Завантажити

що вже одійшов і ладен вести ненапружено казку про що завгодно.
– Знаю, ви колись, на зорі своєї молодості, закінчили лісовий технікум. Тож, цікаво, чи пам’ятаєте, як у лісі можна відрізнити бук від бучиці?
AS якусь мить помовчав і як пирсне заливчастим сміхом:
– Ох… І негідник ви. Бук від бучиці чи можу відрізнити… Звичайно – можу!.. А ви? – примружив хитре око. – Інженер людських душ… Вам, вам, а не мені, потрібно ба навіть за версту вловити та розпізнати рід, класифікувати його, щоб, бува… – не встиг він закінчити в’їдливу думку.
– Овва… Не збочуйте попластунськи в кущі. Відповідайте чітко на поставлене запитання, – спрожогу, в жарти намагаюся дотиснути його.
– Перестаньте… Я ж не на допиті! – притихло звів догори руки. – Здаюся… Не знаю, як у лісі відрізнити бук від бучиці. Принаймні не пригадую, щоб такому вчили мене.
– Усе дуже просто. По­народньому. Підходите в лісі до дерева і біля якого хвисьне в матні поплавок – ось вам, метре, й бучиця.
– Дотепно, – йому насправді сподобало­ся. – Погано я вчився в технікумі, хоч сам ліс і догляд за ним дуже люблю. Пригадую, туляться в підгір’ї розсадники, обнесені плотом або воринами. Видніються в шкілках ряди майбутніх дерев. Пораються біля них у хустках і кашкетах напівзігнуті робітники, відтак під’їжджають запряжені коні, кладуть уважно працівники на віз викопані саджанці з корінням, обмотане вологою мішковиною. Вйо! ча! вагов! – поганяє пару гнідих заклопотаний вощик; і крутими, вузькими, по намулистому камінню, зворами береться д’горі ціла процесія засаджувати облисілий ваґаш молодими деревцями. Сам я колись також дерся по тих голих схилах з в’язкою саджанців та кайлом, аби тут і там викопати на глибину й поперечник корінця ямку в зернистій засиді, рівно його розмістити у сирій баюрці, потому ще й добре походити довкола підгорнутого окорінка. Та вже в дорозі, простуючи додому разом з дорослими, десь у малечих грудях гордо зринало піднесення, що дав дереву друге життя. Так, – AS притьма освіжив бокали, – ви підло: поєзуїтськи відчули, навпомацки схопили і влучно завдали мені по больовому нерву гострого удару. Ваша взяла! Нічого не скажеш. Визнаю, що буковий праліс не рівня лісовим культурам. Він – густа суміш віковічних традицій, рідко, денеде вкритий легкою поливою цивілізації. І подужати його одним махом ніхто не зможе. А вони, – інакше наразі й не скажеш про прищеп на захаращених рубках, – випещені лярви для крадіїв лісу. За ними відтак навперейми полюють і злодюжки­бідолахи, що пиляють їх за гріш на продаж, і значно кмітливіші махлярі з тугими гаманцями. Ясен, дуб, ялиця, смерека, модрина, кленявір користуються неабияким попитом у безсердечного перекупника. А тобі за те, що колись з трепетом садив їх на роки, –
дзуськи, хіба що дірка від бублика. Згоден!.. – AS підійшов до коминка, знехотя взяв з лутки жіночу статуетку з вузькою голівкою та огрядними сідницями, покрутив на всі боки глиняну цяцьку. – Мда... В Халеп’ї роздули хтознащо: зліпили з черепків ялову корову й нарекли її ефектно – Трипільська культура. То й що?.. Захоплення волами на биків не передається. Ліпше, на те, було б доцільніше перейнятися цілком іншим, винятково своїм, ще ніким небоготвореним культом – непорочним духом четвертого реактора. Там, у його деформованих утробах, як у лабіринті породіллі, ніяк не втихомириться буйний живчик, борсається врізнобіч, нипає в кожну опромінену шпаринку, запліднює геть усе, що тільки можна. Життя там, лишень погляньте, засовгалось уже, пустило корінець… Будь­ласка! Нате… Спотиньга, в утробах четвертого реактора проглядають перші ознаки зародження таїни, aquaterra вбивається в колодочки.
Прохопилося в мене:
– Якраз знання Віри Панасівни і стануть у нагоді. Чому б не задіяти її, відомого болотознавця, до розчаклування сакраментальної таїни. Адже, якщо дотримуватися вашої думки, що в запіллі ЧАЕС роїться incognito життя, то, безумовно, не обійшлося там без опари грузького джерельця. Звідки й бере свій шлях усе живе. Нехай то русло Ґанґу, Дніпра або Дунаю…
– Не те… – AS невдоволено мотнув головою, сквапно підійшов до золотом оздоблених врат книжкового царства. – Хвильку… – мерщій переглянув ряди вщерть наповнених полиць, нишпорить по закутках, щось шукає. – Ось, – тримає звід рефератів, розгорнув на потрібній сторінці. – „Радіобіологія”… Штучні джерела іонізуючих випромінювань… Наразі потрібний сміливець, який в змозі проникнути в жерло четвертого реактора та повернутися звідти живим і неушкодженим…
– Агов, небожителі… – лишень нас покликали, як дзиґарі пробили тричі, і стало сумно й прикро, що обірвали на цікавому.

-------------------------------------------------------------
1 Словничок широколужанської говірки подано наприкінці твору. Широколужанською говіркою розмовляють у прилеглих до Широкого Лугу верховинських селах.

читати