Завантажити

сподобався такий початок ради - князь Володимир не криється, що молодий, він, напевне, зробить так, як порадить старша дружина.
Деякі з них вважали, що найкраще кінним воям обійти далеко в полі полки Ярополка, бити їх з-за спини, а всім пішим посуватись Дніпром на лодіях і вдарити в чоло Ярополковій раті.
Інші радили затримати лодії на місці, вночі послати частину пішого й комонного війська вперед, щоб наблизитись і впасти, як грім, на воїв Ярополка, а з лодій уже їх добивати.
Ще одні думали, що ліпше стати на місці, загородити Дніпро лодіями, насипати на берегах вали й ждати, коли Ярополк підійде ближче й перший ударить на них.
Це було, либонь, і все - князеві Володимиру лишалось подумати над словами бувалих воєвод, вибрати найкраще з того, що вони сказали, та й кінчати раду, дати загад воєводам і всім воям.
Князь не поспішав з останнім словом, він дивився на плесо Дніпра, високі кручі правого берега, зелені, повиті голубим маревом луки вдалині.
Потім він повернувся до воєвод, і їм здалося, що за ці короткі хвилини обличчя його змінилося, стало рішучим і суворим, очі потемнішали, він і почав не так, як думали й ждали воєводи.
- Я слухав вас уважно, дружино моя, - сказав князь Володимир, - і дякую за поради. Проте, - звернувся він до воєвод, - послати далеко в поле комонне військо, а пішим воям посуватись на лодіях і бити в чоло Ярополку не можу, бо як одірвати руки й ноги від тіла? Ти, воєводо, - звернувся він ще до одного, - радиш нам підкрастися вночі до воїв Ярополка, та ми ж не печеніги й не хозари, щоб діяти, як таті; ми - руські люди, утверждаємо мир у чесному бою... Ще радили мені, - закінчив Володимир, - стати на місці й ждати тут Ярополка, а чи можемо ми надіятись на нього, чи не зайде він, як це ви радили мені, з усіх боків? Ні, воєводи, мусимо діяти не так, мусимо робити, як отці й діди наші.
І він сам в оцю хвилину, помітили воєводи, був дуже схожий на отця свого Святослава.
- Я не боюсь Ярополка і його раті, покладаюсь на вас, воєводи, й воїнство своє, думаю, - він показав рукою навкруг, - що сіверяни, древляни, люди полянські та інших земель підуть такожде з нами. Мусимо йти вперед одверто й прямо, пішо й комонно берегами, на лодіях по Дніпру. Хочу ще раз сказати Ярополку: "Іду на ви", - а тоді нехай вирішує прю нашу меч, а допомагають боги.
І це вже говорив не молодий новгородський князь - устами князя Володимира промовляв батько його Святослав, славетні діди й прадіди, руські люди.
 
2
 
Сварга між князями Ярополком і Володимиром не обминула Любеча. Ще взимку, коли вторували шлях між Дніпром і Десною, посадник Бразд багато разів їздив до Остра, радився з волостелином Кожемою, а повертаючись назад, обходив тереми, говорив з своїми певними людьми.
Багато діла було тепер у Сварга - посадник дозволив йому брати руду на землях княжих, і він день і ніч варив крицю, кував мечі, залізця для стріл, топори, списи, сулиці. Бразд же забирав усю цю кузнь, віз до Остра, а дещо залишав і для себе.
І в усіх людей у Любечі стало більше роботи - одні рубали ліс і возили колоди до Дніпра, інші - дереводіли - будували на березі десятки лодій, - Бразд щедро платив - не своє, княже.
Напровесні ж, коли скресла крига, а Дніпром угору попливли лодії з Києва, Бразд зібрав усіх селищан біля старого городища.
Вони зібрались не так, як у давнину, коли все городище сходилось до могил своїх отців і дідів, поминало їх добрим словом, а вже потім говорило про денні справи свої, слухаючи старшого з роду, думаючи про долю всіх.
Нині йшло інакше: Бразд і інші селищани, що мали тереми й двори, Сварг і майстри-дереводіли, скудельники, чинбарі, які працювали на князя, - всі вони стали на пагорку, любечани й ниці, чорні стовпились нижче.
- Князь наш Ярополк іде на січ з воями верхніх земель, яких веде робочич Володимир, - почав Бразд.
Сказавши це, він одразу ж зрозумів, що почав недобре, - ниці люди, що стояли під городищем, сколихнулись, загомоніли.
- Який же він робочич, коли батько його Святослав - Ігорів син і сам посадив його в Новгороді? - запитав хтось з натовпу.
Посадник налився кров'ю так, що аж посинів.
- То правда, що князь Святослав посадив Ярополка в Києві, Олега в Деревах, а Володимира в Новгороді, але сталось так, що не всі його сини однакові, - токмо Ярополк береже мир і тишу в рідній землі...
- Посаднику Бразде! З ким у нас мир і тиша? З печенігами та ромеями? Та наші ж діди й батьки віки воювали з ними...
- Князь Ярополк мудрий! - відповів Бразд. - Доколи будемо кувати мечі, а не рала?! Он - земля, ліси, ріки; токмо би мир.
То - правда! Навкруг були земля, ліси, ріки, колись вони належали їхньому роду, а нині все це чуже: посадникове, волостелинове, княже. Проте Дніпра не повернути всп'ять, того, що було, не повернути, аби мир, мир!
- Але ж сам князь Ярополк не держить миру, а йде супроти братів своїх!
Бразд лютував.
- Як же йому не йти на братів, коли Олег не

читати