Завантажити

почутого. Глядь, дротиком різонуло в тім’я, я, нікому невідомий чорнороб, так просто й фамільярно назвав знатну й ставну столичну паню. Та вона ніби того й чекала, млосно повела рукою, сягнула мені на горбок, узяла в кулачок підупалого стрижня: „Умгу... Ти найкращий опришок у світі”, – як його вільно тримала, так, витіпана, притьма і заснула з ним. Світало, коли бочком я вмістився біля неї на забабраному клейкому матраці, і раптом, чую, гостро війнуло з єдвабного моря її розкуйовдженого волосся терпким запахом ялицевої глиці. Поруч мене: бабах – осягнуло спотиньга, – спить цариця. Цариця білосніжних розморених хмар, блакитних глибоких озер, мінливих зелених боліт, чистих округлих небес і наскрізь, до самого споду, прохолодних полонин. Той, легко вкритий сталево­сірою памороззю брунатний краєвид високогір’я, що, бувало, я намагався зараз охопити, одним махом, н? тобі, будьласка, легкодоступний, під боком. А ще, пригадую, не раз ми заворожено милувалися з Брецкула Петросом і Говерлою. Звідти, мов на долоні, добре видно водночас дві найвищі вершини. Сказати, що я тоді безтямно закохався, буде, напевно, неправильно, радше дуже сильно прокинувся у мене хижий інстинкт голодного легіня до вродливої, значно старшої жінки. В ній – навіть абищиці, нічого не було такого, щоб викликало ба найменшого невдоволення. Лише, вона – доладна вивершеність удатного різця! Жадібно впиваючись її принадами, кортіло тоді в геть порожній кімнаті – раз, і повністю проковтнути те доглянуте, пещене тіло, запопадливо, з насолодою припасти до безсоромнозухвалих пуп’яшків з рум’яними околишками, нипати кінчиком носа по оксамитових впадинах, ярах та горбочках. І я ледве дочекався, коли розніжена сном нарешті прокинулася, щоб знову, з ще більшою насолодою, я широко розсунув гладенькі полози її овальних санчат і присадив, як там і був, жилавий рудок у копійчане війстя. Що ж то за пісня була! Ох... Ай... Ой­йойой... Запаморочена, мов очманіла... Зирить зісподу на мене отакенними мокрими сливами. Насилу тільки й кине: „Солодкий...” Не тямила, що відбувається. Щось... таки, та, напевне, не з нею... Принагідно нагадаю, що тоді я й гадки не мав про якісь збочення. Діяв чин чином, класично, без порушень усталених віками, як тоді мені здавалося, норм. Кілька тижнів утішалися ми вволю, а там, надвечір, провів їх з куріпкою до Рахова, посадив на потяг і задивився з берега на бистру воду, де стікаються в одну Тису Чорна і Біла, та чомусь подумав, що неодмінно зустрінемось з Вірою Панасівною ще. Так воно й сталося. Через рік, самостійно, без допомоги батьків, тіток, дядьків і хабарів, я склав іспити та вступив до київського університету. Минув якийсь час, і принагідно побачив її в сквері Шевченка. Вона була не сама, в оточенні кількох осіб, неквапом ішли гарно вбрані колеги та про щось, аби, либонь, не мовчати, перекидалися словами. Віра Панасівна помітно вирізнялася від своїх супутників увиразненою елеґантністю та піднесеною ходою. Звичайно, миттю прокинувся в мене хижий інстинкт полонинського звіра, назирці подався за зворушливим цокотом шпильок її бежевих черевичків. На Майдані вона з усіма чемно розпрощалася, нічого не підозрюючи, помалу, ледьледь розмахуючи світло­каштановим портфелем, рушила вгору. З Інститутської вулиці звернула на подвір’я багатоповерхового будинку, біля парадного її перепинила сусідка, про щось на ходу перекинулися словами. Лише за милозвучним цоканням туфельок зачинилися двері, як я мерщій кинувся до тої жіночки: „Вибачте, Віра Панасівна, здається, мешкає в 21 квартирі?” – Та розгублено вирячилася на мене: „Ви її аспірант?” – „Так”, – збрехав, як відрізав. – „Сорок сьомій”. – „Щиро дякую”, – помчав у недавно пошитому в районі голубому кремпліновому костюмі, що в деяких київських перехожих викликав хитру посмішку, до першої лавки по гостинець. З пляшкою „Ігристого” та коробкою „Трюфелю” вже стою насторожено перед її обтягнутими дерматином і поцвяшкованими латунню дверима, збентежено чекаю... Тільки їх відчинила, якусь мить ані руш, остовпіла в єдвабній халамиді, та враз як плесне в пещені долоні, рясно залилася сміхом: „ Опришок!.. Ой... Ясносиній...” – укмітив я, що й їй одразу не припав до смаку мій, як потім виявилося, когутський fa?on. Але, стривайте, не перескакуватиму спішно через пеньколоду... Одне слово, ввійшов я до затишного покоїку, вручив подарунок, вона його ввічливо взяла, подякувала. Дещо стримано почоломкалися, наразі вже не кидалися в палкі обійми. Водить хазяйновито по вмебльованому й зі смаком упорядкованому в стилі folkmodеrn помешканню, показує спальню, вітальню, кабінет, увійшли на кухню. Тут, звичайно, мій терпець урвався, взяв її чимдуж у руки, стис обмахом, вона не пручалася, але й не проявила того, що в лісовій сторожці, бурхливого завзяття, так – абияк, роби зі мною що хочеш, тільки якомога швидше залиши в спокою. Й, гляди, вже на столі розсохою світить золотавим кубельцем, нарозхрист, якраз проти мене трохи зігнулася на бік, і наче з рогу достатку викотилися на білосніжну стільницю райські дари.

читати