Завантажити

воєвода бачили в затоці Ільменя сотні лодій і учанів з Новгорода і п'ятин, далі гойдались на хвилі лойви і шнеки варязькі.
З гори видно було і шлях, яким вої мали вирушати за Волок, - блискуче плесо озера Ільменя, густі зелені ліси на його берегах, з іншого боку темнів над Волховом Новгород, за ним стелилась безмежна, повита сивим маревом низина.
На требищі вже все приготували для жертви - високо в небо впинались вісім довгих вогняних язиків кострищ, жерці щосили били в бубни й бряжчали мідяними дзвониками, ревла худоба.
Перинь-гора не могла вмістити всіх воїв, і тому князь велів складати жертви скрізь на березі. Єм, водь, саамі й комі* (*Єм, водь, саамі, комі - північні племена Русі.), що їхали на рать з своїми богами й шаманами, поклали там окремі кострища, виставили перед ними богів - дерев'яні чурбаки з витесаними на них очима, жіночими грудьми й просто срамними місцями, - під удари бубнів, вискалюючи зуби, танцювали біля них, через що новгородці навіть потай сміялись.
На вершині Перинь-гори князь зупинився. Прямо перед ним вирізувалась на тлі голубого неба пошерхла від сонця і вітрів, темна від диму требищ постать Перуна з блискучими позолоченими очима, за ним і наокруг нього стояли такі ж темні, вирізані з дерева чи висічені з каменю боги п'ятин Святовит, Білбог, Триглав - подоба чоловіка й жінки з головою на плечах, головою в грудях і ще однією головою у дітородному закутку - і навіть Чорнобог, що мав вигляд великого пса, - це були ті боги, яким віки молились люди в Новгороді, в землях воді, ємі, саамі, комі, а за ними стояла північна, язичеська Русь.
У цей день і годину за князя Володимира і всіх воїв, за перемогу над Ярополком молились ще й в одному місці в самому городі - там у невеликій християнській дерев'яній церкві Іоанна на Опоках від жаркого вогню свічок двічі починалась пожежа.
Князь Володимир у глибокій задумі стояв перед богами, мовчали замислені воєводи позад нього, тихо було скрізь на горі і внизу над Ільменем.
А потім загриміли бубни й дзвоники, почувся дикий крик жерців, конаючи, хрипіли й рили землю ногами воли й коні, кров жертовних тварин пролилась на землю, над усіма вогнищами заклубились темно-сизі дими, вони огорнули требище, схилами поповзли вниз.
Князя Володимира захопила й піднесла ця треба, вийнявши з піхов меч і поклавши його на землю, він стояв перед Перуном, хмари диму то насували на нього, то розступались, іскри бились об його обличчя, і в ці хвилини червоний відсвіт кострищ заливав його чоло, примружені, прикуті до далекого плеса Ільменя очі, міцно стиснуті уста.
- За Русь! За богів наших! За покон і закон батьків! - чулося скрізь по горі і над озером, гриміли списи, бряжчали щити. Велика, страшна, непереможна сила стояла за Володимиром - князем новгородським, він готовий був вести її до Києва, до самих далеких україн Русі.
 

 

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
 
1
 
У Константинополі було відомо, що робиться на Русі, грецькі купці, що невпинно їздили Дніпром і перетинали Руське море, приїжджаючи з Києва, розповідали про сварку між братами-князями, пізніше і про початок січі між ними.
У Великому палаці про ці події знали ще більше - готуючись до брані з Володимиром, князь Ярополк вирядив у Константинополь своїх слів, просив імператорів Василя й Костянтина дати йому допомогу в борні з братом, за що згоджувався визнати єпархію константинопольського патріарха на Русі, натякав, що міг би поступитись деякими землями на північ від Кліматів і в Тмутаракані, - Ярополк не скупився на обіцянки, зраджував закон і покон отців своїх, продавав імператорам ромеїв руські землі.
Звичайно, не імператори Василь і Костянтин вирішували справу - перший з них проводив дні і ночі з своїми ченцями, другий пиячив у шинках над Перу і розважався з гулящими дівчатами, - з послами князя Ярополка розмовляв проедр Василь.
Коли б у нього була сила, він радо послав би на Русь легіони, про які просив Ярополк, хеландії з грецьким вогнем, - вони не так допомогли б київському князеві, як скористались би з усобиці в Руській землі і наробили великої шкоди. Легіони ромеїв над Дніпром і в Києві - та хіба ж про це могли мріяти імператори колишні!
Але Візантія не могла послати легіонів на Русь - над нею нависла смертельна загроза, життя самої імперії було в небезпеці.
Проедр Василь знав, що робить, виславши перед кончиною імператора Іоанна в Малу Азію Варда Скліра. У Константинополі цей полководець був небезпечний, він мав багатьох спільників серед членів сенату й синкліту, які готувались і, безперечно, оголосили б після смерті Іоанна імператором-регентом Василя й Костянтина Варда Скліра.
Проедр Василь діяв рішуче - прогнавши в Малу Азію Варда Скліра, він слідом за ним став висилати туди ж і його прихильників і друзів, - так у різні феми Малої Азії потрапили Дельфіни, Куркуаси.
Побоюючись мстивого проедра, деякі полководці, патрикії самі тікали з Константинополя - вони забирали з собою родини, всі скарби,

читати