Завантажити

Станіславові Вишенському

Розмірковувати про високе і вічне можна тільки на ситий шлунок. Не обов’язково набитий до краю. Головне, щоб мав хоч якусь шкоринку (бажано) й ще шкварочку для травлення. Тоді вже, будь ласка, уроча мисля настигатиме вас одна по одній, лише встигай її хутко хапати та вправно класти на папір... папір... папір... О, тоді великий відчує себе ще більшим письмаком! Про таке повідав мені вже немолодий критик за другою чаркою міцного напою. Зазвичай він – скупий на панегірики та щирий у судженнях метр – зрідка оприлюднює рецензії на черговий локальний шедевр і замість своїх імені й прізвища ставить під написаним відгуком криптонім AS. Латинські літери не слід сприймати достеменно як переклад з української мови його ініціалів, радше – то улюблена давня забава старого майстра, вихованого на кращих зразках світової літератури. Не перший рік захоплюється й вивчає німецько, англо­ і франкомовну літературу, почасти латиноамериканську, російську й американську. Читає лекції в університеті та, здається, ще в кількох вищих навчальних закладах. Коли заходить мова у колі хмільного товариства про сучасне вітчизняне красне письменство, наш ясновельможний AS намагається не брати участі в палких дебатах, інертно підтримує розмову, а на запитання, скажімо: „Яка ваша думка?..” – приховано­глузливо стенає плечима: „А я знаю...” Хоч охоче відвідує тусовки невиліковних графоманів, які хворобливо (потай і відкрито) вдають з себе напиндючених цяць. „Вони, – миттю обводить хитрим оком гамірливу братію за столом, – тішать моє самолюбство, – тихо каже мені на вухо. – Сам я, на жаль... – з лукавинкою мружиться, – може, й на щастя, не відбувся як письменник”.
Якось запросив мене до свого заміського будиночка трохи розвіятися вихідного дня. Поки жінки (я приїхав з дружиною) поралися на кухні та у вітальні довкола накрохмаленого білосніжного обруса з вишуканими наїдками та дорогими напоями, він кивнув у кінець напівтемного коридору на кручені, залізним прутом інкрустовані сходи: „Прошу нагору”. Дзиґарі на п’ятачку між осадом і горищем лишеньно пробили двічі... Там, у мансарді, з врізаних вікон у покрівлі падало розперезаними снопами світло на полиці з книжками вздовж стіни, сірий монітор, яскраво розписаний коминок, покритий лаком столик, застелений строкатим ліжником тапчан і плетене крісло­гойдалку в кутку. Захоплено, я провів поглядом ряди золотом тиснених корінців, побіжно кинув оком на закіптявіле жерло коминка:
– Книжки, либонь, випромінюють тепла більше, ніж ватра в грубці...
– Не все те золото, що блищить. Наприклад, –
„Gold” на картонній упаковці соку. Буває, міцне поліно має більше снаги, ніж наче солідно зроблена книжка, – невідьзвідки він узяв дзиґлика, підсунув до мене. – Будь ласка... Кажуть, нема правди в ногах, – запропонував сигару. – „Habana”.
– Дякую... – зразу я завагався, не хотів брати. – Намагаюся кинути палити, – та несамохіть рука сама потягнулася до пахучої шкатулки. – Бракує сили волі...
– Облиште намовляти на себе... Задоволення неодмінно потрібні людині. Нехайто плотські або... там ще якісь. Байдуже... Ви ж не сувора правильність, як симетричний брусок! Живчик, – звів угору вказівний палець. – А будьщо живе у стані кайфу відповідно запліднюється, –
випустив з рота духмяний сувій диму. – Чуєте, як прісне кімнатне повітря на ваших очах удовольняється запашним сизим клубком... А що вже казати про нас – гиблий первень! Людина переповнена хіттю. Жадає чимдужче насититися, мов голодний перед смертю.
– Ви вважаєте, – здалеку завів мову, – що людина як індивід незабаром щезне з лиця землі?
– Не я, добродію, вважаю... Сама ж людина пророкує собі безславний кінець. І заступить її, зрозуміло, хтось інший. Настане доба, скажімо, Дінапра. З прісної води та намулу, гадаю, вичиниться таке собі поріддя – aquaterra. Щось на кшталт нептунових малят. Крихітки будуть порівняно з нами.
– Не лякайте хоч ви страшилками з майбутнього.
– Даруйте... – замислено посміхнувся. – Так само напередодні свого зникнення подейкували про нас атланти. Ми ж не віковічні, не пуп землі, на якому зійшовся світ. До і після нас невпинно з нічого постає щось особливе, відмінне від попереднього, неповторне перед прийдешнім. Навіть один день, і той триває не так, як інший. А наразі ведемо мову про цілу епоху, цивілізацію. До речі, коли взялася сутінками доба атлантів, то поміж ними помалу там і сям стали з’являтися менші (зростом і силою вияву) творіння, що перегодом прибрали назву „арійці”, тобто буквальні наші прапращури, –
раптом AS відклад на попільницю сигару, спересердя плеснув у долоні. – Що я все про мотлох та про мотлох... – підвівся. – Може, трішечки коньяку для затравки?.. Зрозумів... – одразу здогадався з виразу мого обличчя. – Ні, то й ні...
– Ліпше, ще – „про мотлох та про мотлох”. Дуже цікаво... Невже й справді слід чекати страшної біди? – щиро кажучи, від почутого мені вже не хотілося ні їсти, ні пити, тільки правити своє про не вельми спокійне прийдешнє.

читати