Завантажити

богами, що Полотськ буде нашим, а ти - моєю жоною... А далі що сталось, Рогнедь, - твій батько і брати вбиті, - що мені - ворогувати з мертвими? Полотська земля скорилась - віднині тут буде мир. Тільки от ти не скорилась - хотіла мене вбити, помста живе в твоєму серці.
- Я не розумію, для чого ти це говориш і чого жадаєш від мене.
- Чуєш, Рогнедь, - голосно промовив він, - вже хто-хто, а я міг вимагати з тебе дань, та зараз не хочу цього, бо не був би князем, аще мстився б жоні, удовиці, сироті, та й тобі, полотська княжно... Зроблю з тобою княжий і справедливий руський суд. Ти діяла, як велів твій закон, - не винувачу тебе, але більше, чуєш, більше нічого ти вже зробити не можеш. Через це я тебе й не караю... Будь, Рогнедь, такою, як велить розум, серце, тільки не роби зла, бо загинеш. Слово ж моє таке. Якщо ти хочеш бути в городі або десь у землі Полотській - живи тут, слово князя - закон для його людей. Якщо хочеш повернутись у землю твоїх батьків - дам тобі грамоту, воїв, які проведуть тебе скрізь, хоч і за Варязьке море... Ти - дочка князя Регволда - вільна робити, що хочеш... Іди, Рогнедь!
Вона не йшла, стояла на місці, от з її уст зірвалось:
- Скажи мені одно, княже! Чому ти так робиш, чому волієш так судити? Закон? Який закон? Я не розумію того, що ти робиш...
Володимир пильно подивився на неї.
- Ні, тільки й допреже закон, - відповів він, - але, либонь, є щось і інше, що велить мені саме так зробити...
- Очевидь, ти, - суворо сказала вона, - вбивши мого батька й братів, тепер хочеш поглузувати й з мене.
- Глузувати? О ні! - одразу ж суворо відповів він. - Ти повинна знати і знаєш - не моя десниця вбила батька й братів твоїх, а руські люди. Знову ж, не моя десниця, а вони хотіли вбити й тебе, я ж не дав мечу впасти на твою голову.
- Тоді ти... - почала вона й не кінчила. - Скажи мені правду, руський княже. Ти пожалів мене як бранку, але не хочеш, щоб я була в Полотську, гониш за Варязьке море, бо я немила тобі?
- Ти марно, - промовив він, - говориш це, Рогнедь, бо ще в Новгороді я нарік тебе жоною. Не я, а ти - зухвала, горда - вважала, що в тобі тече кров князівни, а я тільки раб, це ти одштовхнула мою руку, сказала, що не будеш жоною сина рабині, бо не любила й не любиш мене... Як же ти смієш запитувати тепер, мила мені чи ні?!
Вона мовчала, і це вже була не та зухвала, горда полочанка, яка недавно злим словом ганьбила князя. Рогнедь опустила очі долу, впали й руки її - в'ялі, безсилі.
- Я жду, Рогнедь, говори. Якщо хочеш піти в землю своїх батьків, відчиню двері, дам грамоту, людей; хочеш бути в Полотську - лишайся... А тепер іди! Я дуже стомився, завтра ж у похід... Іди, Рогнедь! Прощай!
Не піднімаючи очей, вона повернулась, рушила до дверей, вийшла...
Хто знає, чи довго спочивав князь Володимир?! Може, як воїн, що спить і все чує, склепив очі на одну хвилину і враз прокинувся, може, і це ймовірніше, спочивав більше, до пізньої години ночі, - але раптом він схопився, сів на ложі, одразу ж взув чоботи.
За вікном стигла ніч, темно було в палаті, крізь розчинені двері струмувало жовтаве світло з переходів, на порозі ж невиразно окреслювались чиїсь тіні, звідти линули притишені голоси.
- Хто там? - запитав князь, і рука його несамохіть потяглася до лави, де лежав меч.
- Це я, - почув він голос Рогнеді. - Хочу з тобою зараз говорити. Твої ж вої не пускають...
Він зрозумів, що княжна прийшла до нього у якійсь важливій справі, хоче сказати те, чого відкладати не можна... Тільки одного не міг збагнути Володимир: що змусило її прийти так пізно, наглої ночі.
- Гридні, - велів він, - я говоритиму з княжною... Запаліть світло.
Вони внесли й поставили на столі свічку, швидко вийшли.
Володимир і Рогнедь залишилися в палаті тільки удвох. Бліда, вже без обруча на голові, з розпущеним волоссям, що сягало аж до колін, у тому ж темному платні, тільки з зеленкуватим каменем на грудях, вона стояла з опущеними руками біля порога.
- Конунг Вольдемар, - нечутно ступивши крок уперед, почала вона.
- Я не конунг, а князь, - одразу ж перебив він її, - і не Вольдемар, а Володимир.
- Вибачай, княже.
- Я слухаю тебе.
Знову мовчання й невисловлене вагання.
- У цю ніч, - продовжила вона, - мені було дуже важко... Я ні крихти не спала... попросила воїв... прийшла до твоєї палати... довго умовляла збудити тебе... Вони навіть, - Рогнедь ображено посміхнулась, - шукали, чи немає в мене зброї... Я прийшла... я мусила йти... так треба... так судили боги...
Вона на мить замовкла, дивлячись на вогонь свічі, що гаряче, як жертва, горів на столі, і Володимир помітив, як з її очей скотилось кілька сльозин.
- Я прийшла сюди, щоб роззути тебе, княже, - закінчила Рогнедь, і густі рум'янці виступили на її щоках.
Він щиро здивувався, пригадавши розмову з Рогнеддю в цій же палаті кілька годин тому, суворо сказав:
- Ти відмовилась мене роззути, коли я того бажав. Нині вночі ти намірялась

читати