Завантажити

оселялись у Вірменії, Грузії, де втікачів з Константинополя приймали гостинно.
Проедр Василь розумів, яка сила збирається в Малій Азії, до нього доходили вісті, що вигнанці й утікачі з Константинополя гуртуються навколо доместика схол Варда Скліра. Проедр робить останній крок - увільняє іменем імператорів Варда Скліра з високої посади доместика, призначає його дукою* (* Дука - губернатор) Антіохії.
Але було вже пізно. Вард Склір мав під своєю рукою легіони, які дав йому сам проедр Василь, він спирався на кращих полководців імперії, що втекли з Константинополя, його оточувала знать Візантії, що мала незчисленні багатства.
Варда Скліра знали добре й у землях Кавказу, до яких давно простягала пазурі Візантія, еміри Багдадського халіфату, що мріяли про владу в Малій Азії й навіть у Європі, також підтримували його.
Через це й трапилось так, що Вард Склір оголосив себе імператором Візантії, його визнали вірмени, еміри Мартирополя, Хорбота й Аміди, що сиділи над ріками Тігром і Євфратом, волостелин Багдада й Вавілона Адудаула - всі вони підтримали Скліра, обіцяли допомогу.
Не тільки Азія турбувала проедра Василя - він знав про убивство кесаря Бориса, якого сам послав у Болгарію, і ніяк про це не шкодував - одним кесарем більше чи менше, що до цього Візантії? Розмірковуючи далі, проедр приходив до висновку: може, й краще, що не стало Бориса, - коли він не зумів зібрати нині сил, то не зібрав би їх і далі.
Проедра турбувала доля брата Бориса Романа. Одні в Константинополі говорили, що він попав у полон до комітопула Самуїла Шишмана і що той нібито назвав його царем Болгарії, інші стверджували, що Самуїл призначив Романа начальником всього свого війська.
Що ж робилось справді в Західній Болгарії - ніхто не знав, комітопули сиділи в горах, між ними й Візантією височіли Родопи, - загадковий світ, страшні люди західні болгари.
Там, за Родопами, вже збирається й насуває на Візантію гроза, на перевалах, у клісурах, а там і в долині на південь від Родопів стало з'являтися все більше й більше болгарських загонів, вони чинили велику шкоду акритам, комітопули переходили в наступ, імперії загрожувала смертельна небезпека.
Тому проедр Василь дуже радо й гостинно приймав мужів нарочитих з Києва, їх, як це завжди робилось у Великому палаці, водили до святої Софії й Влахерну, показували у Магнаврі різні дива - золотих левів рикаючих, птахів співаючих, для них влаштовувались пири.
Одного тільки - відповіді на прохання князя Ярополка - мужі нарочиті не мали, імператори веліли їм ждати й ждати.
 
2
 
У лісах над Західною Двіною, до якої з правої руки линуть тиховоді Полоть і Оболь, а з лівої - Улла й Ушач, стояв на горі древній город Полотськ.
Холодна, вогка тут земля - кругом драговини й болота, за коротким літом наступає довга осінь, зима, гнила весна, але сміливій людині ця земля сторицею віддає за труд - навкруг несходимі ліси, а в них табуни звіра, в ріках і озерах повно риби, у пісках руками можна брати дорогий горючий камінь, Західна Двіна допливає до самого Варязького моря, а там відкритий шлях до всього світу.
Уже з давніх віків тут, на просторах Двіни, сиділи племена латгалів, земгалів і куршів* (* Латгали, земгали, курші - древні племена, що жили над Балтійським морем), що мали свої покони й богів, сюди ж приходили і руські племена, що братались з місцевими людьми, осідали тут, випалювали ліси й орали землю, били дикого звіра в лісах, ловили рибу в ріках.
На цих давніх тубільців налітали орди із-за Двіни. Як і до всіх племен на схід від Лаби, сюди простягали свої пазурі королі, а пізніше імператори німецькі, багато крові пролили вони, а особливо Генріх І Птицелов і син його імператор Оттон І, вони посилали в різні городи і в Полотськ також свої загони, мріяли загарбати Полотську землю, вийти на верхів'я Дніпра й одрізати верхні землі Русі від полян і Києва.
Через це люди Полотської землі ставили над ріками, щоб боротися з ворогами, городи з високими дерев'яними стінами, копали навкруг них рови, насипали вали - так виросли Менськ, Усвят, Лукомль, Друцьк, а на стрижні Полоті й Двіни город Полотськ.
Правили Полотськом і всією цією землею свої князі, родичались вони з древлянами, полянами, кривичами. Коли ж до Новгорода перся і сидів на Ладозі ярл Рюрик, інші його побратими - Тур і Регволд - рушили на південь, Регволд звабою взяв город Полотськ, Тур дійшов аж до Прип'яті, захопивши на якийсь час древній руський город, що пізніше став прозиватись Туровом.
А вже, звичайно, не Полотській землі служив князь Регволд, лодії з його дружинами увесь час їздили по Двіні до моря і далі в Свеаріке, на поклін до конунгів, інші його дружини доходили до Шеціна й Шлезвіга - там їх гостинно зустрічав імператор Оттон, Перуном і Руссю присягався Регволд, але служив багатьом і різним богам.
Тут, у городі над Полоттю, за високими стінами, оточений своєю дружиною, і сидів князь Регволд. Мав він двох синів - Роальда і Свена - та ще дочку -

читати