Завантажити

шароварах, тільки й можуть трусити обвислою матнею на всі боки перед сильнішим, і поготів. Давно тут чоловіки втратили свій творчий заряд, віддали на поталу чужинцям. А я – щиро кохаю Петрика. Правда, люба?..” – в пориві скуйовдила Анаші коротку стрижку. Та спроквола кивнула, й собі нюні розпустила: „Друже провідник, я, мабуть... також кохаю Мамцю”, – лунко припала до розпашілих щік значно старшої посестри. Мені, зрозуміло, нічого більше не залишалось, як з високо піднятою головою гідно покинути затишний розарій блакитних троянд.
AS так заслухався, що, тількино я закінчив розповідати, аж сахнувся від загаслої біля щоки сигари, та враз запалив і солодко затягнувся пахучим димом:
– Цікавоцікаво... Нічого не скажеш. До речі, вона, чи то пак ваше болітце мені добре знайоме. З Вірою Чайкою ми кілька років тому їздили на запрошення до Гарварду читати лекції. Вона добрий фахівець у своїй галузі, – захоплено підійшов до комп’ютера, ввімкнув процесор. – Ось погляньте, скільки разів згадується в Інтернеті її відома праця з вивчення боліт Тибету й високогірних Карпат. Справжня пісня на тлі нудних трактатів!
– На жаль, – щиро зізнався, – я не читав. – Ех... – досадно махнув рукою, та з іншого приводу, – дотепер шкодую, що тоді не видримбав їх обох, або, в крайньому разі, хоча б збоку навтішався їхньою одностатевою грою, – рвучко, грубо і безнадійно потягло мене в буйну молодість.
– Ніколи не думав, що ви такий падкий до жінок, – AS здивовано протяв мене наскрізь гострим поглядом.
– Еге ж... Було… Та, на диво, помалу відпала охота волочитися хапки по чужим постелям... Повірте, більше не рвуся завзято до бою. Так, інколи раз­два в квартал можу піти в розвідку, взяти „язика”, і потому! Досить... Мужньо й безстрашно відслужив на любострасному одрі. Тепер, буває, піддаю аналізі прожите, немов переглядаю старі фільми і, що цікаво, геть не хочеться ще раз його повторити. Жагуча хіть потроху з роками втрачає ту важність, ніж, зазвичай, вважають її замолоду. І малопомалу віддаєш перевагу природним явищам під час невимушеного споглядання за ними. Десь тоді на підсвідомому рівні зринає така собі думка­мацюпулька, мовляв, і я причетний до одного з тих явищ. Адже с?ме вони – незбагненні і втаємничені впорядковують безлад. А ми, безперечно, активні учасники того неугавного процесу. Тож, як не крути, а безмежний світогляд арійства не слід було заганяти у штамповані рямці бляшаного розп’яття. Монотеїзм, вочевидь, не виправдав себе, а тільки завдав непоправної шкоди всім: і хто про всяк його сповідує, і хто підступно зазнав від нього насильства. Чистого розуміння одного Бога посправжньому не існує; радше вибудовано для одурманювання звичайнісіньку компіляцію хитровзутими мудрагеликами. Бо в одному загоні легше тримати маржину. Звідси, на догоду тому ж таки монотеїзму, і змахлювали левіти на руїнах Колізею, непомітно підмінили поняття cultura, обернули на брутальну лайку. А за тривожних часів псевдоВідродження домоглися свого цілком і повністю: окультурену лайку спритно застовпили в хистку свідомість як еталон поклоніння рукоблудству. Тепер, нате, солодійство та статеві збочення мають уже більше значення, ніж природні стосунки між чоловіком і жінкою. Відповідно те все передається в акурат на весь загал. Через що мало хто з сущих природнім чином отримує задоволення. Доволяться ба тим, що абияк лежить під руками. Голь таки взяла верх над Паном, опустила його до рівня цапаскомороха. Що ще треба ошуканим... Відповідь напрошується сама собою – смерті!
AS невдоволено засовався в кріслігойдальці:
– Даруйте, ви холоднокровно, одним махом хочете викинути на смітник прекрасні надбання цілої цивілізації. Ніні... Я з вами категорично не згоден. Невже набуте умом і творчістю впродовж тисячоліть нічого не варте? Шедеври... Безліч шедеврів ви зухвало іменуєте мастурбацією. Звичайно, людина пророкує собі безславний кінець. Згоден... У музейних фондах безконечності вже готуються ніші для зберігання надбань п’ятої цивілізації. Нехай і мотлох! Нехай... Згоден! Однак, власне, легко вкриті бляклою сизиною шедеври найкраще передають минулу добу. А онанізм, до слова, залишає по собі хіба присохлу потріскану ляпку, що лишень її тернеш, і сліду нема, – AS не на жарт розійшовся, підхопився, на ходу відкрив пляшку бурштинового напою, плеснув обом по кілька крапель п’янкої „Тиси”. – Культурою, добродію, не розмінюються, мов затертими мідяками! Вона… Та ну вас… – за одним махом осушив чару. – Будьте здорові…
Я, щиро кажучи, не чекав, що AS, за натурою нібито відкритий демократ і прибічник протилежностей, так гостро сприйме мої скромні судження щодо трясця її матері культури. Тож, аби мерщій розправити круті бережечки і знову повернути мову в тихоплинне русло, я спотиньга, не обдумано, вдався до масного жарту:
– Гаразд… Нехай буде гречка. Ліпше, – в захваті надпив з пузатої склянки, – зупинимось, наприклад, тільки на лісових культурах.
Він насторожено глипнув з­під лоба:
– Хм… Або підлещуєтеся, або… Валяйте! – видно,

читати