Завантажити

– Ха­ха, – щиро залився сміхом. – Армагеддоном, бач, вас налякав. Я, звиняйте, чомусь не подумав, що раптом кинуте слівце може вражено вдарити під самісіньке тім’ячко. Дивно, що ви, мислитель і художник, ерудит і поет; одне слово, – набрав серйозного вигляду, – Бог ладу вишуканих форм, – так близько взяли до серця почуте. Не личить, леле, слізно побиватися за втраченим раєм. Адже, за великим рахунком, там, де був рай, поряд гніздилося пекло. Якщо ми, скажімо, й втратили в отих глибоких зворах, – кивнув на шибку, – безтурботне дитинство, то тепер, лишень погляньте з гори, що маємо... Незабутній краєвид, оповитий легеньким серпанком! І все те – миле й неосяжне – належить тільки нам. Ось чим переймаймося! Милим і неосяжним...
– Воно то так... Але, перепрошую, мене непокоїть – aquaterra. Здається, під такою, за вашим визначенням, назвою гряде нове поріддя з води та намулу. Та, видається мені, що спершу с?ме в повітрі вичиниться живчик і запліднить простір, а вже відтак aquaterra появиться на світ. Я таки віддаю перевагу задуму, себто невидимому. Contour, між іншим, мене цікавить мало. Скажімо, як насінину бука – крона його. Проте, десь біля серця коле мене за те мале й незугарне, що набере форм „куцого страшидла”. Прикро, звичайно, за форму, хоч задум божественний.
– Зрозуміло, ми з вами лише знаряддя в руках керманича, так би мовити вітрила на службі стихії. Нічого не вдієш... Та менше з тим. Ліпше, послухайте веселу історійку про вірогідність життя після смерті.
На цвинтарі гірського села не стало де ховати. Ґвалт!.. Піп, церковна двадцятка, сільрада б’ють на сполох, мовляв, негайно потрібно виділити землю під кладовище, бо сьогоднізавтра не буде де хоронити. Круть туди, круть сюди метким оком по схилах і долинах широкуватого міжгір’я, та нема за що зачепитися – всюди непридатний ґрунт для вічного спочинку. Там урвище, там зарва1, там млака, там ще щось... Одне слово, чарівна мальовничість інколи приховує від стороннього ока бідацтво верховин. Нарешті тямковаті тети з вуйками зупинилися на видній, посеред села на горбі, місцині. До слова, той ласий шматок – колишню церковщину – не перший рік хоснував уже немолодий і хворий ґазда, який, ясна річ, нізащо не хотів оддати громаді прихватизований статок. Опирався і так і сяк. Аж раз – нагло схопив його гаплик. І ніде небіжчика поховати. Кинулася рідня тудисюди, а щоб відправити грабарів викопати яму саме на ґруник, до недавно висвяченого під тинету вгіддя, ні... Лиха прикупивши, підховали його біля когось з своїх на старому кладовищі, а те, ще нерозпечатане, на пригорі, дратувало не одного в селі. Особливо виводило з рівноваги тих, що повік межує з цвинтарним плотом і бере воду з керниці в себе на обійсті: „Нівроку, живі, – гнівалися при нагоді пограничні, – здорові, ніяка біда нас не взяла. То й їх не забере”, – зозла кивали в бік осель, що гніздами розкидані довкола ще незайманого грабарями горбика. Та, перше ніж розпечатати засидь під кладовище, мусив у селі вмерти не будьхто, а саме старий чоловік. І коли таке приключилося, поховали першого небіжчика на новому цвинтарі. Попервах, даруйте, йому було нудно одному... Довго, десь півроку в селі ніхто не вмирав. І раптом – один по одному. П’ятеро пропитих хричів. Завмерло село, чекає: хто наступний? Нарешті – баба! Та не просто баба, а колишня буфетниця – те що треба закадичній братії, – AS з насолодою затягнувся запашним димом.
А я вмираю зо сміху:
– Нумо, спробуй таке втнути... Ніхто не повірить...
– А зараз скажіть, що нема життя після смерті... Ще й яке! Пишне, легке, безтурботне. Тільки закрите для нас, смертних.
– Може й добре?.. – серйозно я перейнявся почутим.
– Гадаю, що так, – пошкрібся за вухом. – Мене, наприклад, відлякує страх зазирати в потойбіч. Хоч, відчуваю, маю до того хист. Та – ні, ні, – замахав одразу руками, – боронь, Боже! –
щиро склав їх навхрест на грудях. – Боюся... Свідомо зазирати туди дано осібним. Їх дуже мало... А підсвідомо – нецікаво... Ліпше вже доволитися тим, що бачиш, як усі. Реальність, до слова, також таїть у собі загадку. Повірте.
– Звичайно... Кожен по своєму бачить, скажімо, родимку на Сонці. Один сприймає її великою і брунатною, другий ледь помітною буряковою цяткою. Хто чому віддає перевагу.
– Наприклад, ви?..
– …Мені подобається викладати думки на папір. Дуже цікаво. Особливо, коли її хвацько вхопиш за барки і заходишся мнути на всі боки, мов чинбар шкіру. Потім, як уже добре повпадаєш і надаси викінченості, відпаде до часу охота напружувати мізки... Тим паче, що їх, тих безформних в’юнців, тьматьменна сновигає в Божій уяві. На всіх не стачить здоров’я. Та й нащо брати на себе багато... Можеш нажити ґилу.
– Бережетеся?..
– Ні... Радше, стежу за собою. З ранку до пізнього вечора в маєві людському дорожу своїм відображенням...
– Невже протягом дня часто заглядаєте у люстерко? – AS наче кпинить з мене.
– Глузуєте... – я пішов у наступ. – Маю добре треновану пам’ять. Навіть, буває, що під час спання (сам

читати