Завантажити

запропонуєте навзамін... – раптом він зупинився, грайливо затупцював по жовтявій плямі на помості, підставив зморшкувате обличчя соняшному променю світла, що густо падало з врізаного вікна покрівлі. – Там, – зворушено кивнув угору, – не все так просто, як нам здається, зарозумним. І, зрештою, не варто туди потикати свого сопливого носа. Хоч і носимо з собою білосніжні накрохмалені хусточки. Ліпше, радісно загляньмо до нашого ріднесенького болітця. Там і навтішаємось досхочу, – кпинить на всі сто, –
неповторним кваканням солов’їв.
– Ох, – я не стримався від млосної згадки. – Було в мене ще те болітце. Онде, чітко вимальовується перед очима…
– Ну, ну, – враз заіскрилися бісики в напродиво жвавих очах, AS задоволено потер руки, –
розповідайте­розповідайте про свою буйну і, певно, запаморочливу молодість.
– А що... Будь­ласка! – кинув. – Мені тоді якраз стукнув двадцять один рік. Лишень повернувся з війська. Влітку найнявся чорноробом до таксаторів заробити якусь копійчину. Працювали неподалік Говерли, вели облік високогірного пралісу, визначали його вік, висоту, діаметр, запас деревини і таке інше. Жив я з кількома дорослими і вченими мужами в лісовій сторожці, зрубаній на два поверхи. Перший займала невеличка, закурена та в павутинні кухня з пічкою, а в просторій скляній залі, радше то була веранда, розпростерся на козлах збитий з грубих дощок продовгастий стіл з обписаними (на кшталт: Коля любить Раю, або – привіт з Ірпеня) лавицями. Тут ми їли, пили, різались у карти та, коли надворі ішов дощ, смалили тухлі цигарки. В кінці вузького, оббитого шалівкою хідника тулилися до причілка ще кімнатка і комора. Ліворуч – ми спали, хропли, нюхали сопух онуч, немитих ніг та ядучих відпрацьованих газів. Одне слово, жили дружньо, як колись невибагливі опришки. За день нароблені по крутосхилах і мокрих зворах, звісно, на другий поверх ми не заглядали навіть з пустої цікавості, хоч знали, що там необжито кілька шикарних, як для сторожки, хоромин. І коли тамтешній лісничий поселив туди, на шток, двох київських краль­науковців, які, бач, приїхали вивчати болота високогір’я, миттю кинулися крученими ґарадичами нагору. Одна з них була чорнява, метка, старша за колежанку, пругка, невисока, з іскрометним гострим поглядом та туго скрученою в дульку косою. Друга менш приваблива, про таких зазвичай кажуть – куріпка. Потому виявилося, що молодша з них аспірантка, а старша – відомий біолог, її науковий керівник. З поважною та ґречною Вірою Панасівною я й закрутив шурубурю, точніше вона перша дала привід. Якось суботнього вечора, за столом, після масних анекдотів та чергової чарки у веселому товаристві, нечестива бахурка, на перший погляд таке й не скажеш про знатну паню, привселюдно повела хтиво до мене бровою, моргнула, мовляв: „Мерщій іди наверх”. Я несміливо, поволі, мов той зненацька приголомшений бебур, і зробив. За хвилину­другу в темному й тісному коридорчику з трепетом чую, як вона піднялася до себе, щось хутко скрутила та вже з матрацом під пахвою пошепки каже мені: „Заходь... Там відчинено”, – ледвесенько штовхнула. В геть порожній кімнаті, лише матове повісмо падало з кватирки на недавно помиту підлогу, Віра Панасівна вправно і хутко розстелила ватяник, простирадло й подушку, безцеремонно і завзятого припала налитими пишними цицями: „Хлопчику мій, хлопчику мій солоденький”, – раз по раз долинав з­під мого давно неголеного підборіддя її зворушливий голос у перервах поміж гарячими медовими поцілунками. Навшпиньках п’янила мене своїм жагучим літеплом, заповзятливо вальсувала коліном. Звичайно, я не розчарував її, навпаки – мій прогонич стрімко і пругко хвисьнув угору, та й сам уже знав не з чуток, як слід поводитися в даному разі. Тут таки поскидав з неї легке рам’я. Розжохана, гола, згаряча рвучко махнула головою, коса віялом майнула на всі боки, і проти мене, глядь, збентежено диха на повні груди сама довершеність – налита в квітні брость. Тільки бери й легесенько дмухай на неї. Ат, ні! Карколомно, в любощах, згріб її невимушено під себе, й стрімголов опинився зверху на пурпурових лоскотних кришталиках, і лишень лепсько ввійшов, як до себе додому, в змащені ворітця, прожогом закинув собі на рамено її гладесеньке колінце, та – мац рукою збоку, побіля кубельця, вп’явся пазурами в пругку грудку затужавілого сиру, і звилися ми з любкою в одне ціле, та давай безтямно на всі лади терхатись. Голодну жінку, завважте, потрібно м’яти всяко, довго й настирливо. Навзнак, крижем, ниць, боком, навколішки, напівлежи, сторчки, навприсядки, а ще: на голові, шпагаті, в повітрі... Вправам і позам у даному разі нема числа. Головне, чути втіху від супротивного. Той розбурханий вечір на вулкані, звісно, непомітно перейшов у таку ж невгамовану ніч і десь над ранок Віра Панасівна розніжено, лежма хрестом на жужмом зібганому простирадлі, насилу проказала: „Більше не можу, солодкий”. Я мерщій зібрав розкидане по всій кімнаті цуря, вкрив її, присів обік і несподівано прохопився словом: „Спи, люба”, – ба, ледь не підскочив від

читати