Завантажити

готове, воєводо мій, тепер і в дорогу, - почав Володимир. - Довго я думав про Київ, рвався туди, хотів там бути, але не так, як нині.
- Чого печалишся, княже? - підійшов до нього ближче й зупинився поруч Добриня. - Ти ідеш на праве діло, захищаєш закон і покон отців своїх, маєш з собою воїнство незліченне, певен я, що приєднаються, стануть під твоє знамено й полуденні землі.
- Це все так, Добрине, і коли б не вірив, то й не пішов би, але скільки крові доведеться нам пролити, навіщо Ярополк почав усобицю в землях, навіщо накликав хмари на Русь?
Обидва вони, стоячи біля вікна, бачили полуденне небо. Там збиралась гроза, перша, либонь, за літо, десь над самим обрієм пробігала тонка зміїста блискавиця, вона била й била в землю, плесо Ільменя, ліси.
Князь Володимир витер долонею чоло, на якому виступили зерна поту.
- Мушу йти! - промовив він. - Нехай Перун благословить все моє воїнство.
- Не печалься, княже, - не сам будеш, я завжди з тобою.
Він узяв руку Володимира й міцно стиснув її.
- Ні, Добрине! - відповів йому князь. - Я тебе не кличу в цю дорогу.
Воєводі стало якось недобре й моторошно. Що трапилось? Чому князь не думає брати його з собою?
- Я люблю Київ, - поволі говорив Володимир, - за ці ж літа полюбив Новгород... І як їх не любити? Київ - отчина моя, а вспоїв мене й вскормив, як рідного прийняв Новгород. Люблю я цей город, усі п'ятини землі, людей полунощних, що мають суворі лики, але теплі серця.
- Ці люди люблять такожде й тебе, - сказав Добриня.
- От через це й не хочу я, - ніби не чуючи його слів, вів далі Володимир, - залишити їх сиротами... Ми йдемо далеко, полунощна рать стане аж на Дніпрі, а тут кожного дня можуть посунути свіони, чорні булгари.
- Добре робиш, княже, - згодився Добриня, - що печешся про Новгород, полюбив і я його.
- Думаю, - подивився на Добриню Володимир, - що треба мені залишити в Новгороді посадника свого, якому вірю.
- Так і зроби, княже!
- Роблю, Добрине, а тому залишаю в Новгороді тебе.
- Мене?
- Так, мій вуйку й воєводо!
Добриня довго мовчав. Блискавиці на обрії роздратовано били землю. Важкі думки краяли серце воєводи.
Він хотів би піти з Володимиром - похід обіцяв йому честь і славу, в полуденних землях їх ждала перемога.
Правда, Добриня непокоївся, думаючи про Київ. Володимир, - він вірив у це, - переможе Ярополка, сяде на столі отця свого. Гора, яка нині схиляється і служить Ярополку, дуже швидко схилиться перед Володимиром, служитиме йому.
Але чи прийме Гора Добриню? Він згадав літа, коли був гриднем у дружині князя Святослава, сотенним, став, нарешті, воеводою-уєм Володимира. Що жде його, коли він приїде в Київ з Володимиром? Князь - дужий, він пішов у отця свого, скорить Гору, але хіба князі давно, а нині й поготів не схиляли голів перед всемогутньою Горою? Коли ж навіть князі мусять стерегтись Гори, то що говорити йому, Добрині, він і колись відчував неприязнь, ненависть Гори, тепер так само боявся тамтешнього боярства й воєводства.
У Новгороді Добрині вільніше, тут він рівня всім боярам і воєводам, стоїть над ними, бо є правою рукою Володимира, стане ще вище, коли залишиться його посадником.
- Дуже уболіваю я, княже, - важко зітхнувши, промовив Добриня, - що не береш мене з собою, бо там я ані сил, ані самого життя не пошкодував би для тебе. Але знаю, бачу, що мусиш мати тверду свою руку й у Новгороді... Пам'ятай, княже, що аки воїн твій сидітиму тут, блюстиму стіл, все робитиму по твоєму слову.
Добриня подумав, що, може, саме в цю хвилину йому слід сказати князеві правду про себе й сестру Малушу - тому легше буде, коли знатиме, що в Новгороді сидить не посадник тільки, а брат його матері, рідний дядько, Добрині ж буде більше честі й слави...
Проте це була одна тільки мить. А що подумає і що скаже Володимир, так пізно почувши цю правду? Може, - Добриня зовсім розгубився, - князь не залишить його тоді в Новгороді, а візьме з собою?
Ні, краще мовчати, бути посадником у Новгороді, де в нього є терем, дворище, земля, жона, буде він віднині хазяїном і княжого двору в Ракомі. ї Добриня не сказав потрібного щирого слова.
- Прощавай, княже! Щаслива путь! - тільки й прошепотів він сухими устами.
 
6
 
За Новгородом, там де Волхов-ріка з'єднується з Ільмень-озером, є гора, що за тисячу літ трохи притерлась на маківці й осипалась на схилах, але однаково височить ще й досі.
У ті ж часи на вершині гори Перинь втрамбовано було, як тік, широке требище, посеред нього на кам'яному підмурку височіла дубова постать Перуна, навкруг - богів п'ятин новгородських, а на вісім кінців від них, немов пелюстки страхітливої квітки, день і ніч палали кострища* (*Кострища - жертовні вогнища.).
Вирушаючи на рать з Ярополком, князь Володимир велів воїнству зібратись на березі Ільменя, сам прибув туди й з воєводами став підійматись на гору.
Чим вище підіймались вони, тим ширший виднокруг відкривався їхнім очам, князь і

читати