Завантажити

закинутої мавки,
Що бавиться отим, на що б молитись,
А молиться на те, чим забавлятись.
А почуття – вони довкільний клекіт,
Гримучий чад, який гримучо пестить
Тебе з невизначеністю твоєю
Чи, навпаки, невизначеність – і
Тебе, їй приналежну. А в реторті
Навпроти, в другій – затишно та липко,
Немов комахи з лапами кривими,
Снуються доби пасмурно-безживні,
Без поділу на ночі та на дні.
Там звір сидить. Він Розумом назвався.
Подібний зовні до хамелеона,
Що правим оком ліве розглядає,
А лівим – праве. Тільки вічно сірий,
І, певно, справді не хамелеон…

1997

Пелюстка шоста

Готичний краєвид з мостом

І

Мости реінкарнуються в мости,
Вони таки самодостатня якість.
Так перелітним стане перехожий,
Ти – мною. Цвіркунами – почуття,
Слова – німими рибами в заплавах.
А міст завжди відродиться мостом…

В одній з його замшілих інкарнацій
Під пересмішницьким дощем циганським
По нім процокотів Буонапарте
В сідлі настільки білої лошиці,
Немов сама цитата з Іоанна…
Сказав щодо навколишніх земель
Якусь дотепну річ на вухо Нею.
Заледве Ней подивувався нею –
Скінчився міст. Бо тут поважних рік
Таки нема, й не буде вже повік.

Хоча русла й дрібним не назовеш.
Принаймні, коли в герцогстві ченці
Лівобережні готували каву –
То правий берег, кільканадцять років,
Як цісарством здобутий, – аромату
Не смакував крізь випари латать.

Тож перпендикулярно ходу армій,
Не уникаючи краплин лискучих,
Оспалі крижні пропливали низом,
Коли фельдмаршальський гнідавий огир
Пішов позад біблійної лошиці,
Затим процокотіло генеральство,
Драгуни, кірасири, знов драгуни,
Якісь коляски – й кірасири ще раз,
Артилеристи й знов-таки драгуни, –
Так, пахнучи дорогою і брудом,
Усі вони до півдня хилитали.

А після них, немовби що й понині
Тим мостом не ступало ні душі…

ІІ

Зіпрімося на поручні. Вони
Слугують у житті не тільки птаству,
А часом і привиддям… Зауважмо,
Що відбитків тепер у нас по два.
Цей – у калюжі, в вибалку залеглій,
Що витовкли його посеред мосту
Все ті ж копита, а наповнив дощ –
Так само той, що водночас по ньому
Плескались крижні, а добропорядне
Міщанство не виходило й у двір,
Тим паче – єзуїти чи клариски, –
Лиш немовля озватися з колиски
Могло. Всяк, хто мовчить, – мовчить словами.
Де ж їх надбаєш, бувши немовлям? –

А другий відбиток наш, власне, там,
Де відбитку гойдатися й належить, –
На лоні річки. До якої ж міри
Вони відмінні! Хай би надалось
Комусь зустріти їх, не стрівши нас!
Поклявся б, певно: відбитки належать
Достоту різним людям – цей, спокійний,
Незрушний майже, – може, незумисне
Хіба краплина з неба часом бризне,
На відображене чоло нагнавши
Старечих зморщок, навіть не тривог, –
І другий той, шалений, унизу –
Де річка нас хапає в різні хвилі
І розлучає раптом, щоб згубити
У вохрі звихреній, вохристім вихрі,
А потім повернути знов життя
У спільній хвилі, чорній з надвечір’я –
А не тому, що світ без перемог…

«Спинися, хвиле!» – чи: «Спинися, мите»…
Та де вже там! Облишмо забаганки.
Над провидінням – тільки провидіння.
Чи ж може передумати Господь?
«Вернись-бо, хвиле!» – «Добре! Добре. Добре…»
Аж тут вітри здіймають ряботиння,
Скрушивши у свічаді водяному
Вершечки дальні ратуші й собору,
Безжалісно порвавши нас на шмаття –
Геть розметавши на поталу духам,
Чи навіть – сновигаючим сомам,
Що теж є родичами потойбіччя.
А потім – знов єдинозорий погляд
Вертає річка сотню сот разів
Із тих очей несправжніх нам у справжні…

Вчитаймося в обидві наші суті.
Як їх збагнути навіть не судилось –
Не обираймо кращої, одначе!
В це надвечір’я готики й ампіру
Із них перетриває кожна кожну,
Повінчуючи два єства допоти,
Аж доки біло-кругло-спіритичне
Світило скаже наші імена…

1996

Депресивна елегія

Ти чуєш? Зорі не належать небу.
Це – як наліт на бронзовім гербі.
Вони є смерть, зациклена в собі
Відстрочкою не смерті, а погребу.
Відкуплюватися – чудний приділ,
І дивно дніти – вічність теж відносна
Стосовно інших вічностей, і кросна
Цих посміховищ – і богинь без тіл,
Відносні теж, – тканину подали
Єдиному розсудку непідвладну.
Так нить переживає Аріадну,
Аби вести до глупої хвали.
Аби спіткнувся поштовхом у світ –
Зі скреготом, із реготом на кутні,
Якого вчути п’яні та присутні
Одвік не зможуть. Бронзовий наліт –
Він був – і все. Перетече в дощі
По сірій густині півднів-півночей –
Лиш демон заридає на плечі –
Бо демон той усе-таки жіночий…

1993
х х х

Єдинороги – символи її –
Стікаються до дзеркала в зворотнім
Вознесенні, і на престолі злотнім
Ці дві стезі, ці руки-ручаї

Гомонять сумно до твоїх, німих:
– Не йди. Офіра бога не застане
У нього вдома. Надаремне кане
Останній поза склом єдиноріг.

Жадання втіх – лише жадання втіх,
Що навіть менше за жадання сил.
Я прожила колоподібні гони.

Лови мене, допоки ми без тіл –
Але не обрій. Там нема світил.
То діри, діри. В них кишать дракони!

1993

Пейзаж Тебе

В день задуму Тебе як зречення страстей –
Етер витончувавсь

читати