Завантажити

взяти дідівський меч.
- Поведу, людіє!
- І куди ти йдеш, Микуло? - говорила Віста. - Добра чи багатства шукаєш?! Так ти ж уже їх шукав, торбу гречки приніс...
Микула стояв і дивився на зелені луки, буйну поросль всякого жита за Любечем і на свою ниву, що починала зацвітати.
- Як же цвіте, аж голова мутиться, - він приклав руку до шрама на голові. - А що, думаєш, може, з-за цієї горсті гречки варто було колись мені йти на брань?! І не добра й багатства я шукаю, - маю їх, батько Ант залишив мені цілий скарб, велів берегти його.
- Що за скарб? Усе життя ти про нього говориш і говориш, тільки не бачу його, де він - не знаю.
Микула посміхнувся, така вже в нього звичка, коли він говорив щось од серця, м'яка посмішка теплила кутики його уст, грала під сивими довгими вусами.
- Правда - то є мій скарб, - відповів він Вісті. - Хочу жити, як батьки мої й діди... Вірю в богів отців, будемо жити так, як велять наші боги... Перун, Дажбог, Стрибог, поможіть мені! Ось тільки зброю батька Анта дістану.
Ниці люди з Любеча вийшли вночі.
- Ти вже нас і веди, Микуло, - сказали вони, - бо ти - син Анта, ходив з князем Святославом, побував у багатьох землях, а вже в отчині всі путі знаєш.
І виявилось, що пішли вони не самі. З усіх усюд више від Любеча, з різних волостей і сіл ішли і йшли прості люди, вони збирались в очеретах над озерами, у чагарниках над косами, в лісах, на кручах.
- За Володимира-князя! За старий закон і покон! За рідну землю й нашу віру!
Одного вони, правда, не знали. Вранці, коли за загадом Бразда біля городища стали збиратися вої, він сам на коні приїхав до них, оглянув, сказав:
- Щось багато наших селищан немає? Де вони?
Люди мовчали.
Бразд оскаженів:
- Ми їх знайдемо й поведемо з собою... Аще хто криється від нас, мислить тікати до Володимира, і всім, що з ними, - усім уготована смерть, поток, розграбування.
 
3
 
Пізня ніч. Десь у полі б'ють крилами птахи, чути зловісне "кар-р... кар-р...", низько над землею нависли хмари, часто між ними пробігає суха, безгромова блискавиця, пахне згаром.
Хто наважиться їхати такої ночі в полі, де стан зупинився проти стану, де за крок нічого не видно, де кожної хвилини можна наскочити в темряві на спис, меч, ніж?!
Два вершники їдуть уперед і вперед, іноді зупиняються, тужне "пу-у-гу... пу-у-гу..." сколихує повітря, лине до стану Володимира, вершники стоять, прислухаються, їдуть далі й далі.
Нарешті десь у темряві народжується, лине: "Пу-у-гу! Пу-у-гу!"
Вершники прямують на цей крик, видираються на пагорок, бачать вогнище перед собою: "Пу-у-гу! Пу-у-гу!"
Князь Володимир не спить. Схилившись у шатрі над столом, на якому горить світильник, він, розбираючи літеру за літерою, читає берестяну грамоту. Це дивна грамота - перед вечором передня сторожа захопила воїна з табору Ярополка, що, скрадаючись у кущах і ярах, прямував угору понад Дніпром все ближче й ближче до стану Володимира.
Сторожа довго стежила за цим воїном, оточила з усіх боків. Проте воїн зовсім і не думав тікати, а, навпаки, сказав, що сам шукав передньої сторожі, добивається до стану Володимира, має до нього грамоту від однієї людини з табору князя Ярополка.
Цю грамоту і читав пізньої ночі князь Володимир, намагаючись зрозуміти, хто й чому її написав?
"Нині, коли настане північ, слухай пугача, до тебе з поля прибуде воєвода з Києва..."
Уже північ, сторожа пильнує в полі, жде гасла. А може, це змова? Та ні, ось чути тупіт коней, вершники все ближче й ближче, вони зупиняються біля намету, чути притишені голоси.
Сторожа на чолі з тисяцьким Векшею завела до намету людину в темному опашні, в платні із золотими запонами й мечем біля широкого пояса, з шоломом на голові, бармиці* (*Б а р м и ц і - напліччя, підвіски до корони.) й личина якого так закривали чоло, щоки, ніс, що видно було тільки її очі - неспокійні, тривожні.
- Чолом б'ю князеві Володимиру, - прохрипів незнайомий.
- Будь здоровий. Хто ти єси?
- Я назву себе, коли залишусь з тобою віч-на-віч.
- Вийдіть! - велів Володимир.
Тисяцький Векша з сторожею вийшов з намету. Тоді незнайомий розстебнув бармиці й підняв личину свого шолома. Князь Володимир побачив обличчя кощавого, рудого, з гострими вилицями і ледь косуватими темними очима воєводи.
- Ти - Блюд, уй Ярополка-князя?
- Так, княже Володимире. У тебе добра пам'ять. Я був уєм Ярополка, коли він був княжичем, нині ж я воєвода князя. Ти читав мою грамоту?
- Прочитав, але не розумію... Що ж ти скажеш, воєводо?
Блюд приклав руки до серця.
- Думаю токмо про Київський стіл, добра хочу Русі й її людіям...
- Поки що князь Ярополк убив брата свого Олега, скривдив мене, другого брата, зібрав рать і готується до брані зі мною. Ти ж його уй, ближчий воєвода. Чи не тебе він слухав?
- Не один я в князя Ярополка, багато бояр і воєвод обступили його, а є ще в нього й жона - грекиня Юлія, - це вони змусили

читати