Завантажити

не знаю як) можу впливати на корекцію сну. Підсвідоме, зрозуміло, не рахується зі мною.
– Згоден, – AS звів догори руки, мов визнав свою поразку. – Підсвідоме не рахується з нами. Воно, кляте, вправляється глуздом як собі знає. Заляже, бува, під кірку головного мозку і давай смикати звідти тебе за рукав, як мала вередлива дитина: „ Хочу те, дай се, зроби сам не знаю що”. І мусиш виконувати будьякі забаганки. Цікаво, до речі, як вам вдається коригувати сни?
– Важко сказати... Лише, бува, як прокинуся, то мутно пам’ятаю, що під час спання саме Я, ніхто інший, впливав на розвиток тамтешніх подій, ба навіть, траплялося, – сам обривав поганий сон, а добрий, на жаль, не міг додивитися. Суцільна, виходить, веремія: хто на кого впливає і ким орудує? Наче ти – то ходячий радіолокатор, то – ондечки в степу мрієш перекотиполем... Отже, хто ти: досконалість, нашпигована безліччю начиння, чи шолудивий бур’ян при дорозі?!. Найлегшу відповідь на те мають попи. Та їм я не вірю. Вони ж паразитують на свідомості.
– Невже, добродію, – раптом AS зробив тривалу паузу, – поділяєте думку Карла Марла, що: „Релігія – опій для народу”?
– Чому б ні... Він, знаємо, був сатаністом. І мав повне право так казати. А в тому, що релігія – опій для народу, нічого поганого немає. Поцікавтеся, наприклад, у будьякого морфініста, наркоторговця або хитровзутого філантропа, що таке „травка”, і почуєте у відповідь: „Wav”. „Отож, – кажу й я. – Релігія –
опій для народу”. Одні існують за рахунок інших. Як пастух і золоті телята. Ще донедавна, пам’ятаєте, худобу називали товаром. Релігія – крам спритних ділків, які вміло маніпулювали людськими слабкостями. Одурманені, відповідно, формують громадську думку з клікою найвищих держслужбовців. Така добре продумана і застосована розкладка тільки на руку володарям берил. Держава таким чином прибирає до рук забумбелений народ. Що ще треба любителям легкої наживи! І, головне, на що слід звернути увагу: ніхто нічим не обділений. Усі навперейми втішаються і бігають до вітру зливати окріп. Золотий дощ аж періщить над країною. Грубо кажучи, захоплення випорожненням активно триває в храмах і молитовних домах. І там і там лукавлять сердешні. Їх охоче підтримує establishment та, часом, нарвані патріоти. А втім, я про інше...
Наприкінці серпня у світанковій імлі проїжджав я на першу пречисту (Богородицю) сірими верховинськими селами по розбитій дорозі і подумки згадував церкву та владу „не злим тихим словом”. Адже ні перші ні другі нич не роблять для покращення добробуту та одухотворення краян, навпаки, – глитаями виманюють з них останню копійку. Й раптом на зупинці кинулися у вічі прочинені двері храму, там, усередині, пишно, в золоті, ряхтіли язички запалених свічок. І враз закортіло покинути брудний, покритий іржею салон автобуса та мерщій податися туди, до затишного раю під оцинкованими банями... Глядь, автобус лишень рушив, як за вікном знову мигають неприбрані шанці вздовж розбитих доріг.
– Видно, чимось допекли вас попи...
– Так. Безумовно. В дитинстві та юнаком я щиро вірив у їхні казочки про злидні, неохайність і тупість як щось дуже високодуховне, та відповідно у баєчки про заможність, чепурність і розум як щось геть аморальне. І про все те не вік і не два сурмить з амвона заповзятливий попик. Його потай підтримує лінивий штат сільради, ласий на гріш тамтешній скоробагатько і завжди напідпитку брутальний дільничний мент. Приблизно так виглядає триперстне ботвиння громади. Там, унизу, кмет. Смерд, ясно, мало кому цікавий. Як і земля! Бита, орана­переорана. Зрештою, годувальниця. Байдуже. Головне, вчасно тому ж таки попові відбути вивчені на зубок утреню, службу, вечірню та принагідно, звісно, не за п’ятак: похрестити немовля, повінчати молодят і відправити в „лоно Аврамове” покійника, а там по всьому хоч трава не росте. Серйозно нікого не цікавить окремо взята людина. Марудно, виявляється, і складно.
AS неквапом підійшов до полиць з книжками, розшукав потрібну йому течку, наче заприсягаючись на ній, поклав згори долоню:
– Тут зібрано достатньо матеріалу на рядового пароха. Серед іншого, він – мій далекий родич. До слова, в роду по няньовій та маминій лініях у мене дотепер не переводяться монахи і попи. Та й сам я колись розмірковував: чи не податися вчитися до семінарії?.. Переважило світське. Перше ніж вступити до університету, працював я після війська робітником на деревообробному комбінаті. Щодня доїжджав з односельцями в кузові вантажівки на роботу за тридцять кілометрів. Якось, пригадую, один із землячків, страшенне ледащо, запропонував покинути нелегкі заробітки й податися до Одеси вчитися на попа. Я, зрозуміло, відмовився, а він таки поїхав і вивчився, одружився, наклепав діток і тепер, кажуть, десь на півдні має добру парафію, живе не абияк, ще й рідню підтримує гривнею. Десь тоді й закралася у мене думка, що на попа може вивчитися будьхто, навіть останній ледар, і відпала повік охота задурманювати людські голови християнськими приповідками. Хоч, – AS повагом

читати