Завантажити

Взяв одну гладеньку галузку, другу – справно закинув собі на рамено, завзято приклався до тої роботи. Та, овва, більше вона не випромінювала тих терпких пахощів хвої цариці прохолодного високогір’я, хіба що заледве вчувався запах миловарні, парфумів і якогось, здається, вичавленого з ніжинських огірків, недорогого лосьйону. В пориві, рясно порснув я по самі її щічки перламутровими бризками на спраглі поля з виярком і парою ґруників. Млосно потягнулася раз, удруге... Неквапом, по ложечці збираю, мов живицю, краплі нектару, зволожую її пересохлі губи. Залюбки бере, цицяє: „Солодко”, – стиха впивається. Потому переніс її до спальні, розстелив широченьке ложе, в накрохмалених шурхотливих простирадлах нарешті поцікавилася: „Нащо приїхав до Києва?..” – „Вступив до університету”. Замешкалася: „Ти?” – „Так... А що?” – „Нічого. Даремно покинув гори. Тут, у місті, чогось особливого не набудеш. Хіба втратиш вовчий нюх хижака. Гнила тлінь цивілізації порядкує в затхлих кабінетах, авдиторіях і теплих нужниках. Зажене й тебе в пастку”. – „Невже цивілізація така страшна?” – „Перегодом сам узнаєш... Ах”, – пустуємо, несамохіть вона опинилися біля моїх крижів, і десь глибоко в запіллі чую шпаркий повів гарячого вітру, потім пронизливий дзьобик дятла, немов у тісній шкарубині він натрапив на ласий кокон хруща і залюбки вовтузиться з ним. Kayf! Інакше й не скажеш... Віра Панасівна вперше спонукала мене до падких витівок. Таким чином я заскорузлу класику охоче поміняв на давно забуту камасутру, і рішуче відкинув примітивний соцреалізм. Пригадуєте, – нагадав ASсові – тоді водився в творчих спілках такий собі вчений дідько у пір’ї на прізвисько Безкозирка, насаджував той академік неіснуючих наук цілому загалу свій беззаперечний погляд на світ. Я, хвалити Бога, його не спізнав. І, безперечно, певна заслуга в тому й Віри Панасівни. Тоді, пізно ввечері, одягнутий, розпашілий та задоволений, зібрався вже від неї до себе в гуртожиток, коли... подає мені на порозі кілька купюр: „Візьми... Купиш собі пристойний костюм”. – „Тьху, – відсахнувся, мов навіжений. – Ліпше свій віддам у хімчистку, нехай перефарбують”, – зозла натис клямку обтягнутих дерматином та поцвяшкованих латунню дверей. І відтоді не бачилися з нею сливе років зо три. За той час я встиг поміняти кілька наложниць, призабути Віру Панасівну, і мало не одружитися на одній з лаборанток біофаку. На жаль, забув, як її звали. Нехай, величатимемо її – Анаша. Щиро кажучи, не знаю, чи вживала вона, та броварчанка з дідапрадіда, наркотики, а назвав її так, бо дуже скидалася на вольову шахитку з палким та рішучим поглядом, що полюбляла вдягати на себе щось з одностроїв вояків армій­переможниць. Якось на вечірці в студмістечку, чую, схвильовано шепче мені на вухо: „Друже провідник, – так завжди зверталася до мене в скрутну хвилину, – ти б зміг завтра побути зі мною в ролі нареченого?” – „Спробую, – жартома стенув плечима, не надав одразу почутому серйозного значення. – Щось в лісі здохло?..” – „Вибач, але вже другий рік я вдовольняю одну знатну паню. Мою шефиню. Вона, затята лесбіянка, бридиться чоловікамиукраїнцями, а інших просто зневажає. Свого часу її батькаписьменника закатували брати­голодранці в підвалах НКВД, а перегодом матір­вчительку розтерзали свої ж у багнах Волині. Та... – Анаша наче завагалася провадити далі, – мені вже остогиділо грати бугая. Хочеться бути собою”, – хльоско хвисьнула пругкою цицькою мене по грудях. – „Гаразд, – охоче погодився, хоч немовби відчув, як щось гаряче різонуло по фазі. – Завтра – так завтра”. Тож, коли знову опинився, вже не сам, а з Анашею, перед обтягнутими дерматином і поцвяшкованих латунню дверима, зрозумів: хана мені, ось та перша з пасток, про яку казала... Тут Віра Панасівна широко відчинила двері, і ледь не зомліла, лишень побачила паруzwaj: „Проходьте”, – насилу сказала. Анаша не встигла відрекомендувати мене, коли господиня рвучко підійшла до нас з повним ротом повітря: „...А ми давно знайомі, – взяла мене за лікоть, невдоволено мотнула головою. – Опришку, що за спектакль?..” Зрозуміло, я вмах опинився, мов ведмідь у сливах. Ні туди Микито, ні сюди Микито! Бідолашна лаборантка ні пари з вуст, тільки замішано водить очима то на свою шефиню, то на мене, зненацька загнаного на слизьке. Зняла напругу сама хазяйка. На очах переборола себе, накрила хутко на стіл, поставила пляшку, потім другу... Посадила мене на покуті, розговорилися, гуторимо про тесе, проте сакраментального наразі не чіпаємо. Неквапом, уже трохи хмільна, підсунулася до підпитої Анаші, тепло пригорнула; на що молода небога, вкмітив, одразу збадьорилася, відчула пліч­о­пліч жадану, та не сміє, звісно, навпроти мене щиро висловлювати свої почуття, хіба що несміливо робить вихиляси. Віра Панасівна набрала серйозності, несподівано пустила сльозу: „Опришку, залиши мені Петрика, не відбирай, – пестливо назвала чоловічим ім’ям свою полюбовницю, – більше, крім неї, нікого не маю. Вона єдина, хто тут, на рівнині, дарує мені втіху. Долішняки – таке собі, мамули в розкішних

читати