварта,
І руно твоє, отроче мій, золоте –
Струхла шкіра, що вичинки зовсім не варта…

1996

Готичний страх

Книги, оправлені в шкіру царів:
– Онде Вона!

Тьохне, зібгавшись двовигином брів,
Зчахла струна…

Стебла вечірніх кошлатих сон-трав:
– Не омини!

Тьмяні мечі тристалітніх виправ,
Мури війни:

– Не омини! – разом з ними серця
З-за павутин –

Від непридуманого й до мерця,
Й до сарацин…

– Не омини! – до копит опаде
Раптом коню…

– Не омини! – відіб’ється в Ніде
Крізь шурхітню…

Тільки ж заснеш, і не до вівтаря
Сон занесе…

Зійде потворна вухата зоря –
Чутиме все…

1996

Повість

Ось ти вже й не лицар. Мніх і клірик.
А думки – в тій самій жвавій димці.
Сиріянці чи єрусалимці
Ще належать. Бракне інших лірик.

«Кожен звірик має свій манірик» –
Ніби ж так висловлювались німці.
Лиш вона в усякій невидимці
Манить: «Осягни, як ти емпірик»…

Лиш вона – примарне Все Відразу:
Сонце раю і розсадник сказу.
Тільки вже Господній

читати