Завантажити

розв’язав замусолений вузлик світло­синьої течки. – Тут ідеться про нелегку долю священнослужителя саме з покликання. Йванко, назвемо його так, ріс без батька далеко від села, рідко, може раз у рік, відвідував храм. Там, напевне, і загорівся бажанням мати те, чого не було ні в кого з присутніх у церкві, крім у самого попа: золота риза та пишна камилавка, мов корона. Змалку, випасаючи худобу, він тільки те й робив, що на вигоні бавився у церкву, збиту самотужки з фанери. З бляшанки та олив’яних дротиків зладнав був кадило, кидав туди кілька розпечених жаринок. І потай, наряджений у материнський плат, алілуяням та господи помилуй відправляв християнські обряди. Завважте, що сам, без стороннього навіювання, виявив гостре зацікавлення до попівства... Потому, коли виріс і закінчив школу, твердо вирішив іти вчитися на священика. Але страшенно боявся їхати один до великого міста, щоб здати в семінарію документи. Звісно, я допоміг. Адже свого часу сам­самісінький брав збайдужілий до ближнього Київ. І не з розмов знаю, як попервах мулько неотесаному селюкові в міській шкаралущі. Тож, коли зарахували його до тої чорноформеної братії, перегодом провідав і застав Іванка з однокашниками на вечірні в Аннозачатіївській церкві. Зпоміж них одразу звернули на себе увагу кілька вгодованих і ситих бузерантів. Безсоромні отроки в чорних, застібнутих під шию одностроях цинічно та хтиво голодними і хижими очима поїдом їли своїх однолітків. Тоді і вкмітив я, що на вітчизняному Афоні коїться щось не те. Семінаристи в криласах, грубо кажучи, викобилювалися під час служби, грали варьята, корчили гримаси. Наш Іванко, слід віддати йому належне, десь окремішньо мрів у потемках, не брав участі в тій комедії. Потому, вже надворі, я запросив його до себе в гості. Ми з дружиною й дітьми ґречно зустрічали б, ще й на дорогу надавали йому гостинців. Але він не приходив, і тільки раз, у неділю, випадково здибався нам у парку, неподалік ґраток Верховної Ради. Він був знову з однокашниками, чимось, здалося мені, пригнічений, і не подав вигляду, що знаємось, коли зустрілися поглядами. Я про себе тишком заспокоївся, що він, либонь, як майбутній парох, просто уникає світського столичного життя з його гріховністю. Чому я так повівся... Можу лише здогадуватись... Але менше з тим. Іванко відтак одружився, закінчив семінарію, став батьком, і отримав у присілку Вовчий невелику парафію. Потому, років через десять, грянув грім серед ясного неба. Про тихого і скромного отця Іоанна покотилася погана слава. Мовляв, у присілку схиляє хлопчаків до любощів. Таке розголосили по всьому району батьки тих немовби скривджених. Хоч у самого Йвана – фатю і дівча, паніматка, велика рідня по довколишніх селах. І божився, і клявся бідолаха на „Біблії”, та марно. Плітки в окрузі про його схильність до педофілії змусили нашого Йвана з дітьми та жоною покинути присілок і перебратися за кілька районів до іншої парафії. Минув відтоді рік, або й два, непричком на торжку в Трускавці розговорився я з перекупкою грибами. Слово по слову, виявилося, що вона живе в тому присілку. Про так поцікавився в неї: хто у Вовчому тепер попує?.. Молодиця, трохи напідпитку, дала язику волю. Виявляється, нині в них править у церкві родич одного з тих нібито зневажених дітлахів. А всю ту історію з бузерантомпопом вигадала і затіяла одна знатна й побожна familia в присілку, небіж якої закінчував семінарію. Святі та божі з Вовчого таким побитом викурили з парафії благуватого панотця Йвана і посадили натомість кревне поріддя. Що тут скажеш... Співай анафему попам! Повідала мені на торжку перекупка грибами.
– Здогадуюся, – я підхопив розмову. – Та молодиця з Вовчого не повністю розвіяла у вас сумнів щодо Йвана. – Гм... Мушу сказати, десь закралася і в мене думка після ваших слів щодо його потягу до хлопчиків. Можливо, там, у присілку, він з роками згадав про свої солодкі хвилини в семінарії, коли бузеранти відкрили були йому, неофіту, джерело задоволення. Та через своє простацтво сільський піп (що не кажіть – дикі гори вам не людна лавра) не зміг достукатися до твердолобої фатьовні, дохідливо передати їм набуті знання. Сопливі мастурбатори, видно, такої навальної відвертості не чекали від просунутого в столиці панотця, розгублено кинулися до своїх батьків приблизно з такими словами: „Йой, пан священик залицявся до нас, давав цукру і ліз у ширінку”. Розгнівана старшина, звичайно, не могла допустити розпліднення педофілії в поселенні, мерщій розголосила лихі наміри невдалого збоченця. Проте факт залишається фактом, – нині в присілку править у церкві фамільний піп. І так само, можливо, тільки трохи з інакшим сюжетом отримують хлібні парафії вчорашні випускники семінарій і духовних академій. То, скажіть, про яку погодженість Бога з церквою може іти мова! Облуда править світом.
AS замислено повернув на полицю блакитну течку, з хвилину вдивлявся в ряди золотом тиснутих корінців, і несподівано повернув мову в інше русло:
– Гаразд... Якщо релігія – манна небесна з хробачками, то що ж тоді

читати